— Ми ж за машину кредит ще не виплатили. Іпотеку брати невигідно, відсотки великі. Вадим пропонує продати дім. Ти переїдеш до нас. У тебе буде своя кімната. Гаряча вода, не треба піч топити, до криниці з відрами ходити.

— Ми ж за машину кредит ще не виплатили. Іпотеку брати невигідно, відсотки великі. Вадим пропонує продати дім. Ти переїдеш до нас. У тебе буде своя кімната. Гаряча вода, не треба піч топити, до криниці з відрами ходити.

— Мамо, мені потрібно з тобою поговорити

Катерина поралася на городі, коли почула голос доньки.

— Ма-ам! Ти де?

Вона насилу розігнула спину. Притримуючи рукою поперек, пішла до воріт.

— Тут я, на городі. Ой, і Сашко приїхав! — вона радісно розкрила обійми онукові, який біг їй назустріч. — А Вадим що, працює?

— Так, мамо, усе як завжди. Ходімо в дім, я тобі продуктів привезла.

Катерина ступила крок і тихо ойкнула — її турбував поперек.

— Мамо, що таке? — стурбовано зазирнула в її обличчя Маша.

— Та як попрацюю в нахил, спина турбує, сил немає. Зараз розійдеться, не хвилюйся, — Катерина поволі, тримаючись за поручні, піднялася східцями на ґанок.

У кухні біля столу стояли два пакети. Вона підійшла й зазирнула всередину.

— Та навіщо ж стільки привезла? Мені одній не з’їсти. Чи, може, залишитеся у мене? — з надією глянула на дочку.

— Мамо! Я знайшов свою машинку! — Сашко вибіг з-за печі з іграшковою машинкою в руці.

— Добре, не заважай, — відмахнулась Маша. — Залишилась би, але мене не відпустять. Завтра поїдемо.

— Ой, то я з вечора тісто поставлю, зранку пирогів напечу. Наче відчувала — взяла в Валентини молока, — говорила Катерина, розкладаючи продукти.

Та водночас думала: недарма Маша приїхала. Серце підказувало — щось сталося. Але питань не ставила. Довіри між ними не було вже давно, відколи Маша почала жити окремо.

— Тепло в тебе, натоплено, — Маша притулилася спиною до гарячої печі.

— Ночі вже холодні, сирі. Не хочу застудитися. Та й спати в теплі приємніше.

Вони повечеряли, Катерина замісила тісто й поставила миску на піч, щоб підходило. Сашко, нагулявшись на свіжому повітрі, заснув швидко.

— Мамо, мені потрібно з тобою поговорити, — обережно почала Маша.

Вони сиділи за столом під тьмяною лампою. У кутах, за піччю, насторожено тремтіли притихлі тіні.

— Уже здогадалася. Не тягни, кажи, доню. Щось сталося? — Катерина помітила, як дочка збентежено відвела погляд.

— Ні. Все добре, — Маша з якимсь відчаєм глянула на матір. — Ми з Вадимом хочемо купити більшу квартиру. Він мене вмовляє подумати про другу дитину.

— От і добре. Правильно. Я вже подумала… — Катерина замовкла, раптом відчувши: це не всі новини, заради яких Маша приїхала.

Серце матері стривожилося:

— Ми ж за машину кредит ще не виплатили. Іпотеку брати невигідно, відсотки великі. Вадим пропонує продати дім. Ти переїдеш до нас. У тебе буде своя кімната. Гаряча вода, не треба піч топити, до криниці з відрами ходити. Он і спина в тебе болить. Відпочинеш від свого городу. Зараз цілий рік усе можна купити в магазині, — Маша нервово теребила край скатертини.

— Та хіба порівняєш своє — смачне — з магазинним? Ти ж сама казала…

— Мамо. Дім старий. І лікарні тут немає. А якщо щось трапиться? Як твоя сусідка відійшла у вічність? Впала на городі — знайшли через день. А тато? — Маша не здавалася.

— Так-то воно так. Але ж у цьому домі й мої батьки жили, а ти говориш — продати. Та й навіщо я вам буду заважати?

— Мамо, ну справді. Тобі буде добре. У нас з’явиться друга дитина, ти допоможеш з онучкою. І нікуди їздити не треба. Ми свою квартиру продамо, додамо частину грошей від продажу дому. У тебе ще й залишиться, — переконувала Маша.

Катерина оглянула хату. Авжеж, дім старий. Руки чоловічі тут потрібні постійно — то одне полагодити, то інше підтягнути. Був би живий Павло…

Мати роздумувала. «Так, самій важко будинок утримувати. Спина справді останнім часом спокою не дає. Тиск скаче. Від Вадима толку мало. Він працює цілими днями. В село не заманиш допомогти. Та й не вміє нічого. Все правильно. Тільки страшно якось».

— Боязко мені, доню. Заважати я буду вам, молодим, — голосно сказала вона.

— Не будеш нам заважати. Вадима вдома практично не буває. Тільки спати приходить. Сашко тебе любить.

— Зараз любить. А скоро виросте…

— Мамо, ми вже квартиру знайшли. Велика, з ремонтом. Упустимо, не знайдемо іншу таку. А іпотека — кабала на багато років. Сама розумієш.

— Розумію, — кивнула Катерина.

— Мамо, я тебе ніколи ні про що не просила. Подумай, до завтра, — образано закінчила розмову Маша.

Рано-вранці, коли за вікнами лише почало бліднути небо, мати напекла пирогів з капустою, з яйцем і зеленою цибулею. А сама все думала, зважувала всі «за» і «проти». «За» виходило більше. «Проти» — лиш те, що сама собі тут господиня. Так задумалася, що ледь пироги не спалила.

Коли прокинулася дочка, похмура і небагатомовна, мати повідомила, що згодна на продаж будинку. Маша одразу пожвавішала.

— Ти збери лише найнеобхідніше. Посуду в мене багато. Зайвого нічого не бери з собою, — Маша порхала по домові, наче метелик.

Будинок продали швидко, з усім наповненням. Поки дочка з чоловіком продавали свою квартиру, Катерина жила у сина. Опалення, вода, магазини на кожному розі, лікарні — усі блага життя в місті є. Катерина намагалася не думати, не сумніватися. Зроблено, продано. 

Спочатку так і було. Наприкінці зими Маша принесла дівчинку. Яка ж радість була! Мати допомагала, гуляла з дитиною, готувала обіди. Гроші, що лишилися від продажу будинку, поділила навпіл. Частину віддала синові. А то недобре, дочці допомагає, а йому нічого не дістається.

Онучка росла. Маша вийшла на роботу. Сашко цілими днями сидів перед комп’ютером або гуляв з друзями. Не звикла Катерина тинятися без діла. Легесенько дочекається, коли всі ввечері зберуться разом. А дочка незадоволено дорікає. То посуд погано помила, та не туди поставила, нічого неможливо знайти. То телевізор надто голосно працює, то не в тому режимі речі прала в машині…

Одного разу забула на плиті чайник і заснула у своїй кімнаті. Вода википіла, і він згорів. Маша й не думала стримувати роздратування, коли повернулася додому.

— Я куплю чайник. Зараз же піду і куплю, — мати пішла одягатися, а Маша її не зупинила.

Коли повернулася з магазину, почула розмову дочки з чоловіком.

— Ну, що це таке? Так вона нам квартиру спалить. Хропе вночі. Я не висипаюся.

Катерина закусила губу. Зять заступався за неї, але дочка розпалювалася все більше. Мати стояла в передпокої і слухала. І шкодувала, що будинок продала. Не дарма народна приказка говорить, що щоб з дітьми бути ближче, треба жити від них подалі. І грошей у неї майже зовсім не лишилося. Витратила все на дочку і квартиру нову. І тепер стала не потрібна. Онучка в садочок ходить, онук у школі вчиться. А вона, як прислуга, готує, миє, прає. Охопила образа.

Дочка розгублено закліпала, коли побачила матір.

— Я ж попереджала тебе, що пам’ять не та, спати погано. Коли гроші потрібні були, ти ластилася, умовляла мене продати будинок, переїхати до вас жити. А тепер скаржишся чоловікові, що сили у тебе немає, претензії висловлюєш, — говорила мати, стоячи в дверях кухні.

— Я так і знала, що будеш докоряти грошима. З тобою неможливо розмовляти. Не подобається, іди до синочка свого, — викрикнула їй у обличчя Маша.

Катерина одягнулася і вийшла з дому. Усю дорогу ковтала сльози й думала, що скаже синові. Сподобалося, як жила у нього, поки дочка квартиру продавала. Але й у дочки спочатку було добре.

Син не здивувався, коли побачив на порозі матір. Зустрів не дуже привітно. Виявилося, Маша тижнів два тому телефонувала йому й пропонувала, щоб мама жила по черзі у них. Катерина ахнула.

— Як перехідний приз, чи що? Я ж будинок за тією умовою продала, що житиму в неї. Я вам усе найкраще завжди віддавала. Усе до копійки, коли ви вступати вчитися до міста поїхали. А тепер маю на старість літ, наче бездомна, тинятися між будинками.

— Мамо, все владнається. Помиритеся, — намагався заспокоїти її син. — Поживи тут. Правда, тісно в мене.

Мати залишилася. Квартира двокімнатна. Син з невісткою спати поклали її на диван у кімнаті своєї доньки Віки. Поверталася Катерина, зітхала всю ніч. Гірко їй було усвідомлювати, що опинилася через власну дурість у такій ситуації. «Любила. Усе найкраще їм віддавала. Працювала не покладаючи рук. Кожну копійку економила, копила. Їм же й віддала».

Вона знову і знову намагалася зрозуміти, коли, в який момент щось упустила у вихованні дітей, зробила не так. «Треба було суворішою бути з них. Та й не балувала я їх. Просто любила. Дорослі, у них свої сім’ї, своє життя. А я яка? Чужа? А якщо я захворію, ляжу, куди мене тоді? До будинку літніх людей?», — образа клекотіла в ній.

Вранці у матері піднявся тиск. Коли всі розійшлися на роботу й навчання, вона написала синові записку, зібралася й поїхала на вокзал. «Краще в чужих житиму, ніж у власних дітей, як чужа. До баби Ніни поїду. Вона зовсім самотня. Я й раніше їй допомагала. Не відмовить. А якщо відмовить?» Але про це думати не хотілося.

Коли вийшла з автобуса, йшов дрібний, колючий дощик. Йшла по розмоклій дорозі повз свою колишню оселю. Серце занило, коли побачила на вікнах свої штори. Чоловік сидів на ґанку і чистив рибу. Зупинилася, дивлячись, як у різні боки відлітають лусочки. «Прилипнуть до взуття, по всьому домові рознесе». Згадала, як за це сварила чоловіка. При спогаді про нього серце стиснулося від туги. «Якби Павло був живий, не довелося б стояти ось так, перед будинком, що став чужим. Якби…»

— Ви до мене? — гукнув її чоловік, і Катерина здригнулася.

— Я раніше тут жила. Це мій дім, — сказала вона і відразу ж пожалкувала.

Чоловік відклав рибину, витер руки об штани й підійшов до неї.

— Ви промокли. Ходімо до хати.

— Ні. Мені нічого не потрібно. Я до баби Ніни приїхала, — Катерина зробила крок убік.

— Баби Ніни не стало півроку тому, — сказав чоловік.

— Як не стало? — Катерина похитнулася.

Чоловік підтримав її під руку і повів до ґанку. Жінка з подивом помітила, що в хаті все залишилося на колишніх місцях. У неї було почуття, ніби вона повернулася додому. І дім чекав на неї. Розплакалася й усе розповіла цьому зовсім чужому чоловікові, новому господареві її старого будинку.

— Знаєте що. Я тут не живу постійно. Приїжджаю відпочити. Я ж сам родом з села. За два дні я маю повернутися до міста, на роботу. Живіть тут. Мені буде приємно приїжджати сюди, коли в хаті тепло, натоплено піч, і пахне пирогами. Ви не завадите, навпаки, — поспішно додав він, побачивши, що Катерина готова заперечити. — У мене нікого немає. Вам же нікуди йти. — Він не питав, а стверджував. — За місяць приїду, подивимося, що можна зробити.

Катерина погодилася. Вирішила, що краще жити в своєму старому домі на правах гості, ніж повертатися до дітей і ходити від дому до дому, як неприкаяна. А далі — час покаже.