Зоя дивилася на сніг за вікном й мріяла. Незабаром у них з Кирилом буде дитина. Вона посміхнулася. Від приємних думок її відірвав дзвінок телефону. Зоя відповіла, навіть не глянувши на екран, впевнена, що це Кирило.
— Доню, вирішила подзвонити тобі, — почула Зоя голос мами.
— Так, мамо, у тебе все добре? — запитала перше, що спало на думку.
Мама дзвонила рідко — якщо траплялося щось або вона погано себе почувала. Після того, як батька не стало, при кожному підвищенні тиску вона починала телефонувати і прощатися. На цей раз Зоя не почула в голосі мами докірливих, нудних ноток, втомленої від життя людини. Значить, причина дзвінка — не здоров’я, а щось інше.
— Так, скриплю потихеньку. Тиск скаче на погоду. На Новий рік приїдеш? Давно тебе не бачила, — запитала мама.
— Поки не знаю, — Зоя не стала пояснювати, що при надії. Сказати — означає почуються питання про чоловіка, претензії і образи, що не запросила на весілля.
Та й весілля у них не було. Розписалися потихеньку, посиділи з друзями та батьками чоловіка в ресторані. Мама обов’язково приїхала б з Анною, а бачити сестру Зоя не хотіла — і на те в неї були причини.
— А я була тут на днях у тата… — і мама поринула в розповідь.
А за вікном усе йшов та йшов сніг. Зоя майже не слухала маму. Вона не пам’ятала свого справжнього батька. Він залишив їх, коли їй було всього півтора року. Поїхав у інше місто, звідки присилав до смішно маленькі аліменти. Мама працювала медсестрою в лікарні. Щоб вижити, вона часто брала додаткові нічні чергування. Із Зоєю сиділа сусідка.
Мама була симпатична. Коли в їхнє відділення влаштувався молодий лікар, він одразу звернув на неї увагу. Був він привітним і уважним. Йому ще не набридли нескінченні скарги хворих на здоров’я і життя. За це літні пацієнти любили його. Персонал лікарні складався переважно з жінок, які теж не оминали увагою нового симпатичного лікаря. Старші жінки бачили в ньому потенційного зятя для своїх дочок. Незаміжні лікарі та медсестри мріяли вийти за нього заміж, і всі старалися нагодувати його принесеними з дому стравами та пирогами.
Випадково чи в цьому був Божий промисл, їхні нічні чергування з Оленою Віталіївною, мамою Зої, часто збігалися. Обоє були молоді й вільні. Виникла між ними симпатія й незабаром вона переросла в любов. Через рік вони одружилися — на розчарування всієї жіночої частини медперсоналу лікарні.
Зої тоді вже йшов четвертий рік. Вона теж не встояла перед чарівністю Віктора і незабаром стала називати його татом. Треба сказати, він теж полюбив тиху і спокійну дівчинку. Через рік у нах з’явилася Анна.
Зоя стала старшою. Вся увага мами тепер була звернена виключно до маленької сестри. Вона часто прикрикувала на Зою, щоб та не плуталася під ногами. Треба віддати належне батькові. Він намагався не обділяти увагою Зою, грав з нею ввечері, та й то поки мама не залучала його до допомоги по дому чи посидіти з Анною.
Бачачи ображені личко Зої, він пояснював, що мама її дуже любить, але маленькій Ані потрібна її турбота й увага. Незабаром сестричка підросте, і вони будуть разом грати.
Зоя довго вважала Віктора своїм справжнім батьком, поки Анна не дізналася, що Зої він не рідний, і при кожній нагоді нагадувала їй про це.
— Ти сестра мені тільки наполовину.
Анна виросла зіпсутою й капризною, впевнена, що весь світ обертається навколо неї. Якщо батько хвалив Зою, займався з нею, Анна тут же намагалася перетягнути його увагу на себе. Ось такі спогади залишилися у Зої про своє дитинство, і в них завжди була Анна.
Після закінчення школи Зоя вступила до університету. Вона дружила з однокласником.
На третьому курсі його батька не стало. Мама не змогла оплачувати його навчання. Він кинув університет і пішов у армію. Стояв теплий травень. Коли він повернувся, то прийшов до Зої, але застав вдома тільки Анну. Позбавлений жіночої уваги, він втратив голову від краси молодшої сестри своєї подруги. Напевно, і Анна доклала до цього певних зусиль. Дорослий, симпатичний хлопець мав дістатися їй, а не сестрі наполовину.
Прийшовши додому, Зоя застала їх разом. Анна ледь закінчила школу, вчитися далі не збиралася. Вона повідомила батькам, що при надії, і виходить заміж за колишнього друга старшої сестри. Після весілля молоді поїхали шукати щастя у Києві.
Батько осуджував Анну, шкодував Зою, а мама більше переживала за молодшу дочку. Саме Зою вона звинувачувала у від’їзді тієї з рідного міста. Вважала, що Анна поїхала, тому що боялася помсти старшої сестри.
— Ти доросла, незабаром станеш на ноги. А вона зовсім ще дитина. Та ще дитина ця. Як вона в чужому місті буде сама без підтримки й допомоги? — обурювалася мама.
— Вона не сама, а з чоловіком, — заспокоював її батько.
— Від такого чоловіка ніякого толку. З однією сестрою гуляв, на іншій одружився, — зітхала мама.
Що ж, важко з цим посперечатися. Це була гірка правда. А через півроку батька не стало. Серце. Зоя позбулася єдиної опори й підтримки. Анна на похорон не приїхала, посилаючись, що не перенесе дороги у своєму положенні. І знову мама звинуватила в цьому Зою. Через неї молодша дочка навіть не попрощалася з батьком.
Більше ніщо не тримало Зою вдома. Отримавши диплом, вона оголосила матері, що поїде в інше місто. Та її не стримувала.
У певному сенсі Зоя навіть була вдячна Анні. Якби сестра не відбила в неї хлопця, не зустріла б вона Кирила, якого сильно любила. Вона так була щаслива з ним, що перша подзвонила мамі, щоб помиритися.
— Прости мені, доню, ти ні в чому не винна. Я не в собі була. Наговорила тобі всього. Батько давно скаржився на серце. Треба було наполягти, щоб ліг на обстеження.
Вони разом плакали, все пробачивши одна одній. З того часу іноді спілкувалися телефоном.
— Я ж забула сказати тобі найголовніше. Анна повернулася.
Слова мами повернули Зою в реальність.
— Знаю, ти сердишся на неї, але вона вже покарана. Набрехала, що при надії, чоловік не простив її обману. Вони погано жили, сварилися. Після розлучення вона приїхала додому в важкому емоційному стані. З дому не виходить, на мене кричить. Не знаю, що з нею робити.
«Мене це не хвилює більше, мамо. Я люблю й любима. Чекаю дитину. Я щаслива», — вертілося на язиці Зої, але вона промовчала. Краще зберегти своє щастя від ревнощів і заздрості Анни.
А через 3 місяці, коли дзвінке дзюрчання талих на весняному сонці бурульок змінили часті дощі, несподівано приїхала Анна. Промокла до нитки, вона застигла на порозі, втупившись у випинаючий живіт старшої сестри.
Перша думка у Зої була захлопнути перед нею двері. Напевно, потрібно було так і зробити. Але на вулиці йшов дощ, а Анна змокла, ще захворіє. У цьому буде винна Зоя. Хоч і наполовину, але це її рідна сестра. І Зоя впустила Анну.
— Мама сказала мені твою адресу. Пробач, що не попередила. Приїхала несподівано. Побоялася, що не примеш мене. Я вчинила підло, визнаю, за це поплатилася.
Мені так погано…
Зоя схлипнула. Вони сиділи в затишній кухні, пили гарячий чай з малиною.
— Не могла я там залишатися, чути постійне мамине ниття про тиск і суглоби. Після столиці місто здається брудним і нудним. Чи можна я поживу у тебе перший час, поки не влаштуюся на роботу і не зніму квартиру?
Анна підвела на Зою почервонілі від сліз очі.
— Звичайно, — Зоя обійняла молодшу сестру.
— А хто в тебе буде? — вже жваво запитала Анна.
— Син. — Зоя погладила живіт. — Дуже скоро.
— Щаслива ти, Зойко. Ти зможеш мене пробачити колись?
— Я вже пробачила, — сказала розчулена Зоя.
Минув час. Анна все жила у них з Кирилом, допомагала прибирати квартиру, ходила по магазинах, гуляла.
— Щось твоя сестра не поспішає шукати роботу. Час би їй вже з’їхати, — дорікав дружині Кирило.
— Не можу ж я вигнати її. Потерпи, я скоро народжу. Вона втече, як тільки набридне слухати плач дитини, — сміялася Зоя.
Перейми почалися раніше часу. Кирило був на роботі. Анна викликала швидку, але чекати її довелося довго. Зоя подзвонила чоловікові. Кирило приїхав одночасно зі швидкою. Тепер їй було не страшно, адже поруч коханий чоловік.
Коли Зою відводили до пологового відділення, вона обернулася — щось турбувало жінку, а що, не могла зрозуміти. Побачивши в очах Кирила страх за неї, вона усміхнулася йому й махнула рукою — і тут же скривилася від свого стану.
Через кілька годин пізнього вечора у Зої з’явився син, а зранку під вікнами вже стояли Кирило з Анною і з в’язкою різнобарвних кульок. Побачивши у вікні Зою, вони випустили кулі в небо, наче салют.
— Ми все купили: і візочок, і ліжечко, і купу одягу для сина! — кричав Кирило.
Зою неприємно різнуло це «ми». Ідучи, Анна взяла Кирила під руку, а вона не могла наздогнати їх, відштовхнути від чоловіка сестру.
— Годі, він любить мене, сина. Все буде добре. Через 2 дні мене випишуть, — умовляла себе Зоя.
Але легше не ставало. Тривога не відпускала. 2 дні — це так довго. За цей час все може статися. Вони вдома удвох. Самі, — сперечався з неї внутрішній голос. А вночі на телефон прийшло відео від Анни. Зоя подумала, що та хоче похвалитися покупками, але коли відео завантажилося, Зоя побачила знімок Кирила й сестри. Чоловік спав, а на його плечі лежала голова Анни. Вона посміхалася в камеру, дивлячись переможно, наче знущалася над Зоєю.
Від безсилля Зоя розревлася, намагалася додзвонитися чоловікові, але його телефон був вимкнений. Анна теж не відповідала на дзвінки. «Сама винувата. Повірила в каяття сестри і сльози, впустила її у свою квартиру, у своє життя». Тільки коли син прокинувся на годування, вона заспокоїлася.
Зоя вирішила, що поїде до мами. Нічого, проживуть якось. Це додало їй сил пережити ще одну ніч. Вона побачила Кирила з величезним букетом. Він виглядав щасливим. Анни поруч з ним не було. Медсестра винесла немовля й передала його Кирилові.
— Анна де? — запитала Зоя, намагаючись виглядати спокійною.
— Вона поїхала, — відповів Кирило, не підводячи очей від сонного личка сина.
— Як? Куди? Чому?
— Не ображайся, але я вигнав твою сестру. Вона залишила телефон на столі, коли пішла у ванну. Ти їй подзвонила. Я хотів відповісти й побачив наше з нею фото. Там ще відео було. Впевнений, вона надіслала його тобі. У нас із нею нічого не було. А чому ти не подзвонила мені? Я вчора відзначив на роботі, багато випив. Пробач. Якби я подзвонив тобі, то почав би виправдовуватися. Виправдовуюся — значить, винуватий. Так от, я ледь на ногах стояв. Якби й хотів щось із нею зробити, не зміг би. Я просто заснув, а поки спав, вона зробила селфі зі мною. Я сказав, щоб вона забиралася, поки я не викинув її речі з вікна.
Зоя притулилася до чоловіка й усміхнулася.
— Я злякалася, що вона знову відбере в мене все. Прости, що сумнівалася в тобі, — сказала вона чоловікові в машині дорогою додому.
Квартира до її приходу була чисто вимита, прикрашена кулями. Біля стіни стояло ліжечко, мало не доверху заповнене іграшками. Кирило гордо повідомив, що все зробив сам до її приходу.
Зоя подзвонила мамі й повідомила про появу онука.
— А як там Анна? — запитала мама. Навіть у таку мить її більше хвилювала молодша дочка.
— Пробач, мамо, але я не знаю, де вона. Поки я лежала в пологовому, вона намагалася звабити мого чоловіка. Він вигнав її.
— Ого… — тільки й змогла вимовити мама.
Більше Анна не з’являлася в житті Зої. Через 2 роки у них з Кирилом з’явилася донька. «Брат і сестра будуть справді рідними, а не наполовину, як ми з Анною». А та повернулася до Києва. Мама, як завжди, переживала за свою непутящу доньку, яка ні перед чим не зупинялася в пошуках свого щастя. Зоя щиро бажала їй щастя. Адже тоді Анна не заздритиме й не намагатиметься зруйнувати її життя.
