Запах кориці й ванілі наповнював маленьку кухню орендованої квартири. За вікном миготіли поодинокі перехожі — звичайний буденний ранок. У спальному районі рідко траплялося щось цікаве. Типова дев’ятиповерхівка навпроти виглядала похмуро: балкони завішані речами, фарба на стінах давно потьмяніла.
Анна усміхнулася, уявивши, як Михайло здивується, коли побачить французькі тости замість звичної вівсянки. Три роки тому, ще до весілля, він розповідав їй про відрядження до столиці — у готельному кафе там подавали саме такі тости.
— Три роки, — прошепотіла вона, викладаючи на гарячий хліб свіжу малину. — Здається, тільки вчора розписувалися у РАЦСі. Вона згадала той день: скромна церемонія, біла сукня з недорогого магазину, букет із ромашок. Грошей тоді вистачило лише на найнеобхідніше, але це не здавалося важливим — головне, що вони були разом.
Михайло з’явився на кухні, ще не до кінця прокинувшись. Темне волосся скуйовджене, на ньому — футболка з діркою на плечі. Робочі джинси, у плямах фарби, висіли на спинці стільця ще з вечора. Сьогодні у нього був вихідний.
— З річницею, сонечко, — Анна підійшла, підвелася навшпиньки й поцілувала його.
— І тебе також, — усміхнувся він, обіймаючи її. — Ого, що це в нас таке гарне?
— Сюрприз! Пам’ятаєш, ти колись розповідав про кафе у столиці, де подавали тости?
Михайло засміявся, потер щетину на підборідді.
— Ти запам’ятала, що я казав три роки тому?
— Я все запам’ятовую, що ти кажеш, — тихо сказала жінка.
— Сідай, дегустуй моє кулінарне мистецтво, — додала вона, ставлячи перед ним тарілку.
Вони снідали за маленьким столом, накритим картатою скатертиною. Говорили про плани на вихідні, ділилися дрібними новинами. Анна розповідала про новий проєкт — презентацію для клієнта, над якою просиджувала до ночі. Михайло не дуже відгукувався про нового керівника, який змушував переробляти зроблену роботу.
— І як він взагалі потрапив на цю посаду? — здивувалася Анна, намазуючи масло на тост.
— Навіть і не знаю, — махнув рукою Михайло.
Звичайна сімейна розмова у звичайній орендованій квартирі — з тонкими стінами й пошарпаним лінолеумом. Але для Анни ці ранкові хвилини були неоціненними: єдиний час, коли чоловік належав тільки їй.
О десятій ранку приїхали її батьки. Вони піднялися вузькими сходами — ліфт у будинку не працював. Олена Петрівна виглядала урочисто: улюблена бежева кофта з перламутровими ґудзиками, яку берегла для особливих випадків, волосся акуратно укладене, губи злегка підфарбовані.
Батько мовчки кивнув Михайлові.
— Донечко, — лагідно мовила мати, заходячи до вітальні й окидаючи поглядом знайомий інтер’єр. — У нас є подарунок. Особливий.
Анна здивовано подивилася на порожні руки батьків. Зазвичай вони приносили торт чи квіти — скромні презенти у межах пенсійного бюджету.
— Мамо, ви й так стільки для нас зробили. Пам’ятаєте, на весілля холодильник подарували, а на Новий рік — мікрохвильовку.
— Це інше, — Олена Петрівна перебирала ручку сумочки. — Зовсім інше.
Вона дістала з сумки в’язку ключів — три ключі на простому металевому кільці.
— Ось. Від квартири. Двокімнатної, на Садовій вулиці, четвертий під’їзд. Тепер вона твоя.
Анна завмерла з чашкою кави. Михайло відклав вилку й уважно подивився на тещу.
— Як… моя? — прошепотіла Анна, вимовляючи кожне слово повільно.
— Ми з батьком усе життя збирали, — голос Олени Петрівни тремтів. — Спочатку думали витратити на весілля — зробити справжнє свято. Потім вирішили краще — на житло. Молодій сім’ї потрібне власне гніздечко, а не оце.
Вона кивнула на тісну кімнату з облупленими шпалерами.
— Тридцять років збирали, — тихо додав батько. — Копійка до копійки. У відпустку не їздили, одяг оновлювали рідко.
Анна взяла ключі тремтячими руками. Метал був теплим — від материнських пальців. І це зворушило її до сліз.
— Мамо, тату, це ж цілий статок. Як ви взагалі змогли назбирати таку суму?
— Тато підробляв вечорами — ремонтував сусідам техніку, — пояснила мати, змахнувши сльозу. — А я в’язала на замовлення: шарфики, шкарпетки продавала. По копійці, по копійці. Ти — наше єдине багатство, донечко.
— Досить сльози лити, — буркнув батько, але очі в нього теж блищали. — Краще скажи «дякую» й живіть щасливо.
Михайло підвівся, підійшов до батьків Анни, ніяково обійняв спершу тещу, потім тестя.
— Дякуємо вам величезне. Ми навіть не знаємо, як вам віддячити.
— Онуків нам подаруйте, — усміхнулася Олена Петрівна. — Це буде найкраща подяка. Щоб у новій квартирі лунав дитячий сміх.
Після від’їзду батьків Анна ходила квартирою, не знаходячи собі місця. Її переповнювали емоції — радість, вдячність, передчуття. Вона то й діло підкидала ключі вгору, ловила їх і притискала до себе.
— Мішо, ти тільки уяви — наша власна квартира! Я вже навіть знаю, як облаштую дитячу. Пам’ятаєш, ми в салоні меблів бачили ту білу колиску з балдахіном? І шпалери з ведмедиками — такі милі були!
— Почекай, не поспішай, — промовив Михайло, стоячи біля вікна й дивлячись у сірий двір.
— Може, не варто квапитися з переїздом?
— Чому? — Анна зупинилася посеред кімнати. — Тобі не подобається подарунок?
— Та ні, все гаразд. Подарунок чудовий. Просто, розумієш, я вже тут звик… І до сусідів, і до всього. Цей дім наче рідним став.
Анна хотіла щось сказати, але саме у цей момент задзвонив телефон. Михайло глянув на екран — і обличчя його змінилося.
— Дімка дзвонить, — буркнув він і вийшов на балкон, щільно прикривши двері.
— Привіт, братику… Що трапилося? — його голос був тихішим, ніж зазвичай.
Анна вловлювала лише уривки:
— Серйозно? … Коли дізналися? … Не хвилюйся, щось придумаємо. Я ж старший брат, не залишу тебе.
Їй було чути навіть інтонацію — ту саму, якою Михайло з дитинства заспокоював молодшого брата.
— Завтра зранку приїдь до мене на будову, усе обговоримо, гаразд?
Коли він повернувся до кімнати, лице було зосереджене, погляд важкий.
— Що з Дімою? — обережно запитала Анна.
— Оксана при надії, — коротко відповів він, почавши міряти кроками кімнату.
— Та ти що! Це ж чудова новина! — Анна щиро зраділа. — Ми будемо тіткою й дядьком! Як швидко все сталося!
— Так, — кивнув Михайло, — тільки є проблема. Вони ж обоє ще студенти. Живуть у тому гуртожитку на околиці. З дитиною їх точно туди не пустять.
Анна повільно сіла на диван, переварюючи почуте. Дімка всього на чотири роки молодший за Михайла, але завжди здавався життєрадісним. І от — стане батьком.
— Ну, вони ж одружаться, знімуть щось недороге, — припустила вона.
— На які гроші, Аню? — Михайло сів поруч і взяв її за руку. — У нього стипендія — копійки. Іра підробляє у кафе біля інституту. Зарплата смішна. Їм ледве вистачає на харчі, а тут ще дитина.
Він підвівся, потер потилицю — звичний знак, що обмірковує щось важливе.
— А може… — Михайло замовк, подивився на дружину. — А може, ми віддамо їм квартиру?
Анна не одразу зрозуміла.
— Яку квартиру?
— Ту, що твої батьки подарували. Тимчасово, звісно, поки на ноги не стануть.
— Мішо, — Анна підвелася. — Ти серйозно?
— А що? Нам не горить. Ми й тут поживемо. А їм інакше нікуди.
— «Не горить»? — її голос затремтів. — Ми три роки винаймаємо житло, віддаючи третину зарплати! Мої батьки все життя збирали, щоб у нас був свій дім!
— Аня, зрозумій, це ж мій брат, — Михайло знову взяв її за руки. — Вони з немовлям опиняться на вулиці!
— А ми що, не сім’я? — Анна висмикнула руки. — Ми ж теж мріяли про дітей.
— Планували, але не зараз.
— А ти звідки знаєш, коли «зараз»? — її голос став холодним. — Ти мене запитав?
Михайло замовк. І це мовчання прозвучало, як крапка.
— Ти вже вирішив, — тихо констатувала Анна.
— Так. Думаю, це правильно.
— Думаєш — сам, без мене?
— Аню, не влаштовуй сцену, — зупинив її чоловік.
— Сцену? — вона гірко всміхнулася. — Мій чоловік віддає подарунок моїх батьків, навіть не порадившись зі мною, а я, бач, «влаштовую сцену»?
Михайло зітхнув.
— Гаразд. Я зателефоную Дімці, скажу, що квартира їхня.
— Стривай! — Анна схопила його за рукав. — Ти спершу телефонуєш йому, а потім думаєш, чи варто говорити зі мною?
— Та яка різниця, у якому порядку?
— Є різниця, — сказала вона тихо, відвертаючись до вікна. У дворі грали діти, на лавці сміялися мами. Таке звичайне життя, яке вмить стало недосяжним.
— Я їду до Дімки, — кинув Михайло, надягаючи куртку. — Треба поговорити з ним віч-на-віч.
— Звісно, — промовила Анна спокійно, хоча всередині ледь стримувала емоції. — Біжи до Дімки.
— Аню, не починай…
— Іди вже.
Двері грюкнули.
Анна залишилася сама у квартирі, яка раптом стала чужою. Вона дістала валізу й почала складати речі — неквапом, з дивною холодною зосередженістю. О восьмій вечора Михайло повернувся. Побачивши валізи біля дверей, він завмер.
— Що це означає? — Михайло стояв у дверях, спантеличений.
Анна сиділа на дивані, стискаючи в руках зв’язку ключів.
— Тримай. Передай Дімі з Оксаною. Хай живуть щасливо. Тимчасово, звісно. Документи у мене залишаються, і оформлені на мене.
Він не взяв ключі.
— А ти куди зібралася? — запитав чоловік.
— До батьків. Поки не знайду квартиру для себе.
— Тобто ти мене залишаєш? Через квартиру? — не зрозумів чоловік.
— Не через квартиру, — спокійно відповіла вона. — Через те, що для тебе мого слова не існує.
— Але ж я пояснив…
— Пояснив, що Діма важливіший за мене. Я все зрозуміла, — промовила Анна тихо, але твердо.
Михайло провів долонею по обличчю.
— Аню, ну що ти таке вигадуєш? Подумаєш, квартиру віддали…
— Подумаєш? — Анна взяла сумку. — Мої батьки тридцять років відкладали кожну копійку. Мама в жодну відпустку не їздила, новий одяг не купувала — усе заради мене. А ти кажеш: «Подумаєш».
— Ну добре, — Михайло зітхнув, намагаючись пом’якшити слова. — Але ж ти розумієш…
— Розумію, — перебила вона. — Розумію, що коли мені колись знадобиться твоя підтримка, ти спершу порадишся з Дімкою.
Михайло зробив крок до неї.
— Аню, не йди. Ми ж кохаємо одне одного.
— Кохаємо, — згодилася вона. — Тільки ти любиш мене як зручну дружину, яка готує, пере і з усім погоджується. А я любила тебе як рівного партнера.
Вона замовкла, потім додала:
— Любила. У минулому часі.
Вона взяла валізи й вийшла. Михайло стояв посеред порожньої квартири. Від ключів він відмовився, проте й дружину не втримав.
У кишені завібрував телефон — повідомлення від Дімки: «Дякую, брате. Ти справжній чоловік.» Михайло довго дивився на екран, а потім — на двері, за якими зникла Анна. І вперше за тридцять років він не знав, чи справді зробив правильно.
Анна приїхала до батьків пізно ввечері. Мати відразу відчинила двері — ніби чекала її. У теплій кухні пахло пирогом і ромашковим чаєм.
— Доню… — тільки й змогла прошепотіти Олена Петрівна, коли побачила червоні очі доньки. — Що сталося?
Анна мовчала кілька секунд, а потім, немов прорвало:
— Він хоче віддати нашу квартиру брату. Просто так. Без розмов, без поради. Каже — «тимчасово», але я ж знаю, що тимчасово у них буває назавжди.
Мати мовчки посадила її за стіл, налила чаю.
— Їж пиріг, охолонеш трохи — тоді поговоримо.
Батько вийшов із кімнати, задумливо поправляючи окуляри.
— Михайло добрий хлопець, — почав він обережно. — Але не забувай, що вони з братом росли без батька. Їхня мати — жінка зі складним характером. Сама все тягнула, звикла наказувати, нікого не слухати. От і хлопці виросли такими: один — мовчазний, другий — ніби й веселий, але завжди кудись його тягне. От Михайло й оберігає його від всього.
— І що мені тепер, тату? Миритися з цим? — Анна глянула на нього крізь сльози.
— Ні, доню. Але й рішення поспішне приймати не варто, — втрутилася мати. — Поговори з ним спокійно. Не через телефон. Глянь у вічі. Він просто не розуміє, як це виглядає зі сторони. Його вчили — братові допомагати за будь-яких обставин.
Анна довго мовчала, потім зітхнула:
— А якщо я повернуся, і він знову поставить мене перед фактом?
— Тоді постав свої умови, — сказала мати твердо. — Ви переїдете у свою квартиру — це справедливо. А половину оренди за цю квартиру, де зараз живете, можете допомагати сплачувати його брату. І він не буде у боргу, і ви матимете спокій.
Батько кивнув:
— Оце правильно. Ти ж хочеш допомогти його сім’ї, але й мусиш берегти й свою.
Наступного дня Анна повернулася. Михайло сидів на кухні, похмурий і втомлений. Видно ніч не спав, думав, що робити.
— Я не спав усю ніч, — сказав він тихо. — Без тебе тут усе… порожнє.
— Я теж не спала, — відповіла вона. — Але подумала. Ми можемо зробити так, щоб усім було добре. Ми переїдемо у свою квартиру, як і планували. А половину оренди, що платили за цю, віддаватимемо Дімі, щоб їм легше було з житлом. Вони тоді сюди переїдуть.
Михайло мовчав, потім зітхнув і стис її руку:
— Домовилися. Я був неправий, Аню. Просто… хотів допомогти брату, як умів.
— А тепер допоможемо разом, — усміхнулася вона.
Увечері Михайло подзвонив Дімі, усе пояснив. Той спершу образився, але зрештою погодився. А через тиждень Анна з Михайлом стояли серед коробок у своїй новій квартирі. На підвіконні стояла чашка з корицею й ваніллю — їхній улюблений аромат.
— От бачиш, — прошепотіла Анна, спираючись йому на плече, — головне не втратити одне одного. А житло — справа наживна.
Михайло усміхнувся і тихо додав:
— Добре, що ти мене не відпустила.
Вона лише обійняла його міцніше. І вперше за довгий час їй здалося, що вдома — нарешті спокійно.
