— Ми з Олею подали заяву. Весілля через три місяці. Самі розумієте, плани в мене серйозні. Сім’я, спільне життя, щасливе й довге. Ми тут обговорили наші житлові умови… Ми переїжджаємо до вас, а ви — до нас! — Пропозиція помінятися квартирами ледь не пересварила родину.
Інна намагалася запхати мийний пилосос у вузьку шафу в передпокої. Пилосос пручався, чіплявся шлангом за вішаки й ніяк не хотів ставати на відведене йому місце.
— Сергію, ну допоможи ж! — гукнула вона в бік кімнати. — Тут або шафа зменшилася, або я розучилася складати речі.
Сергій виглянув із ванної — щойно закінчив лагодити кран.
Спокійний, завжди трохи неквапливий, він був повною протилежністю своїй дружині.
— Зараз усе зробимо, Іннусю. Дай-но його сюди.
Він вправно перехопив важкий агрегат і одним рухом поставив його в кут шафи так, ніби той завжди там і стояв. Інна зітхнула з полегшенням і притулилася плечем до одвірка.
— От скажи мені, чому нам завжди бракує місця? Квартира ж ніби велика, три кімнати, а як почнемо прибирати — хоч на вулицю винось усе це добро.
— Бо в тебе пристрасть до накопичування, — усміхнувся Сергій. — Навіщо нам три сервізи? Ми з одного їмо двічі на рік.
— Нехай стоять. Це ж пам’ять. Бабусина квартира, як-не-як.
Після весілля батьки Сергія поділили спадщину по-чесному: синові дісталася ця простора трикімнатна «сталінка» у тихому районі — бабусина, а його сестрі Олі — двокімнатна, зате в самому центрі, у гарному районі. За вартістю виходило приблизно однаково. П’ять років усі жили в мирі та злагоді, ніхто нікому не заздрив.
Інна наївно вірила, що так буде завжди, але…
Зробили прибирання, розгребли безлад, сіли трохи перепочити. Щойно ввімкнули телевізор — у двері подзвонили. Сергій пішов відчиняти.
— Сестричка зі своїм нареченим завітали, — сказав він дружині, глянувши у вічко.
Першою до квартири влетіла Ольга. За нею, важко ступаючи, зайшов Рустам.
Інна бачила його всього кілька разів: Оля познайомилася з ним пів року тому десь у фітнес-клубі. Рустам їй одразу не сподобався — пихатий, якийсь зверхній. І на неї, і на Сергія дивився згори вниз.
— Привіт! — Оля чмокнула брата в щоку й обійняла Інну. — Ми повз проїжджали, вирішили заскочити. У нас новини!
— Ну, заходьте, якщо вже повз їхали. Новини — це добре, — Сергій жестом запросив їх на кухню. — Чаю будете?
— Краще просто води, — Рустам протупав слідом за господарем. — У нас серйозна розмова, Сергію.
Насправді не зовсім «повз проїжджали». Є до тебе справа. Не метушися, не треба чаю. Ти присядь. Інні раптом стало тривожно — тон Рустама їй одразу не сподобався. Які ще справи?
— Ну, говори, — знизав плечима Сергій.
Оля робила вигляд, що її взагалі немає в кімнаті — щось захоплено розглядала в телефоні, надаючи слово нареченому. Рустам прокашлявся.
— Загалом так. Ми з Олею подали заяву. Весілля через три місяці. Самі розумієте, плани в мене серйозні. Сім’я, спільне життя, щасливе й довге. Ми тут обговорили наші житлові умови… Ми переїжджаємо до вас, а ви — до нас!
Інна отетеріла. Спершу глянула на чоловіка, потім перевела погляд на зовицю, але та й далі гортала стрічку соцмереж, ніби розмова її не стосувалася.
— Рустаме, я щось не зрозумів, — Сергій насупився. — Ти на що натякаєш?
— Я не натякаю, я пропоную конструктивне рішення. Давайте мінятися!
Ми переїжджаємо сюди, ви — у квартиру Олі. Олечка зі мною повністю згодна, нам обом здається, що так буде справедливо.
Інна отетеріла вдруге.
— Справедливо? — перепитала вона. — Рустаме, ти серйозно? Ти прийшов у наш дім і пропонуєш нам з’їхати, бо вирішив заводити дітей?
— Ну навіщо так різко, Інно? — Рустам скривився. — Я дивлюся на речі реально. У вас одна дитина, і, наскільки я знаю, більше ви не плануєте. То навіщо вам зайві квадрати? Це нераціонально. А в нас — перспектива.
— Перспектива в нього, подивіться! — Інна схопилася зі стільця. — Сергію, ти чуєш це безглуздя?
Сергій підняв руку, жестом попросивши дружину помовчати.
— Рустаме, ти, мабуть, забув, що цю квартиру мені виділили батьки. Як і Олі — її житло. Ми п’ять років тут ремонт робили, кожен плінтус самі вибирали. У нас тут донька росте, в неї своя кімната, звички, друзі у дворі. І ти пропонуєш нам зірватися й поїхати в центр, бо тобі так зручніше?
— Сергію, не гарячкуй, — Рустам вальяжно відкинувся на спинку стільця. — Ви ж родина. Оля — твоя рідна сестра. Невже тебе майбутнє сестри не хвилює? Тим більше, я ж пропоную вам рівноцінні умови. Ви отримуєте житло в елітному районі. У вартості навіть виграєте, я прикидав.
— Цікаво виходить, — хмикнув Сергій. — Ти ще на моїй сестрі не одружився, а вже на мою квартиру націлився!
Оля нарешті відірвалася від телефону.
— Ой, ну чого ви почали? — примхливо протягнула вона. — Рустам просто хоче як краще. Нам справді буде тісно в моїй квартирі, коли з’являться діти. А у вас тут коридор такий, що у футбол можна грати. Мама завжди казала, що сім’я — це головне. Ти забув, Сергію?
— Мама казала про взаємодопомогу, Олю, а не про те, що один має виселяти іншого з його дому! — відрізала Інна. — Ти взагалі розумієш, що твій Рустам зараз несе?
— А що він такого каже? — Оля здивовано закліпала віями. — Він по суті говорить. Нам потрібніше. У вас же все одно зайва кімната.
— Вона не зайва! — Інна майже кричала. — Це — мій кабінет! Я там працюю, якщо ти забула!
— Працюєш, — пирхнув Рустам. — Картинки в інтернеті викладаєш? Оля каже, це так, хобі. Можна й на кухні з ноутбуком посидіти, не пані яка.
Сергій повільно підвівся.
— Так, — тихо сказав він. — Розмову закінчено. Встали й вийшли. Обоє.
— Сергію, ти що? — Рустам навіть не ворухнувся. — Ми ж нормально прийшли. По-сімейному.
— Нормально? — Сергій ступив до столу. — Ти прийшов просити мою квартиру, при цьому ображаєш мою дружину і вирішуєш за мою доньку, де їй жити?
У тебе взагалі совість є?
— Та яка совість, Сергію! — Інна стала поруч із чоловіком. — Тут розрахунок. Хлопець ще персня на палець не надягнув, а вже майно ділить. Олю, ти хоч розумієш, кого ти в дім привела? Він же тебе першою з твоєї ж квартири виставить!
— Не смій так про нього говорити! — Оля теж схопилася на ноги. — Рустам про мене дбає! Про наше майбутнє! А ви… ви просто жадібні. Вчепилися у свої кути й сидите, як сичі. Брат називається!
— Жадібний тут — твій майбутній чоловік, — Сергій вказав пальцем на двері. — Повторюю для особливо обдарованих: на вихід. І про обмін забудь раз і назавжди. Ще раз почую — взагалі перестанемо спілкуватися.
Рустам підвівся, поправив комір сорочки. На його обличчі не було й тіні ніяковості — лише роздратування.
— Дарма ти так, Сергію. Я думав, ми домовимося. Але якщо ти такий упертий…
Олю, ходімо!
Коли двері за ними грюкнули, Інна безсило опустилася на диван. Її трусило.
— Ні, ти бачив? Ти це бачив? — вона дивилася на чоловіка широко розплющеними очима. — Звідки така нахабність? Він хто взагалі такий?
Сергій мовчав. Стояв біля вікна й дивився, як у дворі Рустам по-господарськи відчиняє дверцята своєї машини, щось роздратовано вичитуючи Олі.
— Знаєш, що найгірше? — нарешті сказав він. — Оля ж справді вірить, що він правий.
Вона завжди була трохи… не від цього світу, але щоб настільки?
— Та він їй голову задурив! — Інна підвелася. — Сергію, треба подзвонити мамі. Твоїм батькам. Вони мають знати, які ідеї їхній майбутній зять виношує.
— Почекай, — Сергій дістав телефон. — Я спершу сестрі подзвоню. Сам на сам. Без цього павича поруч.
Він набрав номер. Довго йшли гудки, потім Оля взяла слухавку. Було чути, що вона плаче.
— Алло… — буркнула вона.
— Олю, слухай мене уважно, — голос Сергія був твердим. — Ти зараз у машині з ним?
— Яка різниця?
— Якщо він поруч — увімкни гучний зв’язок. Хочу, щоб і він чув.
— Я не в машині, — схлипнула Оля. — Він висадив мене біля під’їзду й поїхав. Сказав, що йому треба охолонути, бо моя сім’я — суцільні егоїсти. Сергію, ну чому ви такі? Він же просто хотів, щоб у нас усе було ідеально…
— Олю, отямся! — Сергій ледь не крикнув у слухавку. — Яке «ідеально»? Він прийшов вимагати в мене квартиру! Ти розумієш, що це твоє житло, твоя спадщина? А він уже розпоряджається ним як своїм. Він тобі хоч слово сказав про цей обмін до того, як ми сіли на кухні?
У слухавці запанувала тиша.
— Ні, — нарешті тихо відповіла Оля. — Він сказав, що має сюрприз для всіх. Що придумав, як нам усім буде краще.
— Розкішний сюрприз. Він вирішив твою долю й мою заодно, навіть нас не спитав.
Олю, ти за кого заміж зібралася? Він звичайний альфонс. Сьогодні — квартира, завтра скаже, що твоя машина йому замала, а післязавтра вирішить, що батьки мають переписати на нього дачу, бо йому чисте повітря потрібне.
— Не кажи так… — голос Олі тремтів. — Він мене любить.
— Любив би — не влаштовував би таких сцен на порожньому місці. Він же нас лобами зіштовхнув! Інна досі оговтатися не може. Ти розумієш, що він хотів нас посварити?
— Я поговорю з ним, — невпевнено сказала Оля.
— Поговори. І добре подумай, перш ніж до РАЦСу йти.
Сергій натиснув відбій і кинув телефон на диван.
— Що сказала? — тихо спитала Інна.
— Каже, що не знала. Рустам «сюрприз» готував.
Інна гірко всміхнулася.
— Уявляю. Приходить такий господар життя, усіх по місцях розставляє. Метри — туди, людей — сюди. Тьху, аж гидко.
— Нічого, — Сергій обійняв дружину за плечі. — Квартиру ми не віддамо, це зрозуміло.
Але сестру шкода. Вляпається вона з ним.
Найгірші побоювання Сергія й Інни не справдилися — до весілля справа так і не дійшла. Рустам покинув Ольгу того ж вечора. Заплакана, пізно вночі вона приїхала до брата й розповіла, що сталося.
Рустам повернувся додому й одразу почав збирати речі. Ольга сполошилася, кинулася розпитувати коханого, що трапилося. Рустам заявив, що родичатися з такими жадібними людьми він не збирається.
— Каже, що р-ро-родичі йому такі не потрібні, — схлипувала Оля. — На вас же покластися не можна. Сказав, що ви й з дітьми по вихідних сидіти не будете, коли нам відпочити захочеться. І г-грошей нам не дасте, якщо попросимо…
— Та Олечко, чого ти так убиваєшся? — обурилася Інна. — Не потрібен він тобі такий!
На нього самого покластися не можна. Він про сім’ю не думатиме — тільки про власну вигоду. Плюнь і забудь!
Оля плакала кілька місяців, ходила тінню, уникала гучних розмов, ніби боялася почути власні думки. А потім ніби відпустило. Прозріння прийшло пізніше. Вона згадувала кожну дрібницю: як Рустам знецінював її роботу, як жартував про «непотрібні витрати», як легко вирішував за інших. І дивувалася — як раніше не розгледіла гнилу сутність нареченого?
Якби вийшла за нього заміж, мучилася б усе життя. Поступово втратила б і квартиру, і впевненість у собі, і стосунки з рідними. А так — обійшлося. Доля відвела. І, можливо, вперше Оля по-справжньому зрозуміла, що родина — це не ті, хто рахує твої квадратні метри. А ті, хто відчиняє двері навіть опівночі.
