Ми з Катрусею чекали цього дня рівно рік. Для десятирічної дівчинки брекети — це не про естетику, це про можливість посміхатися, не прикриваючи рот долонею, і про те, щоб у майбутньому уникнути складних операцій на щелепі. Ми збирали ці гроші щомісяця.
Я відкладала з кожної своєї премії, ми економили на відпустці, ми завели окремий накопичувальний рахунок «Для Катрусі». Це було наше спільне рішення з чоловіком. Принаймні, я так думала.
Стоматологічна клініка зустріла нас запахом антисептика та спокійною музикою. Катруся помітно нервувала, але в її очах світилася надія. Вона вже обрала колір резинок — ніжно-бірюзовий.
— Все буде добре, сонечко, — я стиснула її долоню, підходячи до рецепції. — Ми зараз все оплатимо, і лікар почне роботу.
Я простягнула банківську картку, на якій мала лежати сума, еквівалентна вартості вживаного автомобіля. Дівчина-адміністратор звично провела нею через термінал. «Відмова. Недостатньо коштів», — безпристрасно висвітилося на екрані.
Можливо, збій у системі? Я спробувала ще раз. Потім зайшла в мобільний додаток прямо там, біля стійки. Те, що я побачила, здавалося, змусило повітря застрягти в моїх легенях. Рахунок був порожній. Нуль. Точніше, жалюгідні кілька гривень, що залишилися від округлення. В історії транзакцій значився один переказ, зроблений дві години тому: переказ на карту моєї свекрухи Олени Петрівни. З коментарем “На весілля Ксені».
Мої руки затремтіли. Я відчула, як гаряча хвиля гніву та сорому піднімається до горла. Катруся дивилася на мене знизу вгору своїми великими, довірливими очима.
— Мам, щось не так? Грошей немає?
Я змусила себе посміхнутися. Це була посмішка людини, яка щойно побачила, як її дім змиває повінню, але має врятувати дитину.
— Все гаразд, люба. Просто тенічна заминка. Посидь хвилинку, я зателефоную татові.
Я вийшла в коридор. Мій чоловік Ігор відповів на третій гудок. Його голос був бадьорим, майже піднесеним.
— Олесенько, ти не уявляєш, як мама зраділа! Ксеня просто в захваті, вони вже забронювали готель в Буковелі на весь медовий місяць і купили їй той новий iPhone, про який вона мріяла. Мама каже, що ми справжні благодійники…
— Ігоре, — я перервала його потік радості холодним, мертвим голосом. — Ми зараз у клініці. Лікар чекає. Грошей на рахунку немає. Ти забрав гроші на здоров’я своєї доньки, щоб твоя сестра зробила гарні фото з Буковелю?
На тому кінці запала тиша, але лише на мить.
— Ой, ну не починай, Олесь! Це ж весілля! Раз у житті! Ксеня — моя єдина сестра. А щодо Катрусі… Слухай, мама сказала, і я підтримав: нащо їй ті брекети зараз? Вона ж ще маленька. Їй заміж не скоро. Як виросте, ближче до весілля, зробимо їй «тюнінг», щоб була красунею. Мама каже, що зараз це тільки дарма викинуті гроші, зуби ще можуть помінятися. Не біда!
Я слухала його і відчувала, як руйнується образ чоловіка, з яким я прожила дванадцять років. «Тюнінг». «Мама каже»… У цей момент я зрозуміла: я не просто маю вирішити проблему з грошима. Я маю захистити свою доньку від моделі світу, де її потреби завжди будуть на останньому місці після забаганок «головної родини».
Я повернулася до адміністратора.
— Пані, вибачте. У нас справді технічна проблема. Чи можемо ми оплатити частину суми зараз, а решту я дошлю протягом доби? У мене є особистий ощадний рахунок, але мені потрібен час на переказ.
На щастя, клініка пішла назустріч. Я перевела гроші, які відкладала на свою нову професійну техніку. Це були мої особисті гроші, мій «запасний парашут». Я використала його без вагань. Катрусі поставили систему. Вона вийшла з кабінету сяючою, попри дискомфорт. Вона відчувала себе важливою. Вона відчувала, що її мрія збулася.
По дорозі додому я купила їй спеціальний догляд за брекетами і велику порцію її улюбленого морозива, яке вже можна було їсти. Я була спокійною. Це був той самий спокій, який настає після ухвалення остаточного судового вироку.
Коли ми зайшли додому, Ігор сидів на дивані, гортаючи стрічку новин.
— О, повернулися! Катруська не дуже рюмсала? Нічого, дитині воно ні до чого. Встигне ще красу навести, щоби хлопці любили! Бачиш — Ксеня надіслала фото смартфона, колір — просто бомба!
Я відправила Катрусю в її кімнату, зачинила двері і сіла навпроти чоловіка.
— Ігоре, подивися на мене. Те, що ти зробив сьогодні — це фінансовий аб’юз та зрада інтересів власної дитини. Ти не «допоміг родині». Ти вкрав майбутнє у своєї доньки, щоб потішити его своєї сестри та матері.
— Та що ти таке верзеш! — він підскочив. — Гроші — спільні! Я маю право вирішувати!
— Ні, — я поклала на стіл виписку з рахунку, яку встигла роздрукувати. — Ці гроші були цільовими. І більше у нас не буде спільного рахунку. Ніколи. Відсьогодні ми переходимо на модель роздільного бюджету. Ти оплачуєш рівно половину оренди, комунальних та продуктів. Все інше, що ти заробиш, можеш віддавати мамі, Ксені, хоч першому ліпшому на вулиці. Але здоров’я і освіта Катрусі — це тепер моя зона відповідальності, і ти до цих грошей не доторкнеться.
В цей момент задзвонив телефон. Свекруха, Олена Петрівна. Ігор поставив на гучний зв’язок, сподіваючись на підтримку «важкої артилерії».
— Ігорю, синку! — почувся солодкий голос. — Ти ж пояснив Олесі, що зуби — то пусте? Ксеня така щаслива! До речі, нам там ще на ресторан трохи не вистачає, ви ж підкинете? Ви ж свої люди!
Я взяла телефон з рук чоловіка.
— Олено Петрівно, вітаю. Ксеня отримала свій смартфон за ціною кривих зубів вашої онуки. Більше «підкидати» ми нічого не будемо. Більше того, Ігор зараз перегляне свої фінансові можливості, бо його частка витрат на дім зросла. Якщо ви хочете ресторан — продайте смартфон Ксені. До побачення.
Я вимкнула телефон. Ігор дивився на мене з жахом.
— Ти… ти не мала права так з мамою! Вона хоче як краще!
— Як краще для кого, Ігоре? — я підійшла до нього впритул. — Наш аудит завершено. Ти показав, що твоя лояльність належить не твоїй дружині і не твоїй дитині. Ти залишився «материним синочком». Тож тепер ти будеш жити за правилами дорослої людини. Хочеш допомагати родині — допомагай зі своєї кишені, не торкаючись моїх ресурсів та потреб доньки. Якщо тобі це не підходить — двері відчинені. Ксеня та мама, я впевнена, будуть раді бачити тебе з усіма твоїми доходами.
Минуло три місяці. У нас роздільний бюджет. Ігор спочатку намагався бунтувати, але коли зрозумів, що я не жартую і що холодильник тепер заповнюється за графіком «50 на 50», він принишк. Свекруха більше не дзвонить з проханнями — я стала для неї «тією злою жінкою, що зіпсувала сина». Ксеня поїхала у подорож, але її смартфон розбився в перший же день — карма, мабуть.
Катруся носить брекети. Її зуби вирівнюються, а разом з ними вирівнюється і моя впевненість у собі. Я зрозуміла: бути «хорошою дружиною» — це не означає мовчки терпіти безглуздя. Це означає бути скелею, об яку розбиваються хвилі чужого інфантилізму.
Я не знаю, чи витримає наш шлюб цей «аудит». Але я точно знаю, що моя донька виросте з рівною посмішкою та розумінням того, що її потреби — це не «тюнінг», а базова цінність. А Ігор… він нарешті почав вчитися рахувати гроші. Вперше в житті не мамині, а свої.
Ніколи не дозволяйте маніпулювати собою під соусом «родинного обов’язку», якщо це шкодить вашим дітям. Справжня дорослість — це вміння сказати «ні» навіть найближчим, якщо їхні апетити зазіхають на майбутнє вашої дитини. Ключі від вашого бюджету — це ваші кордони. Тримайте їх міцно.
