— Ми з тобою розлучилися вже 2 роки тому, і я не зобов’язана допомагати твоїй мамі грошима, — гнівно сказала колишньому чоловікові жінка.
Дзвінок роздався в найнепідходящішу мить, коли я тільки-но розставила у вітрині свіжі еклери, і аромат заварного крему змішався із запахом ранкової кави з моєї маленької кондитерської. Я витерла руки об білосніжний фартух і глянула на екран телефону. Ігор. Серце пропустило удар, а потім закалатало трохи швидше, наче від неприємного передчуття.
Ми не телефонували одне одномувже місяців вісім, якщо не більше. Після розлучення наше спілкування зійшло нанівець, перетворившись на рідкісну натягнуту переписку через документи, що лишилися спільними. Що йому треба? Він ніколи не дзвонить просто так. Ніколи.
Я ковтнула слину й провела пальцем по екрану.
— Слухаю.
Мій голос пролунав рівніше, ніж я очікувала.
— Ань, привіт. — У трубці роздався його до болю знайомий голос, оксамитовий, зі звичними вкраплинами лестощів, що колись змушували моє серце танути. Тепер вони викликали лише глухе роздратування.
— Як ти? Як справи?
— Нормально. Щось трапилося? — Я вирішила одразу перейти до справи, не витрачаючи час на фальшиву ввічливість.
— Трапилося, Ань, тут таке діло. Мамі погано. Дуже.
Я притулилася до прохолодного скла вітрини. Всередині все похололо. Валентина Петровна, моя колишня свекруха, була жінкою владною і не найприємнішою, але думка, що з нею може статися щось серйозне, змусила мене напружитися.
— Що з нею? — спитала я вже тихіше.
— Так, лікарі… сама знаєш, як вони говорять. Заплутано все. Потрібна хороша клініка, обстеження повне, а краще — приватний санаторій з лікуванням. Ми знайшли один, відмінний…
Він завагався, і я вже знала, що буде далі.
— Отже, там потрібна велика сума. Дуже велика. Одразу.
Пауза повисла в повітрі, важка й липка. Я мовчала. Нехай сам вимовить те, заради чого подзвонив.
— Ань, я знаю, що минуло багато часу. — Він знизив голос до змовницького шепоту, яким завжди користувався, коли хотів чогось досягти. — І я знаю, що прошу багато. Але ти єдина людина, яка може допомогти. У мене зараз все складно з роботою. Сама розумієш, проект новий, вкладення, а час минає. Ти ж знаєш, я б ніколи не попросив, якби не крайня потреба. Це ж мама.
Я заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом мигнула вона. Валентина Петрівна з її вічно піджатими губами й оцінним поглядом, яким оглядала мою квартиру, мій одяг, їжу, яку я готувала для її сина.
«Ігорько звик до домашнього, Анечко, до наваристого борщу, а не до цих твоїх салатиків». Її «Анечко» завжди звучало так, наче вона розмовляла з нерозумною дитиною.
— Яка сума? — мій голос був ледве чутний.
Він назвав цифру. Велику цифру, яка дорівнювала майже піврічному прибутку моєї кондитерської, куди я вклала всю себе після нашого розлучення. Гроші, які я відкладала на розширення, на нову піч, про яку мріяла останній рік.
— Я… Я подумаю, Ігорю, — витиснула я з себе, не в змозі одразу сказати «ні». — Мені потрібен час.
— Звісно, звісно, подумай. — Він одразу пожвавився. — Тільки недовго. Гаразд? Лікарі кажуть, кожен день на рахунку. Я тобі напишу пізніше. Дякую, Ань. Я знав, що на тебе можна покластися.
Він поклав слухавку, а я так і лишилася стояти, притулившись до вітрини. Запах свіжої випічки раптом здався приторним і задушливим. Світ, який я так старанно вибудовувала останні 2 роки, похитнувся. Світ, у якому не було місця для Ігоря та його вічних проблем.
Ввечері вдома я не знаходила собі місця. Ввімкнула серіал, але не могла вловити сюжет. Взяла книгу, але букви розпливалися перед очима. Думки поверталися до його прохання, і разом з ними, як непрохані гості, нахлинули спогади.
Я блукала своєю затишною квартирою, яку обставила сама, без його геніальних дизайнерських ідей, що завжди зводилися до того, щоб було «дорого-багато», і неважливо, що незручно.
Я підійшла до вікна й подивилася на вогні нічного міста. Чому я? Чому він вирішив, що має право просити мене про таке?
Пам’ять услужливо підкинула картинку з минулого. Ми в шлюбі близько 3 років. Я отримала велику премію на своїй тодішній офісній роботі. Я раділа, як дитина, вже розпланувавши, як ми нарешті поїдемо у відпустку до моря, про яке так довго мріяли. Ввечері прийшов Ігор, схвильований, з палаючими очима.
— Анька, є тема. Стовідсотковий варіант. Мій друг відкриває бізнес. Потрібно трохи вкластися на старті, а через півроку повернемо в потрійному розмірі. Це наш шанс, розумієш?
Я сумнівалася, просила показати бізнес-план, якісь документи.
— Які вже документи? Це ж друг, найкращий. Тут на довіру й усе.
Він був таким переконливим, таким чарівним у своєму ентузіазмі. Я повірила. Віддала йому майже всі гроші. Чи варто казати, що ні через півроку, ні через рік ми не побачили жодної копійки? Друг випарувався, а Ігор лише винувато розводив руками: «Ну хто ж знав, що він так вчинить? Не засмучуйся, заробимо ще».
Заробляла я. А Валентина Петровна? «Вона тебе, як доньку, любила», — сказав він. Я усміхнулася в темряву. Як доньку? Як безкоштовний додаток до її сина. Можливо, як зручний ресурс.
Я згадала свій день народження. Здається, за рік до розлучення. Я цілий день крутилася на кухні, готувала його улюблені страви, чекала його з роботи. Він прийшов пізно з черговим букетиком і вибаченнями:
«Затримали на нараді». А потім подзвонила його мама. Вона весело цібекала в трубку, розповідаючи, як вони з Ігорем чудово посиділи вдень у ресторані, відзначаючи якусь річницю її далекої родички. Ігор, що стояв поруч, поблід. Він забув мені сказати.
Того вечора я вперше плакала не від образи, а від якогось холодного, дзвінкого усвідомлення своєї ролі в цій родині. Я була функцією. Зручною. Безвідмовною.
А якщо вона справді хвора? А якщо я відмовлю, а потім все життя мучитимусь? Цей сумнів був найлипкішим і найнеприємнішим. Почуття провини, що в мені так довго й успішно культивували, дало про себе знати.
Я сіла за ноутбук. Руки самі набрали у пошуковику назву того санаторію, яку згадав Ігор. Ціни були астрономічними. Сайт яскравів фотографіями щасливих, здорових пенсіонерів на тлі сосен і мармурових колон. Виглядало це скоріше як п’ятизірковий готель, а не медичний заклад.
Щось не давало мені спокою. Якась дрібна деталь, колючка в пам’яті. Я почала перебирати в голові наші останні місяці перед розлученням. Згадала, як Валентина Петровна, сидячи в нас на кухні й попиваючи чай з моєї улюбленої чашки, мрійливо розповідала про дачу.
— От би й веранду засклити, — зітхала вона, — і кухню літню нову збудувати. Та де ж на нашу пенсію таке осилити? Ось були б гроші, я б одразу все зробила, щоб було де на свіжому повітрі відпочивати.
Я тоді пропустила це повз вуха, але зараз, зараз ці слова зазвучали в голові по-новому. Мене осяяло. Я зайшла у соціальну мережу, де знала, що в моєї колишньої свекрухи є сторінка. Вона рідко щось публікувала, переважно ставила лайки на рецепти й фотографії котиків. Я прогорнула її стрічку. Нічого. Жодного натяку на хворобу. Навпаки, остання фотографія, завантажена 2 тижні тому — вона сяюча з величезним букетом півоній. Підпис: «Літо-літечко».
Я зайшла до списку її друзів і знайшла там її сусідку по дачі, тітку Зіну, балакучу жінку, яка завжди була в курсі всіх новин. Її сторінка була набагато активнішою. Я гортала й гортала, поки не натрапила на те, що шукала. Фотографія тижневої давності. На ній — дачна ділянка Валентини Петровни, а на передньому плані — робітники, що встановлюють нові пластикові вікна в будинку. Підпис тітки Зіни свідчив: «Валюша наша затіяла будівництво століття. Скоро буде краса».
Я відкинулася на спинку крісла. Повітря вийшло з моїх легень зі свистом. Це була не просто підозра. Це був доказ. Холодний. Неспростовний.
Вони не змінилися. Ні він, ні вона. Вони все ще вважали мене своїм особистим банкоматом, який можна відкрити за допомогою жалюгідної історії. Лють, повільна й гаряча, почала підійматися звідкись із глибини душі. Лють на їх брехню, на їх нахабство, на свою сліпоту.
Тут телефон пілікнув. Повідомлення від Ігоря.
«Анюта, ну що ти вирішила? Час не чекає. Мама дуже сподівається».
Анюта. Він назвав мене Анютою. Так він називав мене, коли хотів випросити вибачення або чергову суму грошей. Яке ж огидне липке слово.
Я глибоко вдихнула, набираючи в груди побільше повітря. Пальці самі потягнулися до кнопки виклику. Досить. Пора закінчувати цей спектакль раз і назавже.
— Ну що, ти допоможеш? — Його голос у трубці був нетерплячим і сповненим надії.
Я помовчала секунду, збираючись з думками. Мій голос пролунав холодно й спокійно, наче говорив хтось інший.
— Ігорю, скажи мені, будь ласка, як називається клініка і прізвище лікаря, що лікує. Я хочу сама з ним поговорити, уточнити деталі лікування.
На тому кінці проводу виникла затримка.
— А навіщо? Я ж тобі все розповів. Там складна назва, я не запам’ятав. І лікар… він дуже зайнята людина, його не турбувати.
— Зрозуміло, — сказала я все так само рівно.
А потім мій голос окріп. У ньому задзвенів метал, якого я сама від себе не очікувала.
— Ігорю, послухай мене уважно. Ми з тобою розлучилися вже 2 роки тому. 2 роки.
Я зробила паузу, щоб кожне слово дійшло до нього, пробилося крізь його звичну самовпевненість.
— Я не зобов’язана допомагати твоїй мамі грошима.
У його голосі пролунало щире недоуміння, наче я сказала щось неймовірне.
— Але… але це ж моя мама. Вона до тебе так добре ставилася, як до доньки.
І тут греблю прорвало. Спокій злетів з мене, як маска.
— Як до доньки?! — Я мало не закричала в трубку. — Добре ставилася? Це коли вона критикувала кожен мій крок? Коли лізла в нашу сім’ю з непроханими порадами? Чи коли ти витратив усі мої заощадження на бізнес свого дружка, а вона сказала, що я сама винна, бо мала краще контролювати свого чоловіка? Це ти називаєш «добре»?
— Ань, ти все перебільшуєш. Це емоції.
— Ні, Ігорю, це факти, — перебила я його. — А ось тобі ще один факт. Перестань мені брехати про клініку й про хворобу. Я знаю про ремонт на вашій дачі. Бачила фотографії з новими вікнами. Вам просто потрібні гроші на будівництво, і ви вирішили по старій пам’яті звернутися до безвідмовної Ані, яка знову все оплатить. Так?
У трубці повисла оглушлива тиша. Я чула лише його переривчасте дихання. Він був спійманий. Так нерозумно. Так бездарно.
— Відповідай, — вимагала я.
Але він мовчав, і це мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
— Значить, так, — видихнула я, відчуваючи, як по щоках текуть сльози люті й полегшення одночасно. — Забудь мій номер. Забудь, що я існую. У тебе своє життя, у мене своє. І в моєму житті більше немає місця ні тобі, ні твоїй мамі, ні вашій безкінечній брехні. Більше ніколи мені не дзвони.
Я натиснула кнопку відбою. Руки тремтіли, серце калатало десь у горлі. Але вперше за довгі роки я відчула не тягар, а неймовірну легкість. Ніби з плечей звалився величезний камінь, який я таскала на собі багато років.
Телефон зараз же задзвонив знову. Ігор. Я, не роздумуючи, скинула дзвінок і внесла його номер до чорного списку.
Через хвилину прийшло повідомлення з незнайомого номера.
«Анечко, донечко, як же так? Що ми тобі поганого зробили? Ігор все не так пояснив. Я й справді занедужала, а ти так жорстоко».
Голос Валентини Петровни був впізнаваний навіть у тексті. Приторно солодкий. Маніпулятивний. Я заблокувала й цей номер. Вони діяли в парі, як досвідчені хижаки, що заганяють жертву. Але жертва більше не хотіла бути жертвою.
А через пару днів стався несподіваний поворот. Мені подзвонив наш спільний знайомий Діма, з яким ми зрідка перетиналися через роботу.
— Ань, привіт. Слухай, тут Ігор таке про тебе розповідає, що ти його матір у біді кинула, відмовила в грошах на лікування… — Він говорив зніяковіло.
— Дім, це брехня. Їм потрібні були гроші на ремонт дачі, — втомлено відповіла я.
— Так я й зрозумів, — несподівано сказав він. — Я тобі чого дзвоню. Ти, мабуть, не знаєш. Він же вже рік як не працює. Звільнився з того гарного місця, сказав, що перегорів і шукає себе. Живе на пенсію матері й усім розповідає, що ось-ось запустить геніальний стартап.
Я завмерла. Цього я не знала. Я думала, в нього хоч якась робота, якийсь дохід. А виявилося, все ще гірше. Він був не просто безвідповісним мрійником. Він перетворився на свідомого утриманця, що живе за рахунок літньої матері й намагається витягти гроші з колишньої дружини. І ця новина остаточно зняла з моєї душі останній, найкрихітніший камінець сумніву. Я вчинила правильно. Абсолютно правильно.
*Минуло кілька тижнів. Життя повернулося до своєї спокійної, розміреної колії. Моя кондитерська процвітала, вранці знову чарівно пахло кавою й свіжою випічкою. І цей запах більше не викликав у мене задухи. Я зустрічала постійних клієнтів з посмішкою, базікала з ними про дрібниці, раділа сонячному дню. Історія з Ігорем і його матір’ю здавалася якимось лихим сном, відгомоном з минулого, чужого життя.
Я зрозуміла, що той телефонний дзвінок був мені необхідний. Він був не про гроші. Він був про межі. Про самоповагу, яку я так дового втрачала в шлюбі й так болісно відновлювала після нього.
Сказати «ні» було не просто відмовою в допомозі. Це було затвердження мого права на власне життя. На власні мрії. І на власні гроші, заробити моєю працею.
