Субота в дачному кооперативі «Веселі бобри» починалася як зазвичай: з дзижчання бджіл і передчуття свята. Степан Петрович, у парадному фартуху, зосереджено нанизував м’ясо.
Поряд, за низьким парканом, пані Галина з сусідньої ділянки люто виривала кульбаби, кидаючи в бік мангала погляди, від яких м’ясо мало б прожаритися саме по собі.
— Миколо, ти бачиш це? — голос пані Галини розрізав тишу. — Знову. Вони знову це роблять.
Микола, її чоловік, який намагався непомітно допити чай у тіні малини, лише важко зітхнув:
— Галю, ну вихідний же. Люди відпочивають.
— Відпочивають?! — Галина випрямилася, тримаючи в руці корінь лопуха,.
— Вони нам — дим, кіптяву і катування запахом цибулі, а ми їм що? Ми їм — мовчазну згоду на знищення нашої білої білизни, яка сохне на мотузці!
Степан Петрович, почувши це, не витримав. Він відклав шампур і підійшов до межі ділянок.
— Пані Галю, шануйтеся! Минулого тижня ми вас пригощали, і ви, здається, не скаржилися на «кіптяву», коли доїдали третій шматок ошийка!
— Пригощали? — Галина аж присіла від обурення. — То була гуманітарна допомога, щоб я не бачила, як ви псуєте продукти! Ваші «шашлички» — це злочин проти гастрономії. Вони ж сухі, як колишні обіцянки нашого голови кооперативу!
З будинку Степана вийшла його дружина, Олена, витираючи руки об рушник.
— Ой, хто б казав про гастрономію! Галочко, дорогенька, нагадайте, чим ви нас «віддячили» минулого разу? Тією кабачковою ікрою, яка за консистенцією нагадувала шпаклівку для стін? У мого Степана після неї печія була три дні!
— Печія у нього від вашої вдачі, Олено! — парирувала Галина, переходячи в наступ. — Моя ікра — це дієтичний продукт, витвір мистецтва! А ви що? Щоразу ці ваші шампури. Ви хоч знаєте, що таке овочі на грилі? Чи ваш світогляд закінчується на свинячому жирі?
— Наш світогляд закінчується там, де починається ваш довгий ніс! — вигукнув Степан Петрович. — Ми вам — свято душі й аромату, а ви нам — вічні зауваження про те, що мій мангал стоїть на п’ять сантиметрів ближче до межі, ніж дозволяє закон!
— Бо закон — це порядок! — Микола нарешті вирішив підтримати дружину, бо інакше вечір для нього був би зіпсований остаточно. — Степане, ну справді, дим іде прямо в нашу спальню. Ми наче в коптильні живемо.
— То зачиніть вікна! — порадила Олена. — Ми ж не винні, що вітер дме в бік зануд і критиків!
— Зануд?! — Галина сплеснула руками. — Це я зануда? Я, яка минулої осені дала вам відро елітної картоплі «Белароза»? А ви нам що? Кістку від свого свята життя кинули через паркан?
— Та картопля була з дротяником! — вигукнув Степан. — Я її три години перебирав, наче Попелюшка перед балом!
Суперечка розгоралася. Сусіди з інших ділянок почали потихеньку підтягуватися ближче до парканів. Це було цікавіше, ніж будь-яке телешоу.
— Знаєте що, Степане Петровичу? — Галина підійшла впритул до сітки-рабиці. — Їжте самі свій вуглець! Більше жодного яблука з нашого саду ви не отримаєте. Навіть тих, що самі падають на вашу сторону! Буду ловити їх у повітрі!
— Ой, злякали! — засміялася Олена. — Ваші яблука такі кислі, що у пташок очі сльозяться! Ми вам щоразу — шашлички, увагу, сусідське тепло, а ви нам — тільки претензії та кислу фізіономію!
— Ах так! Миколо, неси вентилятор! — скомандувала Галина. — Будемо видувати це неподобство назад на їхню територію!
— Галю, де я тобі в городі візьму розетку для вентилятора? — благально запитав Микола.
— То махай газетою! Виконуй обов’язок захисника чистого повітря!
Степан Петрович мовчки повернувся до мангала. Він демонстративно почав махати картонкою, роздмухуючи вугілля так, що іскри полетіли в небо.
— Олено, неси соус! Будемо їсти найсмачніший у світі шашлик під акомпанемент сусідської заздрості!
— Це не заздрість, це принципова позиція! — вигукнула Галина, але її голос трохи здригнувся. Запах маринованого м’яса з нотками базиліку та диму був справді нестерпно чудовим.
Минуло пів години. Степан знімав готові шматочки в каструлю. Олена розставляла на столі свіжу зелень і лаваш. Галина на своїй ділянці демонстративно жувала сухий хлібець, але очі її раз у раз косили в бік сусідського столу.
Степан глянув на Миколу, який сумно колупав землю носком черевика. Потім глянув на Галину, яка вже не так люто виривала бур’ян.
— Добре, сусіди, — раптом сказав Степан, ставлячи каструлю на край столу біля паркана. — Ми вам — шашлички, а ви нам — свій фірмовий хрін, бо без нього м’ясо не йде. І не треба ляснути дверима, Галю, я бачу, що ви зголодніли.
Галина зупинилася. Подивилася на Степана, потім на соковите м’ясо, з якого стікав сік.
— Ну, якщо ви так наполягаєте… Миколо, припини махати тією газетою, ти тільки пил піднімаєш! Іди в погріб за хріном. Але знайте, Степане, наступного разу я виміряю відстань від мангала рулеткою!
— Вимірюйте, Галочко, вимірюйте, — посміхнулася Олена. — Головне, щоб рулетка не заважала вам нести тарілку.
Ну що ж, додамо в це кипляче сусідське зілля дрібку хаосу. Тільки-но пані Галина змінила гнів на милість і вже простягнула руку до соковитого шматочка ошийка, як скрипнула хвіртка, і на горизонті з’явилася вона.
Це була Клара Захарівна — голова садового товариства, жінка, чий голос міг розколоти чавунну сковорідку, а інспекційний погляд змушував колорадських жуків добровільно пакувати валізи.
— О! Я бачу, тут у нас гастрономічний хаос?! — прогриміла Клара, поправляючи капелюх.
— Степане, ви знову порушуєте норми пожежної безпеки під час особливого періоду сухостою? А ви, Галю, я бачу, вже дегустуєте речові докази?
Галина миттєво відсмикнула руку від шашлика, наче він був під напругою в 220 вольт.
— Та ми… ми просто проводили органолептичний аналіз димового навантаження на атмосферу, Кларо Захарівно! — випалила Галина, витираючи пальці об фартух.
— Органолептичний? — Клара підійшла впритул до мангала, примруживши око. — Степане Петровичу, я вас питаю: де вогнегасник? Де ємність із піском? Де дозвіл на термічну обробку білкових структур у радіусі трьох метрів від дерев’яної вбиральні сусідів?
Степан Петрович, який ще хвилину тому відчував себе королем гриля, раптом став схожим на школяра, якого спіймали з цигаркою за гаражами.
— Та тут же залізна підставка, Кларо Захарівно… Все під контролем. Ми ж для людей! Ми їм — шашлички, а вони нам… — він заткнувся, глянувши на Галину.
— А вони нам — головний біль і перевірки! — підхопила Олена, виходячи з будинку з новою порцією соусу. — Кларо Захарівно, ну що ви як не рідна? Сідайте, спробуйте. Степан маринував у гранатовому соку.
— У гранатовому? — Клара на мить втратила пильність, і її ніздрі зрадницьки затріпотіли. Але вона швидко взяла себе в руки.
— Ви хочете підкупити посадову особу м’ясом? Це корупція в особливо великих розмірах! Галю, чому ви мовчите? Ви ж щойно кричали на весь кооператив про кіптяву!
Галина, яка вже відчула аромат маринаду і не хотіла втрачати вечерю, раптом виступила єдиним фронтом із сусідами.
— Хто? Я? Та я просто… я тренувала голосові зв’язки! А кіптява… це корисні фітонциди! Вони, між іншим, попелицю на моїх трояндах вбивають. Степане, підкиньте ще гілочку яблуні, хай краще димить!
Клара Захарівна обвела всіх підозрілим поглядом.
— Значить, так. Спільна змова. Групове порушення тиші та спокою. Миколо! Чого ти там стоїш із тим хроном, як пам’ятник нерішучості? Неси сюди хліб, ніж і тарілку для інспекції!
Микола, зраділий, що конфлікт перейшов у фазу «спільної трапези», побіг до хати швидше, ніж на старті марафону.
— Отже, процедура така, — Клара по-господарськи всілася на лавку, — я конфіскую цей шампур для проведення поглибленого лабораторного аналізу в моєму шлунку. Якщо м’ясо виявиться пересмаженим — випишу штраф. Якщо недосмаженим — догану з занесенням у протокол.
— А якщо ідеальним? — хитро запитав Степан, простягаючи їй найкращий шматок.
Клара повільно прожувала, заплющила очі, і на її суворому обличчі вперше за десять років проступила подоба людської усмішки.
— Якщо ідеальним… то я забуду, що ваш паркан стоїть не за ДСТУ. Але, Галю, з вас — той самий домашній квас, про який ходять легенди. Бо без квасу цей шашлик — порушення технологічного процесу!
Через десять хвилин за столом сиділи всі четверо. Сварка зникла, як дим на вітрі.
— От бачите, — жуючи лаваш, промовив Степан. — Ми їм кожного разу шашлички, а вони нам — перевірки, штрафи та інспекції. Але в результаті…
— В результаті, Степане, — перебила його Клара, потягнувшись за добавкою, — ви нам шашлички, а ми вам — компанію, без якої ви б просто вдавилися своєю гордістю. Передайте соус!
Наталія Веселка
