Олена поправила дорогу шовкову хустку і з усмішкою оглянула свою вітальню. Шкіряні дивани, вишуканий декор, запах дорогої кави.
— Знаєш, — сказала вона мені, присьорбуючи лате, — я завжди казала дівчатам: у житті всього треба досягати самій. Ми з Ігорем з нуля починали. Жодної допомоги, тільки власні мозолі.
Я ледь не поперхнулася чаєм. Перед очима пропливло наше спільне минуле: гуртожиток, де ми з чоловіком ділили одну пачку макаронів на два дні, і та сама «нульова» квартира Олени, яку їй на блюдечку підніс тесть — впливова людина на той час.
— З нуля? — перепитала я, намагаючись тримати голос рівним. — Лєно, а як же квартира від батька Ігоря? А ремонт, який його мати робила своїми руками, поки ти в декреті була?
Олена зневажливо махнула рукою:
— Ой, ну що там тієї квартири… Стара коробка. Ми її повністю переробили. Це вже наші гроші, наш смак. А свекруха… ну, вона просто крутилася під ногами, їй нудно було вдома сидіти.
Двері кабінету розчинилися, і в вітальню залетів Ігор. Він виглядав постарілим на десять років. Його мати, Марія Іванівна, вчора знову впала в своїй порожній квартирі.
— Олено, це не обговорюється, — голос Ігоря тремтів від люті. — Мама не може жити сама. Я перевожу її в гостьову кімнату. Завтра.
Олена повільно поставила чашку. Її обличчя вмить перетворилося на крижану маску.
— В яку кімнату? Там мої тренажери і гардеробна для зимових речей. Ігоре, будь реалістом. Вона старезна. Їй потрібен догляд, запахи ліків, дієти. Я знайшла чудовий пансіонат. Там є телевізор і парк.
— Пансіонат?! — Ігор зірвався на крик. — Ти відправиш у божевільню жінку, яка виростила твоїх дітей? Яка мила підлогу в цій хаті, коли ти «шукала себе» на курсах дизайну?
— Не смій на мене кричати! — Олена підвелася. — Моя мати теж старіє, але вона має совість не вішатися нам на шию. Вона живе своїм життям, заміж вийшла втретє!
— Твоя мати все життя жила «своїм життям»! — відрізав Ігор. — Поки моя мати варила нашим донькам супи, твоя пила оздоровчу водичку в Трускавці!
У цей момент до кімнати увійшли доньки — Аліна, старша, вже заміжня, і Катя, молодша, яка ще вчора просила у бабусі гроші на «дрібниці».
— Мам, тат, чого ви так кричите? — Аліна зморщила ніс.
— Бабусі Марії погано, — сказав батько, сподіваючись на підтримку. — Я хочу забрати її до нас.
Аліна зітхнула і глянула на свіжий манікюр:
— Тат, ну чесно… Це ж незручно. У нас гості постійно. Ну, я можу дати трохи грошей на доглядалку, якщо це так важливо. Але сюди її селити — це занадто.
Молодша, Катя, навіть не відірвалася від смартфона:
— Взагалі-то, бабуся сама казала, що хоче в пансіонат. Вона там якийсь дешевий шукає, щоб квартиру нам залишити. Не бачу проблеми. Хай іде, якщо хоче.
Я дивилася на цих дівчат і бачила в них Олену. Холодну, розрахункову Олену, яка отримала все, не віддавши нічого.
Ігор сів на стілець, закривши обличчя руками.
— Вона хоче дешевий пансіонат, бо знає, що ви не дасте їй нормального життя тут, — прошепотів він. — Вона боїться бути тягарем там, де колись була фундаментом.
Олена підійшла до вікна, демонструючи ідеальну поставу.
— Я все вирішила, — сухо сказала вона. — Завтра ми поїдемо подивитися той заклад. Ігоре, не роби з себе мученика. Ти ж знаєш, що я маю рацію.
Я пішла з того дому, не допивши чаю. Мені було гидко. Перед очима стояла Марія Іванівна — та сама добра жінка з натрудженими руками, яка колись радо зустрічала мене пиріжками. Вона віддала все: сили, молодість, квартиру. Тепер вона стала «незручною деталлю» в інтер’єрі, який сама ж і допомогла створити.
Наступного дня, не в силах вгамувати гнітюче відчуття несправедливості, я вирішила заїхати до Марії Іванівни. Хотілося просто потримати її за руку.
Двері відчинилися повільно. Квартира, яка колись здавалася мені палацом (тим самим, що тесть «вибив» для молодих), тепер виглядала застиглим музеєм минулого століття. Пахло корвалолом і чистою постіллю. Марія Іванівна сиділа біля вікна, на колінах у неї лежав старий фотоальбом.
— Ой, сонечко, прийшла… — вона спробувала підвестися, але коліна зрадницько здригнулися. — А я от… дивлюся, якими дівчата були маленькими. Пам’ятаєш, як Катруся перші кроки тут, на цьому килимі зробила? Я тоді ще спину зірвала, так її ловила.
Я сіла поруч. На стіні висіла фотографія Олени з якогось модного журналу — «Жінка року» чи щось таке. Марія Іванівна дивилася на неї з такою любов’ю, від якої мені стало фізично боляче.
— Маріє Іванівно, Ігор каже… він хоче вас до себе забрати.
Старенька сумно посміхнулася, і зморшки навколо очей стали ще глибшими.
— Знаю, люба. Ігор — золота дитина. Весь у батька. Але я не піду. Оленочка… вона ж тепер велика людина. У неї прийоми, гості. Я там буду як стара шафа, яку соромно в центр кімнати поставити, а викинути жалко.
Вона замовкла, погладжуючи сторінку альбому.
— Я вже й пансіонат пригледіла. На околиці. Там дешевше. Хочу, щоб ця квартира залишилася Катрусі. Вона ж молода, їй треба жити десь. А мені що? Ліжко, тумбочка та щоб хтось часом спитав, чи жива ще.
— Але ж ви все для них зробили! — не стрималася я. — Ви ж життя на них поклали! І квартиру цю, і ремонт у них, і дітей… Як вони можуть дозволити вам шукати «щось дешевше»?
Марія Іванівна подивилася на мене дивним, майже прозорим поглядом.
— Знаєш, я сама винна. Я їх так навчила. Я завжди казала: «Тільки б вам було добре, а я якось переб’юся». От вони й повірили, що я «якось переб’юся». Олена каже, що вона всього сама досягла… Ну і нехай. Якщо їй так легше спати — хай вірить. Головне, щоб дівчата були щасливі.
Коли я виходила з під’їзду, назустріч мені випурхнула Катя — молодша донька Олени. Вона була в навушниках, яскраво вдягнена, пахла дорогими парфумами.
— О, привіт! Ви до бабусі? — кинула вона на ходу, навіть не зупиняючись. — Передайте їй, що я заскочу на вихідних за ключами від дачі, ми там з друзями тусити будемо.
Вона побігла далі, легка і безтурботна, як і її мати тридцять років тому. Вона навіть не зайшла спитати, як здоров’я жінки, яка її виняньчила.
Я дивилася їй услід і раптом чітко зрозуміла: Олена виростила собі ідеальне дзеркало. Мине ще десять-п’ятнадцять років, і Олена так само сидітиме біля вікна в своїй дизайнерській вітальні. Вона так само чекатиме на дзвінок від доньок, які будуть надто зайняті своїм «успішним життям», щоб привезти матері ліки.
Тільки от Олена не матиме тієї смиренної доброти, яка є у Марії Іванівни. Вона буде вити від самотності в квартирі, яку вона «збудувала сама», забувши, що фундамент цієї квартири був замішаний на чужому поті, чужих грошах і безмежній, ніким не оціненій любові свекрухи.
Вечір того ж дня. В домі Олени панувала важка, липка тиша. Ігор стояв біля кухонного стола, не знімаючи куртки. Він щойно повернувся від матері. Олена сиділа навпроти з ноутбуком, вивчаючи сайт «елітного» (як вона казала) пансіонату — хоча насправді це була звичайна перероблена лікарня на околиці міста.
— Я забрав її документи, — глухо сказав Ігор.
Олена не підвела очей:
— Чудово. Завтра я зателефоную адміністратору, забронюю місце. Кажуть, там непогане харчування…
— Ні, Олено. Ти не зрозуміла. Я забрав її документи, щоб прописати її тут. У цій квартирі.
Олена різко захлопнула ноутбук. Звук був схожий на постріл.
— Ти з глузду з’їхав? Ми це обговорили! Це моя територія! Мої правила!
— Твоя територія? — Ігор гірко засміявся, і цей сміх був страшнішим за крик.
— Лєно, подивися навколо. Ця стіна, ці вікна, це планування — це все зробив мій батько. Він пороги оббивав, щоб нам, молодим і «успішним», дали ці метри. Моя мати тут кожну плитку вимила, поки ти по салонах краси бігала, бо «втомилася від побуту».
— Я народила тобі двох дітей! — верескнула Олена, зриваючись на фальцет.
— Ти народила їх для себе, щоб ними хвалитися в соцмережах. А ростила їх мама. І тепер, коли вона стала старою і немічною, ти хочеш викинути її, як використаний фільтр для води?
Олена підхопилася, її обличчя перекосило від люті:
— Якщо ти її сюди притащиш — я подам на розлучення! Я не збираюся доживати свої кращі роки в запаху старечих ліків! Я хочу подорожувати, хочу жити для себе!
Ігор подивився на неї так, ніби бачив уперше. В його погляді не було гніву — лише нескінченна втома і огидливість.
— Знаєш, що найстрашніше? Мама мені сьогодні сказала: «Не сварися з Оленкою, синку, вона ж усього сама досягла, їй важко». Вона досі тебе захищає. А ти… ти навіть не людина. Ти просто гарна обгортка, всередині якої порожнеча.
— Йди геть! — закричала Олена. — Йди до своєї матусі, якщо вона тобі дорожча за наш комфорт!
Ігор повільно кивнув.
— Я піду. Але пам’ятай одну річ, Лєно. Наші доньки все це бачать. Вони зараз на твоєму боці, бо їм так зручно. Але прийде час, коли ти почнеш забувати слова або в тебе почнуть труситися руки. І знаєш, що вони зроблять? Вони зроблять рівно те, чого ти їх навчила сьогодні. Вони знайдуть тобі пансіонат. Найтонший. Найменш помітний. Щоб ти не псувала їм «комфорт».
Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.
Олена залишилася стояти посеред розкішної кухні. Вона важко дихала, намагаючись заспокоїтися.
— Псих, — прошепотіла вона, поправляючи зачіску перед дзеркалом. — Нічого, перекипить. Приповзе назад.
Вона знову відкрила ноутбук, щоб продовжити вибір пансіонату. Але чомусь її власне відображення в моніторі здалося їй на мить неймовірно схожим на Марію Іванівну. Ті ж зморшки біля очей, та ж самотність у погляді. Олена здригнулася і закрила вікно браузера.
Бумеранг вже було запущено. І він обов’язково повернеться.
Автор: Наталія
