Юрій неспішно розмішував цукор у чаї, дивлячись, як Оксана вчергове витирає очі краєм кухонного рушника. Він зітхнув — цей звук був сумішшю роздратування та поблажливості.
— Ну от знову, Оксано. Знову сирість розводиш. Ми ж двадцять років разом, пора б уже загартуватися. Ти ж жінка, істота емоційна, слабка… Тобі аби поплакати, а мені потім цей настрій слухати.
У кімнаті за стіною почувся гуркіт. Це їхній кум, Андрій, який зайшов за дрилем, не витримав і вилетів у кухню. Його обличчя було червоним від обурення.
— Юро, ти що таке мелеш?! — вигукнув Андрій, зупиняючись посеред кухні. — Вона ж через тебе якраз і плаче! Ти себе з боку чув? «Слабка істота»? Та на ній весь цей дім тримається, поки ти «гартуєшся» на дивані!
Юрій повільно підвів голову. Його очі звузилися.
— Ти, Андрію, в сімейні справи не лізь. У нас ідилія. Двадцять років — це показник. А те, що Оксана плаче… Ну, така в неї природа. Квіти треба поливати, а жінкам треба поридатися.
Оксана раптом різко опустила рушник. Її очі були не просто мокрими — вони палали.
— Природа, кажеш? — голос її тремтів, але не від слабкості, а від люті, що збиралася десятиліттями. — Тобі здається, що це природне явище, як дощ у четвер? Ти хоч раз запитав, чому я плачу, Юро?
— Ну, серіал сумний був… чи цибулю різала… — пробурмотів Юрій, відчуваючи, що грунт під ногами стає хитким.
— Цибулю?! — Оксана зробила крок вперед, змусивши чоловіка втиснутися в стілець. — Я плачу, бо ти забув, коли востаннє говорив мені «дякую» за вечерю! Я плачу, бо на наше двадцятиріччя ти купив собі нові вудки, а мені сказав, що «нам обом буде приємно їсти рибу»!
Я плачу, бо ти перетворив мене на предмет інтер’єру, який має функцію «приготувати» і «прибрати», але не має права на втому!
— Оксано, ну що ти починаєш? — спробував вставити слово Юра. — Ти ж знаєш, я чоловік діла, а не слів. Я гроші в дім приношу!
— Гроші він приносить! — втрутився Андрій. — Юро, ти приносиш зарплату, а вона приносить сюди своє життя! Ти подивись на її руки. Ти хоч знаєш, що в неї спина болить щовечора?
— Не вчи мене жити з власною дружиною! — гаркнув Юрій, підводячись. — Вона за мною як за кам’яною стіною!
— Твоя стіна мені на голову обвалюється! — вигукнула Оксана. — Знаєш, що це означає — двадцять років разом? Це означає, що я двадцять років сподівалася, що ти нарешті подорослішаєш.
Що ти побачиш у мені людину, а не «слабку жінку». Ти кажеш, я слабка? То спробуй сам витягнути цей побут, виховати дітей і терпіти твої вічні зауваження про те, що суп недосолений!
— Так він реально був недосолений минулого вівторка! — випалив Юра, щиро не розуміючи, чому це аргумент.
Оксана засміялася — це був страшний, істеричний сміх.
— Ось! Ось вся твоя суть! Я тобі про розбите серце, а ти мені про недосолений суп! Ти сухий, як сухар, Юрію. І якщо ти думаєш, що мої сльози — це ознака слабкості, то ти помиляєшся. Це ознака того, що моє терпіння вимивається. Останні краплі, розумієш?
— Та куди ти дінешся? — самовпевнено кинув Юра, хоча всередині вже все стиснулося. — Двадцять років… куди ти підеш?
Оксана раптом заспокоїлася. Вона витерла обличчя, зняла фартух і акуратно поклала його на стіл.
— Я піду туди, де сльози вважають болем, а не «природою». Андрію, допоможи мені винести валізу з антресолей.
— Оксано, та ти що? — Юра застиг із горнятком у руці. — Це ж смішно! Через одну розмову?
— Не через розмову, Юро. Через двадцять років твого глухого мовчання.
Андрій мовчки пішов у коридор. Юрій залишився стояти на кухні, дивлячись на недопитий чай. Вперше за два десятиліття йому стало по-справжньому холодно, і цього разу «природа» була ні до чого.
Перший тиждень Юрій тримався на чистому гонорі. «Поплаче і повернеться, — казав він куму, — це ж Оксана. Вона без мого нагляду і дня не проживе. Хто їй змішувач полагодить? Хто скаже, що в машині масло треба міняти?»
Але на десятий день «фортеця» почала сипатися. Виявилося, що чисті сорочки не розмножуються в шафі брунькуванням, а холодильник без Оксани перетворився на пустелю, де самотньо засихав шматочок лимона та пів банки майонезу.
Юрій стояв посеред кухні, тримаючи в руках пачку пельменів як останню надію на виживання. У раковині вже виросла Еверестова гора брудного посуду.
— Та що ж це таке! — гаркнув він у порожнечу. — Чому воно все таке липке?!
В цей момент у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій із ящиком інструментів.
— Ну що, «кам’яна стіно», як поживаємо? Бачу, побут тебе потихеньку пережовує?
— Заходь, не патякай, — буркнув Юра. — Я просто… зайнятий був. Не встиг розібратися з логістикою.
— З логістикою? — Андрій зайшов на кухню і скривився. — Юро, тут тхне так, ніби у тебе в кутку щось померло від самотності. Ти хоч знаєш, де в тебе пральний порошок?
— Десь у ванній! Під раковиною! — Юрій нервово смикнув плечем. — Слухай, Андрію, ти ж із моєю Оксаною спілкуєшся через жінку… Вона там як? Напевно, вже оббиває пороги, хоче додому, соромиться просто?
Андрій поставив ящик на стіл і серйозно подивився на друга:
— Юро, вона не те що не соромиться… Вона вчора з моєю Лєною в театр ходила. Сміялася так, що я її такою років п’ятнадцять не пам’ятаю. І, до речі, виглядає вона розкішно. Без твого «цінного контролю» в неї навіть очі перестали бути червоними.
Юрія наче током ударило.
— В театр? Сміялася? Поки я тут пельмені морожені гризу?! Це ж… це зрада! Двадцять років коту під хвіст!
— Це не зрада, це свобода, — відрізав Андрій. — Ти ж сам казав: вона «слабка». То чого ти бісишся, що «слабка істота» нарешті відчула себе людиною?
Юрій не витримав. Він схопив телефон і почав набирати номер. Оксані. Раз, другий, третій. На четвертий вона підняла трубку.
— Слухаю, Юрію. Щось зламалося? — голос її був спокійним, майже чужим.
— Оксано, ти що собі думаєш? — закричав він, забувши про всі поради бути дипломатичним. — У хаті безлад! Я голодний! Кум каже, ти по театрах ходиш, поки чоловік тут занепадає! Ти жінка чи хто? Де твоя совість? Двадцять років життя!
— Юро, — перебила вона його, і цей спокій налякав його більше, ніж будь-який крик. — Ти зараз дзвониш мені не тому, що сумуєш за мною. Ти дзвониш, бо тобі незручно. Тобі не вистачає обслуговуючого персоналу. Твоя «слабка жінка» раптом стала занадто сильною, щоб терпіти твої вибрики.
— Та я… я ж люблю тебе, дурна! — випалив він слово, яке не казав років десять.
— Любиш? — Оксана сумно засміялася. — Любов — це не коли людина біля тебе плаче щодня, а ти називаєш це «природою». Любов — це коли ти береш на себе частину її болю. А ти тільки додавав. Знаєш, що я зробила сьогодні вранці? Я вперше за двадцять років поснідала в кафе. Сама. І мені ніхто не сказав, що кава занадто гаряча, а грінки пересмажені.
— Оксано, ну повернись… Я куплю тобі ті парфуми… — почав Юра, вже майже благаючи.
— Не треба парфумів, Юро. Купи собі книгу з кулінарії та навчися мити за собою тарілку. Може, тоді зрозумієш, чого вартували мої «слабкі» сльози.
Вона поклала слухавку. Юрій стояв посеред кухні, дивлячись на гору посуду. Андрій мовчки поплескав його по плечу.
— Знаєш, Юро… Здається, твої двадцять років щойно закінчилися. Тепер або вчися бути людиною, або звикай до пельменів.
Юрій вперше в житті відчув, як у нього самого запекло в очах. Він сів на табуретку, закрив обличчя руками й зрозумів: тепер плакати — це і його «природа».
Минув місяць. Юрій зрозумів дві речі: по-перше, пил на підвіконні сам не зникає, а по-друге — тиша в квартирі стала настільки гучною, що він почав розмовляти з телевізором.
Гонор вивітрився разом із запахом домашньої випічки, залишивши лише порожнечу та легкий аромат хлорки, якою він невміло намагався відмити ванну.
Суботній ранок застав Юру в нетиповому для нього місці — у квітковому магазині. Він стояв перед прилавком, розгублено дивлячись на троянди.
— Мені щось… — він зам’явся, — щось таке, щоб не виглядало, ніби я вибачаюсь за розбиту вазу. Щось серйозне. На двадцять років запізнення.
Продавчиня, жіночка з досвідченим поглядом, відставила червоні троянди вбік.
— Тоді беріть лілії або іриси. Вони не про провину, вони про повагу. А краще додайте до них оцю листівку, тільки напишіть щось від себе, а не те, що там надруковано.
Юрій прийшов до будинку тещі, де тепер жила Оксана. Серце калатало так, ніби він знову був вісімнадцятирічним пацаном, який вперше запросив її на танці. Він натиснув на дзвінок.
Двері відчинив Андрій. Кум явно допомагав Оксані з якимись коробками.
— О, завітав! — Андрій іронічно підняв брову. — З віником прийшов? Чи знову розказуватимеш про «слабку природу»?
— Пропусти, — глухо сказав Юра. — Я до дружини.
Оксана вийшла в коридор. На ній були джинси та проста футболка, волосся зібране у хвіст. Вона виглядала молодшою, але погляд залишався холодним.
— Привіт, Юро. Квіти? Це замість вечері? Чи в тебе закінчилися чисті шкарпетки?
— Оксано, годі, — Юрій простягнув букет. — Я… я тут місяць сам. І знаєш, я зрозумів. Ти не слабка. Ти — атлант, який тримав моє небо, поки я плював у стелю. Я думав, що двадцять років — це мій капітал, а виявилося, що це був мій борг перед тобою.
Оксана схрестила руки на грудях, не поспішаючи брати квіти.
— Гарні слова, Юрчику. Хто підказав? Андрій? Чи в інтернеті знайшов?
— Сам придумав! — спалахнув Юрій. — Поки три години відтирав пригорілу каструлю! Я за цей місяць дізнався про життя більше, ніж за попередні двадцять років. Я зрозумів, чому ти плакала. Не через «слабкість». А через те, що я був сліпим. Я не бачив тебе. Я бачив тільки свій комфорт.
— І що тепер? — тихо запитала вона. — Думаєш, один букет і каяття за каструлю все змінять?
— Я не прошу тебе повертатися зараз! — вигукнув Юра, і його голос затремтів. — Я прошу просто піти зі мною на побачення. В ресторан. У той самий, куди ти просилася три роки поспіль, а я казав, що «вдома дешевше і смачніше».
— Ти серйозно? — Оксана підійшла ближче. — Ти думаєш, мені потрібен ресторан? Мені потрібна людина, яка не буде знецінювати мій біль! Ти пам’ятаєш, як я плакала, коли помер мій кіт, а ти сказав «купимо нового»? Ти пам’ятаєш, як я не спала ночами, коли діти хворіли, а ти бурчав, що тобі заважає кашель, бо тобі зранку на роботу?
— Пам’ятаю! — майже крикнув Юра. — І мені від цього соромно так, що хочеться крізь землю провалитися! Ти думаєш, мені легко це визнавати? Я ж «мужик», я ж «стіна»! А виявилося, що я просто самовпевнений бовдур!
Андрій у коридорі тихенько кашлянув і ретушувався в іншу кімнату. Сварка досягла піку.
— Ти знову кричиш! — Оксана вказала пальцем на двері. — Ти знову намагаєшся задавити мене своїм голосом!
— Я не кричу, я волаю від розпачу! — Юрій кинув букет на тумбочку. — Оксано, я не вмію інакше поки що! Я тільки вчуся говорити про те, що відчуваю. Дай мені шанс показати, що ці двадцять років не були помилкою. Дай мені шанс стати тим чоловіком, якого ти заслуговувала всі ці роки.
Оксана мовчала довгу хвилину. Вона дивилася на квіти, потім на розчервоніле обличчя чоловіка. В її очах знову з’явилися сльози, але цього разу вона їх не ховала.
— Добре, Юро. Побачення. Але якщо я почую хоч одне слово про мою «жіночу логіку» або про те, що я щось «повинна» — ти більше не побачиш навіть мого номера в телефоні.
— Обіцяю, — видихнув він, відчуваючи, як з плечей спадає тонна вантажу. — Більше ніякої «природи». Тільки ми.
Юрій вийшов з під’їзду, витираючи піт з лоба. Він знав: це був лише перший раунд. Попереду була довга робота над собою, вивчення функцій пральної машини та, що найважливіше, вміння слухати тишу, в якій більше не було місця для образ.
Валентина Довга
