— Ми жили душа в душу десять щасливих років, виховували дітей, завели кота і жодного разу серйозно не посварилися. Але все змінилося того фатального ранку, коли я сказала: “Любий, а давай просто освіжимо шпалери в спальні?”
Мирослав і Олена вважалися серед друзів «золотим стандартом» сімейного щастя. Їхні стосунки нагадували добре налагоджений механізм: він знав, коли треба промовчати, вона знала, коли підсунути йому чашку гарячої кави. Десять років у шлюбі пролетіли як один день — без істерик, без розбитих тарілок і без затяжних мовчанок. Але ця гармонія заколисала їхню пильність, і вони зважилися на найстрашніший експеримент, придуманий людством для перевірки почуттів — косметичний ремонт своїми руками.
— Це ж просто спальня, Мирославе, — ніжно казала Олена, гортаючи каталог на планшеті. — Знімемо ці старі шпалери кольору “зажуреного бежевого”, наклеїмо щось свіже, сучасне. Три дні роботи — і ми будемо прокидатися в маленькому раю. Це ж майже як відпустка, тільки вдома!
Мирослав, який за освітою був інженером-конструктором, а за натурою — перфекціоністом, що не терпить погрішності навіть у міліметр, лише поблажливо посміхнувся.
— Звісно, сонечко, — відповів він, навіть не підозрюючи, що цими словами підписує акт про початок повномасштабних бойових дій на території власної квартири. — Головне, щоб було практично, надійно і… не дуже рожево.
Перший дзвіночок пролунав уже в будівельному гіпермаркеті. Те, що для Олени було «ніжним кольором ранкового туману над Сеною з легким відливом перлинної мушлі», для Мирослава виявилося «брудним сірим бетоном, який нагадує йому недобудований гараж його покійного діда».
— Олено, ми не будемо жити в склепі! — заявив він біля стелажа №14, де ряди рулонів дивилися на них як безмовні свідки їхнього падіння. — Мені треба щось тепле, солідне, можливо, з елементами класики.
— Твоя “класика” — це коричневий колір із золотими вензелями, який я називаю “коридор районної адміністрації”! — вигукнула вона. — Я хочу повітря, я хочу сучасність! На касі вони стояли в такій льодяній тиші, що касирка, пробиваючи клей і валики, дивилася на них зі співчуттям.
Перший день ремонту пройшов під егідою хибного ентузіазму. Вони завзято обдирали старі шари паперу, сміялися, згадуючи, як клеїли їх відразу після весілля. Але коли остання смуга впала, оголилася неприглядна правда: стіни в їхньому будинку були не просто кривими, вони були концептуально вигнутими в невідомому науці напрямку.
— Треба шпаклювати, рівняти за маяками, — виніс вердикт Мирослав, дістаючи лазерний рівень. Його очі загорілися професійним азартом. — Тут перепад три сантиметри на погонний метр. Це катастрофа. Я не зможу спати в кімнаті, де паралельні прямі перетинаються прямо в мене над головою.
— Мирославе, зупинися! — благала Олена. — Ніхто не буде ходити по спальні з лінійкою! Просто наклей зверху ці дорогі флізелінові шпалери, вони товсті, вони все приховають!
— Приховають? Ти пропонуєш мені, інженеру, займатися самообманом? — вигукнув він, уже замішуючи відро сухої суміші. — Я зроблю цю стіну ідеальною, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в цьому шлюбі!
До вечора другого дня Мирослав перетворився на виконроба-тирана. Він ходив у будівельному респіраторі, весь вкритий білим пилом, схожий на привида архітектора, і вимагав «абсолютної площини». Олена ж, яка замість «райської відпустки» отримала роль підсобного робітника — принеси, подай, вилий брудну воду — почала серйозно сумніватися в адекватності свого вибору. Кожен її рух супроводжувався коментарями чоловіка про «неправильний кут тримання шпателя» та «відсутність системного підходу до прибирання сміття».
На третій день настав момент істини — поклейка. Олена, намагаючись повернути мир у сім’ю, розвела клей за інструкцією. Але Мирослав, заглянувши у відро, заявив, що «виробники — це теоретики, а ми практики», і додав туди ПВА, ґрунтовку та ще якісь секретні компоненти. Клей став густим, липким і застигав за секунди.
Перша смуга лягла з боєм, але лягла. Проте на другій з’ясувалося, що вибраний Оленою малюнок — тонкі гілочки сакури — має збігатися до міліметра.
— Лівіше! Тягни сильніше, воно не стикується! — кричала Олена, тримаючи нижній край.
— Куди лівіше? Я вже одною ногою стою на підвіконні, а іншою на твоїй вазі з сухоцвітами! — волав Мирослав, намагаючись притиснути верхівку. — Ти бачиш, що гілка сакури розривається? У нас дерево виходить з переломом стовбура! Це ж оксюморон!
— Та кому потрібна та гілочка за шафою?! Її ніхто ніколи не побачить!
— МЕНІ ПОТРІБНА! Я БУДУ ЗНАТИ, ЩО ВОНА ТАМ НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ! ЦЕ БУДЕ МУЧИТИ МЕНЕ ЩОНОЧІ!
У цей критичний момент смуга шпалер, щедро змащена Мирославовим «суперклеєм», вирвалася з його спітнілих рук. Вона повільно, наче в сповільненій зйомці, опустилася прямо на Олену. Настала мертва, вакуумна тиша. Олена стояла посеред кімнати, повністю обмотана дорогим флізеліном, з клейкою масою, що стікала по волоссях, і виглядала як дуже засмучена єгипетська мумія, що повстала не в той час і не в тому місці.
— Якщо ти… хоч слово зараз скажеш… про рівень, про міліметри або про сакуру… — прошепотіла вона з-під рулону, — я не піду до адвоката. Я просто замурую тебе в цю стіну цим самим клеєм. Навічно.
Мирослав, побачивши вираз очей дружини крізь прорізи в шпалерах, раптом миттєво «протверезів» від будівельного фанатизму. Він зрозумів, що ще крок — і він втратить не просто «ідеальний кут», а людину, яка робила його щасливим усі ці роки. Він обережно, наче сапер на мінному полі, підійшов до Олени, розплутав її, допоміг зняти липкий папір і мовчки посадив на єдиний не заляпаний сумішшю табурет.
Він пішов на кухню, розгріб гору порожніх мішків і приніс пляшку коньяку, яку вони відкривали лише на великі свята. Вони сиділи в напівтемній спальні, серед будівельних козлів, відер та обривків сакури.
— Оленко, — почав він, ніжно витираючи пляму клею з її лоба рушником. — Вибач мені. Я такий ідіот. Мені насправді абсолютно байдуже до цих стін. Я просто хотів, щоб у тебе все було найкраще, найрівніше, найнадійніше. Я хотів побудувати для тебе ідеальну фортецю, а перетворив наше життя на будмайданчик суворого режиму.
Олена подивилася на його білі від шпаклівки вії, на його втомлені руки і раптом засміялася.
— А я хотіла “свіжості”, а отримала тебе в образі привида опери. Знаєш що, Мирославе? Давай так: ми клеїмо, як виходить. Де не збігається — завісимо картиною. Де кут кривий — поставимо фікус. Головне, щоб ми тут спали разом, а не по різних квартирах після розлучення.
Через тиждень ремонт було офіційно закінчено. Спальня сяяла тим самим «сірим туманом», який при денному світлі виявився надзвичайно затишним і спокійним. Сакура збіглася майже скрізь, окрім одного місця в кутку біля підлоги, але Мирослав виявив неймовірну мужність і мовчав про це, прикривши дефект важким підлоговим світильником.
Коли друзі прийшли на «презентацію оновленого гнізда», вони були в захваті.
— Боже, як вишукано! Яка точність ліній! — вигукували вони. — Ви ж, мабуть, жодного разу не посварилися, ви ж така ідеальна пара! Ми зі своїми чоловіками зазвичай після вибору кахлю місяць не розмовляємо. Мирослав і Олена перезирнулися і міцно взялися за руки.
— Секрет простий, — сказав Мирослав. — У будь-якому ремонті найважливіший інструмент — це не перфоратор і не рівень. Це вміння вчасно сказати “пробач” і зрозуміти, що шпалери — це лише папір на стіні, а шлюб — це те, що тримає дах над твоєю головою.
Життя повернулося у звичне русло. Але цей ремонт залишив по собі не лише гарні стіни, а й нове розуміння одне одного. Тепер, коли Мирослав бачить кривий кут у торговому центрі, він лише посміхається, а Олена більше не пропонує «просто освіжити кахель у ванній» без попередньої психологічної підготовки. Вони зрозуміли: якщо ви пережили спільну поклейку сакури на криві стіни, вам не страшні жодні життєві шторми. Бо їхнє кохання виявилося набагато міцнішим за будь-який «секретний клей» Мирослава.
