Софія сиділа за маленьким дерев’яним столом у своїй затишній київській квартирі, тримаючи в руках телефон.
На екрані світилося повідомлення від її нареченого, Максима: «Сонце, я розрахував нашу відпустку. Твій внесок — 15000 грн.
Перекинь, будь ласка, до кінця тижня». Її пальці завмерли над клавіатурою.
Вона перечитала повідомлення ще раз, сподіваючись, що це якась помилка. Але ні, слова були чіткими, як і його холодний, діловий тон.
Вони з Максимом були разом уже два роки. Він був успішним маркетологом, завжди в костюмі, завжди з планом. Вона — ілюстраторка, яка малювала дитячі книжки й обожнювала спонтанність.
Їхні стосунки здавалися ідеальними: він був стабільним, вона — творчою. Він планував їхнє майбутнє, вона додавала в нього фарб. Але цей рахунок за відпустку, яку він сам запропонував, змусив її серце стиснутися.
«Це кохання?» — подумала вона, згадуючи його слова під час їхньої останньої розмови. Вони сиділи в ресторані на Подолі, де він, запропонував поїхати разом до Карпат.
«Буде романтично, люба, — сказав він, — ми заслужили відпочинок». Вона погодилася, уявляючи, як вони гулятимуть засніженими горами, тримаючись за руки. Але тепер, дивлячись на його повідомлення, вона відчувала, ніби між ними з’явилася невидима стіна.
Софія вирішила не відповідати одразу. Вона відклала телефон і пішла заварювати чай. Поки вода в чайнику починала шелестіти, її думки гуділи, як рій бджіл.
«Може, він має рацію? — міркувала вона. — Ми ж сучасна пара, ділимо все порівну. Але чому це так неприємно?»
Вона згадала, як Максим завжди наполягав на чіткому розподілі витрат: кава — навпіл, вечеря — навпіл, навіть подарунки на день народження він пропонував «скинутися».
Спочатку це здавалося їй розумним, але з часом вона почала відчувати себе клієнткою, а не коханою.
Наступного дня Софія вирішила поговорити з Максимом. Вона запросила його до своєї квартири, приготувала його улюблений чізкейк і поставила на стіл дві чашки з ромашковим чаєм.
Максим увійшов, як завжди, з бездоганною посмішкою, поцілував її в щоку й одразу почав розповідати про новий проєкт на роботі. Софія слухала, але її думки були деінде.
— Максиме, — нарешті перервала вона, — давай поговоримо про відпустку.
Він знизав плечима, ніби не відчуваючи напруги в її голосі.
— Що там говорити? Я все розрахував. Готель, трансфер, харчування — усе по-чесному, 15000 з тебе.
— По-чесному? — її голос тремтів. — Ти запросив мене у відпустку. Я думала, це буде… романтично. А ти виставляєш мені рахунок, наче я тобі щось винна.
Максим здивовано підняв брови.
— Я гадав, що це очевидно, — сказав він, розводячи руками. — Ми ж дорослі, люба. Те, що ми плануємо весілля, не означає, що я все спонсоруватиму.
Софія відчула, як у душі щось обірвалося. Вона хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Замість цього вона кивнула й перевела розмову на іншу тему.
Але в її голові вже зароджувалася ідея. Вона вирішила, що ця відпустка стане перевіркою — не лише для їхніх стосунків, але й для неї самої.
За тиждень вони приїхали до Яремче. Гори зустрічали їх свіжим морозним повітрям і хрустким снігом під ногами.
Максим забронював дерев’яний котедж із каміном, і Софія не могла не визнати, що місце було чарівним. Але кожен раз, коли вона дивилася на нього, згадувала той рахунок. Вона переказала гроші, але відчуття образи не зникало.
Першого дня вони пішли на прогулянку до водоспаду Пробій. Софія фотографувала засніжені ялинки, намагаючись зловити момент, коли сонце пробивалося крізь гілки. Максим ішов попереду, перевіряючи щось у телефоні.
— Максиме, подивися, як красиво! — гукнула вона, показуючи на веселку, що утворилася в бризках водоспаду.
Він кинув швидкий погляд і кивнув.
— Класно. До речі, я забронював вечерю в ресторані. Там є знижка, якщо ми замовимо заздалегідь. Я скину тобі половину суми.
Софія зупинилася. Її рука з фотоапаратом опустилася.
— Ти серйозно? — тихо спитала вона. — Навіть тут, посеред гір, ти думаєш про гроші?
Максим зітхнув, ніби вона сказала щось абсурдне.
— Сонце, ми ж домовилися. Все навпіл. Це справедливо.
Софія відвернулася, дивлячись на водоспад. Вода падала з гуркотом, і їй раптом захотілося кричати так само голосно. Але вона стрималася. Замість цього вона сказала:
— Я хочу прогулятися сама. Зустрінемося в котеджі.
Максим знизав плечима й пішов назад до міста. Софія залишилася біля водоспаду, слухаючи його шум. Вона дістала свій скетчбук і почала малювати.
Лінії олівця виводили обриси гір, але думки були далеко. Вона згадувала, як колись мріяла про кохання, де не потрібно вести облік кожної гривні. Де людина, яку ти любиш, хоче зробити тобі приємне просто тому, що ти для неї важлива.
Наступні дні відпустки були напруженими. Максим наполягав на чіткому розкладі: підйом о восьмій, сніданок, прогулянка, обід, ще одна активність.
Софія, яка звикла до спонтанності, почувалася, ніби її запхали в тісну коробку. Одного вечора, коли вони сиділи біля каміна, вона спробувала ще раз поговорити.
— Максиме, ти колись робив щось просто так? Без плану, без розрахунків?
Він засміявся, ніби вона пожартувала.
— Без плану? Софія, це хаос. Усе в житті потрібно контролювати.
— Навіть кохання? — тихо спитала вона.
Він замовк, дивлячись на неї. Потім узяв її за руку.
— Я люблю тебе, — сказав він. — Але любов — це партнерство. Ми ділимо все: радість, відповідальність, витрати.
Софія кивнула, але всередині щось тріснуло. Вона зрозуміла, що їхні погляди на любов різні. Для нього це була угода, для неї — магія.
Останнього дня відпустки Софія прокинулася раніше за Максима. Вона тихо зібрала свій рюкзак, залишивши записку:
«Максиме, я їду додому. Мені потрібно подумати. Дякую за відпустку». Вона сіла на перший автобус до Києва, дивлячись, як гори зникають за горизонтом.
Удома Софія занурилася в роботу. Вона малювала ілюстрації для нової дитячої книжки про дівчинку, яка шукала скарб у горах. Але щоразу, коли вона брала олівець, думки поверталися до Максима.
Вона згадувала його посмішку, його впевненість, але також його холодний розрахунок.
Через тиждень він подзвонив.
— Софія, що це було? Ти просто втекла.
Вона глибоко вдихнула.
— Максиме, я не можу так. Я хочу кохання, де не потрібно вести рахунок. Де ти робиш щось для мене не тому, що це «справедливо», а тому, що ти хочеш мене порадувати.
Він мовчав довго, а потім сказав:
— Ти живеш у казці. Життя — це не твої малюнки.
— Може, і так, — відповіла вона. — Але я хочу жити в цій казці.
Вона поклала слухавку. Вона зрозуміла, що любов — це не про те, щоб ділити все навпіл. Це про те, щоб віддавати, не чекаючи нічого натомість.
Минуло кілька місяців. Софія закінчила свою книжку, і її ілюстрації отримали нагороду на літературному фестивалі. Вона стояла на сцені, тримаючи в руках диплом, і відчувала, що нарешті знайшла себе.
Максим писав їй кілька разів, але вона не відповідала. Вона знала, що зробила правильний вибір.
Одного вечора, гуляючи Хрещатиком, вона зайшла в маленьку кав’ярню. Там, за сусіднім столиком, сидів чоловік із блокнотом, малюючи щось олівцем. Їхні погляди зустрілися, і він усміхнувся.
— Гарний малюнок, — сказав він, показуючи на її скетчбук, який лежав на столі.
Софія засміялася.
— Дякую. А твій?
Він показав їй свій малюнок — хаотичний, але сповнений життя. Вони розговорилися, і Софія відчула, як її серце знову оживає. Цього разу вона не думала про рахунки чи плани. Вона просто насолоджувалася моментом.
Можливо, це і було кохання.
Лілія Черненко
