— Ми з чоловіком Максимом планували лише десятихвилинний візит до меблевого центру, щоб придбати нові кухонні рушники. Проте через три години ми опинилися в центрі дискусії біля відділу м’яких меблів. Перед нами стояв диван “Ф’юрі”, і Максим був упевнений, що колір “попеляста троянда” — це виклик його чоловічій гідності.
Все починалося максимально безневинно, як і належить ранку вихідного дня, коли сонце ще лагідно лоскоче фіранки, а в повітрі пливе аромат свіжозмеленої кави. Суботній ранок випромінював спокій: сонячні зайчики влаштували справжні перегони на стіні вітальні, а ми з Максимом ліниво обговорювали плани на день.
— Люба, нам просто потрібні нові кухонні рушники. Старі вже соромно показувати гостям, вони бачили забагато борщу і замало прального порошку, — сказав Максим, підхоплюючи ключі від машини, які вже бадьоро дзвеніли в його руках, закликаючи до дії.
Ми заїхали в величезний торговий центр з твердим наміром: «Ми на п’ять хвилин, беремо бавовну і одразу на вихід». Але доля в особі маркетологів меблевого гіганта розпорядилася інакше. Шлях до заповітного відділу текстилю пролягав через нескінченні лабіринти виставкових залів, де кожна кімната була облаштована так затишно, що хотілося негайно там оселитися. І саме в самому серці цього лабіринту він чекав на нас. Величезний, розкішний, обтягнутий м’якою тканиною, з цілим каскадом подушок, що обіцяли солодкий сон у будь-який час доби, навіть якщо за вікном грім або сусіди з перфоратором.
Максим зупинився як укопаний, ніби побачив не диван, а космічний корабель. Він примружився, оцінюючи масштаб об’єкта, повільно підійшов до нього і з розгону впав на пружинисту поверхню, перевіряючи м’якість так ретельно, ніби від цього залежала доля планети.
— Слухай, Олю, а наш старий диван… ти ж пам’ятаєш, він пам’ятає ще часи, коли долар був по вісім, а ми були молоді й могли спати на розкладачці без болю в спині? Може, настав час для великого оновлення нашого життєвого простору? — у його очах з’явився той самий небезпечний азартний блиск, який зазвичай з’являється перед купівлею нової відеокарти або надсучасного дриля.
Наступні дві години нашого життя ми провели в стані, який можна назвати «колірним заціпенінням». Виявляється, у світі існує приблизно триста відтінків сірого, і кожен із них має свою пафосну назву, яка нічого не пояснює звичайній людині. Ми гортали важкі каталоги з клаптиками тканини, намагаючись не збожеволіти від вибору.
— Олю, дивись, це ж колір “мокрий асфальт під вечірнім ліхтарем”! Він ідеальний, він мужній, він приховає будь-яку пляму від чаю! — гаряче переконував Максим, тицяючи пальцем у темно-сірий зразок.
— Це не асфальт, Максе, це “втомлений міський голуб”. Він надто похмурий для нашої сонячної вітальні, він просто “з’їсть” весь простір. Подивися краще на цей — “попеляста троянда”. Це ж витонченість і світло!
Максим подивився на рожево-бежевий клаптик тканини з таким виразом обличчя, ніби я запропонувала йому продати машину і переїхати жити в рожевий будиночок Барбі на постійній основі.
— Троянда? Ти серйозно? Давай зупинимося на чомусь нейтральному, що не викликає бажання пити чай з відстовбурченим мізинцем. Наприклад, на “кольорі вівсянки ранкового приготування”.
На кожному етапі цього грандіозного вибору ми відкривали одне в одному абсолютно нові грані характеру. Виявилося, що для Максима критично важливо, щоб ніжки дивана були виключно дерев’яними, а не металевими, бо «метал холодить душу і дряпає паркет мого серця». А мені було життєво важливо, щоб висота конструкції дозволяла нашому роботу-пилососу проїжджати під нею, не застрягаючи там назавжди в темряві та самотності.
Коли ми нарешті, після нескінченних суперечок, підписали договір і оплатили покупку (компромісним став колір “ранковий туман над Дніпром”), почалася найекстремальніша частина нашої пригоди. Доставка була запланована лише через тиждень, але в нас усередині вже горів вогонь негайних змін. Ми вирішили: «Ми ж сильна українська родина, у нас є багажник, міцні руки і безмежна віра в себе!».
Ми везли диван у розібраному вигляді, нагадуючи мандрівний цирк. Дві величезні картонні коробки стирчали з машини, як вуха гігантського зайця, що вирішив втекти з лісу. Перехожі посміхалися, водії сусідніх машин співчутливо кивали, а ми з Максимом мовчки молилися всім богам доріг, щоб на черговому повороті наш “туман” не став безкоштовним надбанням місцевої автостради.
Проте справжнє випробування чекало біля під’їзду. З’ясувалося, що коробка №1 за законами підлості на цілих п’ять сантиметрів ширша за двері ліфта. — Це не проблема, це просто геометрична задачка для старших класів, — важко дихаючи і витираючи піт, сказав Максим. — Треба розгорнути її під кутом сорок п’ять градусів, трохи викривити простір-час і стиснути картон силою думки.
Ми не стиснули простір, тому тягли цей важкий скарб пішки на сьомий поверх. На другому поверсі ми ще жартували про фітнес. На четвертому — ми просто перестали розмовляти, економлячи кисень. На шостому — я почала серйозно думати, що кухонні рушники були не просто кращою, а геніальною ідеєю, яка б зберегла мої коліна в цілісності.
Збирання меблів — це особливий вид випробування, яке має пройти кожна пара, щоб остаточно переконатися в міцності своїх стосунків. Максим розклав інструкцію на підлозі вітальні, яка тепер нагадувала склад пиломатеріалів. Інструкція складалася з чорно-білих картинок, де намальований веселий чоловічок легким рухом руки з’єднує дві масивні деталі, які в реальності важили по двадцять кілограмів кожна і мали гострі кути.
— Тут написано “просто вставте паз А у паз Б до характерного клацання”, — бурмотів Максим, розгублено дивлячись на схему. — Але в мене паз А за розміром як стиглий кавун, а паз Б — як вушко голки для вишивання бісером! Це писали ельфи для інших ельфів!
Ми збирали цей конструктор чотири години, які здалися вічністю. У процесі з’ясувалося, що я маю феноменальну здатність розрізняти гвинти М6 та М8 за звуком їхнього падіння на ламінат, а Максим виявив дивовижну здатність знаходити в коробці «абсолютно зайві» деталі.
— Дивись, Олю, усе стоїть, усе тримається. А те, що лишилося три болти, шматок пластику і якась дивна пружина — то, напевно, запасні частини для сервісного центру, — бадьоро сказав він, коли диван нарешті гордо стояв посеред кімнати. — Максе, — втомлено відповіла я, — якщо цей диван зараз складеться разом із нами під час першого ж перегляду серіалу, ці “запасні деталі” стануть нашою головною темою для обговорення з травматологом.
О півночі ми нарешті без сил впали на нове придбання. Диван виявився справді ідеальним. Він пахнув свіжою тканиною, шляхетним деревом і нашою великою спільною маленькою перемогою над обставинами та власною лінню. Максим задоволено відкинувся на м’які подушки і заплющив очі, витягнувши втомлені ноги.
— Знаєш, Олю… — тихо і спокійно сказав він у напівтемряві вітальні. — А колір справді непоганий. Він такий глибокий, справді схожий на небо над річкою перед самим світанком. У ньому є щось філософське. — І пилосос під ним проходить просто зі свистом, я вже перевірила лінійкою, — посміхнулася я, відчуваючи, як втома відступає перед домашнім затишком.
Ми сиділи в цілковитій тиші, насолоджуючись результатом праці, який створили власними руками. Це був момент абсолютного сімейного спокою. І лише через десять хвилин, коли ми вже збиралися йти на кухню по чай, я раптом зупинилася і згадала одну маленьку деталь:
— Максиме…
— М-м-м? Що таке?
— А рушники… ми ж їх так і не купили. Ми навіть до того відділу не дійшли.
Ми перезирнулися, і раптом напруга останніх годин вибухнула гучним сміхом. Ми реготали так сильно, що сусід за стіною почав ритмічно стукати у водопровідну трубу, нагадуючи про пізню годину. Справжнє життя — це не ідеально підібрані в тон кольори чи чітко виконані плани за графіком. Це здатність разом тягти величезну коробку на сьомий поверх, сваритися через гвинтик М8 і при цьому все ще щиро хотіти випити разом чаю, сидячи на дивані кольору “ранкового туману”.
