— Ми вирішили з понеділка почати абсолютно нове життя: ніякого цукру, борошна, трансжирів і нічних десантів на холодильник. Але вже в середу я знайшла заначку чоловіка в бачку унітазу, а він застукав мене в шафі, коли я намагалася беззвучно проковтнути шоколадний еклер, не дихаючи і не кліпаючи. Як спільне схуднення перетворює любляче подружжя на професійних шпигунів, дегустаторів повітря та запеклих ворогів у межах однієї кухні?
Все почалося в неділю ввечері, після того як Мирослав і Олена доїли третю піцу за переглядом серіалу. Мирослав, намагаючись підвестися з дивана, видав звук, схожий на останній подих старого кита, що викинувся на берег. Коли він спробував застебнути свої улюблені джинси, які ще минулої осені сиділи на ньому ідеально, ґудзик відлетів у бік телевізора з силою кулі 45-го калібру. Олена ж, яка в цей момент критично розглядала свій профіль у дзеркалі шафи, зрозуміла: точка неповернення пройдена.
— Все, Мирославе! — проголосила вона — З цього понеділка ми стаємо на шлях істини. Наша родина офіційно переходить на концепцію “Чистого тіла і прозорого духу”. Ніякого рафінованого цукру, ніякого дріжджового хліба, ніяких смажених котлет у паніровці, і головне — жодної, чуєш, жодної їжі після вісімнадцятої години вечора. Навіть якщо ми будемо помирати від голоду, ми будемо пити воду з лимоном і уявляти, що це бульйон.
Мирослав, чия душа в цей момент благала про хоча б один маленький бутерброд з напівкопченою ковбаскою на ніч, під впливом магії жіночого авторитету лише покірно кивнув. Його шлунок видав протестне бурчання, але було пізно.
— Ми сильні, Мирославе. Ми — команда. Ми будемо пити смузі з селери, їсти броколі, приготоване в пароварці без солі, і пізнавати дзен через порожнечу в шлунку. Скільки там тієї сили волі треба? Якісь три місяці — і ми будемо як грецькі боги.
У понеділок вранці холодильник був підданий жорсткій і безжальній зачистці. Майонез, сосиски, паштети та стратегічна заначка пельменів у глибині морозилки були вигнані з дому, наче злі духи. На їхньому місці оселилися похмурі пучки шпинату, корінь імбиру, що нагадував суху корягу, та пачки знежиреного сиру з жирністю 0,001%, який на вигляд і смак нагадував мокрий подрібнений пінопласт.
У вівторок навколишній світ почав набувати загрозливих відтінків. Виявилося, що коли ти не споживаєш вуглеводів понад 24 години, твій нюх стає гострішим за нюх елітного мисливського собаки. Мирослав, повертаючись з роботи, відчув запах свіжоспечених чебуреків за три квартали до ятки. Він стояв біля скляного вітрини, наче заворожений, вдихаючи аромат розпеченої олії та м’ясного соку, поки його внутрішній голос кричав: «Тікай, нещасний! Олена вб’є тебе за один лише погляд на це золотисте тісто!».
Олена ж на роботі переживала справжню тортуру. Колега з бухгалтерії святкувала день народження і принесла величезний, багатошаровий торт «Наполеон», просочений вершковим кремом. Запах ванілі та карамелі заповнив офіс, наче паралітичний газ. Олена трималася чотири години. Вона пила теплу воду склянка за склянкою, поки її мозок малював гіперреалістичні картини того, як вона тоне в океані заварного крему, а замість рятувального кола в неї — величезний круасан.
— Дякую, я на глибокому лужному детоксі, — гордо казала вона колегам, хоча її пальці мимоволі намагалися зібрати крихти зі столу, коли ніхто не бачив.
Ввечері вдома вони зустрілися як двоє виснажених бійців після битви при Ватерлоо. Вечеря складалася з однієї вареної курячої грудки на двох, розділеної аптекарськими вагами. Грудка за смаком була ідентична старому офісному паперу, який забули на підвіконні під сонцем.
— Як день, Мирославчику? — запитала Олена, підозріло вдивляючись у його зіниці. — Ти якийсь… надто енергійний. Ти нічого не їв у переході?
— Що ти, сонечко! Тільки зелений чай і думки про наше світле майбутнє. А ти? Чому в тебе на підборідді біла цятка? Це не цукрова пудра?!
— Це… це крейда! Я малювала графік схуднення! — випалила Олена, відчуваючи, як піт тече по спині.
Насправді обом хотілося не летіти до зірок, а впасти обличчям у тарілку з гарячими макаронами по-флотськи і не подавати ознак життя до наступного року.
Середа стала точкою морального злому. Мирослав зрозумів: якщо він прямо зараз не з’їсть хоча б молекулу тваринного білка, обробленого димом, його інтелект відключиться прямо посеред робочого дня. Він пішов на відчайдушний і ганебний крок. Він купив паличку копченої ковбаси «Салямі», але принести її в дім відкрито було рівноцінно явці з повинною у вбивстві Кеннеді.
Ввечері Олена почула підозрілий, ритмічний шум у ванній кімнаті. Мирослав сидів там уже двадцять п’ять хвилин, стверджуючи через зачинені двері, що він «медитує на очищення нижніх чакр». Олена, чия інтуїція була загострена голодом до рівня екстрасенсорики, відчула ледь вловимий, але такий божественний запах копченого шпику.
Вона увірвалася у ванну в той самий момент, коли Мирослав, стоячи на колінах перед унітазом, намагався запхати залишок ковбаси в герметичний зіп-пакет, щоб сховати його… у бачок.
— ТИ?! — вигукнула Олена таким голосом, ніби вона застукала його з усіма топ-моделями світу одночасно. — Ковбаса?! У бачку?! Мирославе, ми ж клялися на блендері! Ми ж партнери!
— Олено, це не те, що ти думаєш! — закричав він, притискаючи холодну ковбасу до грудей, наче немовля. — Це… це стратегічна заначка на випадок раптового блекауту! Я просто перевіряв, чи не промокне пакет у воді! Це науковий експеримент!
— Я тут на воді та сирих кабачках тримаюся, у мене коліна тремтять, коли я бачу рекламу котячого корму, а ти влаштував тут склад м’ясної контрабанди!
Сварка була епічною. Вони згадали все: і кривий ремонт, і те, як Мирослав не подарував квіти на восьме березня п’ять років тому. Але конфлікт згас миттєво, бо в обох просто не вистачило калорій для підтримки високої інтенсивності істерики. Вони просто сіли на край ванної і разом дивилися на пакет із ковбасою, як на втрачений рай.
У четвер Мирослав зрозумів, що настав час для контррозвідки. Він відчував кожним нервом: Олена теж щось приховує. Вона була надто спокійною. Близько одинадцятої вечора, коли квартира занурилася в тишу, а шлунки подружжя вили дуетом на місяць, він почув дивний, сухий шурхіт паперу. Звук долинав не з кухні. Він ішов із великої гардеробної шафи в спальні.
Мирослав обережно, наче ніндзя, підкрався до шафи і різко розчинив дверцята. У світлі ліхтарика він побачив картину, гідну пензля Караваджо: Олена сиділа на купі зимових пуховиків, затиснута між його піджаками, і тримала в руках коробку з-під італійських туфель. Але всередині було не взуття. Там на серветці лежав величезний шоколадний еклер, від якого залишилася рівно половина.
— Попалася! — переможно прошепотів Мирослав, відчуваючи, як у нього самого тече слина. — Шпигунка! Кондитерська терористка! Ти що, їси в шафі, щоб я не почув, як хрумтить глазур? Олена замерла з відкритим ротом, у якому повільно і гріховно танув шоколадний крем. Вона повільно проковтнула і подивилася на нього очима, в яких відбивався весь біль людства.
— Мирославчику… я не хотіла… він лежав на вітрині такий самотній… він благав, щоб я його врятувала від засихання…
— В шафі, Олено? Ти серйозно? Ти сидиш у темряві серед моїх светрів і дегустуєш вуглеводи?!
— Тут звук жування приглушується вовною! — почала виправдовуватися вона. — Я не хотіла тебе спокушати! Це була жертва! Я їла його без задоволення, виключно щоб він не дістався ворогам!
Мирослав не витримав. Він сів поруч із нею в шафу. Вони сиділи в тісноті, серед запаху нафталіну, парфумів та шоколаду.
— Дай куснути, — тихо сказав він. Олена простягнула йому залишок еклера. У цей момент, ділячи одну піроженку на двох у темній шафі, вони відчули таку неймовірну духовну близькість, якої не було навіть на їхньому весіллі в Мальдівах. Це було єднання душ через цукор.
У п’ятницю вранці на кухні відбулася «велика розмова». Смузі з селери та шпинату стояло на столі, виглядаючи як рідке покарання за всі гріхи людства. Колір напою нагадував болото, в якому потонули всі їхні мрії про нормальне життя.
— Мирославе, — тихо, але твердо сказала Олена. — Я зрозуміла одну дуже важливу істину. — Яку саме? Що селера — це сілос?
— Ні. Я зрозуміла, що я не хочу бути ідеально худою, але при цьому абсолютно нещасною і агресивною жінкою, яка готова вбити за запах хліба. Я хочу бути трохи м’якшою в талії, але зі світлом у душі. Я хочу сміятися з твоїх жартів, а не думати про те, скільки калорій я витрачаю на посмішку.
— Оленко, — Мирослав підійшов і міцно обійняв її. — Я люблю твої щічки. І твої пиріжки. І твій характер, коли ти сита. А ця дієта… вона перетворює нас на монстрів. Я вчора ледь не вкусив кур’єра, який приніс сусідам піцу.
Вони прийняли історичне рішення: режим «Дієта» офіційно скасовується. Замість неї вводиться режим «Розумного задоволення». Жодних заборон, тільки здоровий глузд і спільні прогулянки вечорами замість сидіння перед телевізором із чіпсами.
Вечеря в п’ятницю була легендарною. Олена насмажила картоплі з хрусткою золотистою скоринкою, нарізала ту саму «Салямі» з бачка (яку Мирослав дістав з тріумфом), і вони сіли за стіл. Справжній хліб, справжнє масло, справжня любов.
Минуло пів року. Мирослав і Олена так і не стали обличчями фітнес-журналів, але вони залишилися найщасливішою і найспокійнішою парою в усьому під’їзді. Джинси Мирослава все ще вимагають певних зусиль при застібанні, а Олена іноді купує еклери, але тепер вони їдять їх разом на дивані, відкрито, смакуючи кожну мить, а не ховаючись у темних шафах.
Вони зрозуміли головне: сім’я тримається не на залізній дисципліні чи спільних катуваннях голодом, а на вмінні вчасно поділитися останньою шматочком ковбаси і разом посміятися над своїми слабкостями. А селера… селера нехай росте на городі для краси. Бо життя занадто коротке, щоб витрачати його на знежирений кефір, коли десь у світі чекає теплий шоколадний десерт.
