— Ми живемо в одному дворі, усі сусіди всіх знають. Коли ти бігав до Лариси, ти ж не думав, як це вплине на дітей, коли все випливе назовні. Софія ще мала, а Єгор усе чудово розуміє. Ти серйозно вважаєш, що йому приємно бачити тебе поруч із Ларисою? Слухати насмішки сусідів, шпильки друзів та однокласників? Тож не чекай від сина розуміння.
Ірина сиділа біля навстіж відчиненого вікна. Надворі стояв ранній червневий ранок. Навколо прокидався новий день: радісно щебетали пташки, тихо шелестіло листя, інколи долинали голоси тих, хто вже вийшов на вулицю. Повітря було свіже, але в ньому відчувався майбутній літній спекотний день.
Вона була сама й бездумно дивилася на вулицю. Раніше у цей час Ірина зазвичай поралась на кухні — готувала сніданок дітям і варила каву чоловікові. Тепер же в неї не залишилося жодних обов’язків.
Їхній чотирнадцятирічний Єгор і восьмирічна Соня з початком канікул поїхали до її батьків у село, де ті тримали фермерське господарство. А чоловік… Чоловік покинув її напередодні. Сталося все раптово. Він зібрав речі, зупинився у дверному прорізі кухні, поки вона прибирала після вечері, і сказав:
— Ірино, ну ти тільки не ображайся, будь ласка… Але я більше так не можу. Я давно люблю Ларису. Дітей я не залишу, допомагатиму, але, прошу, не влаштовуй сцен. Незручно ж, сам розумієш. Сусіди почнуть обговорювати.
Він стояв у дверях, повністю одягнений, з великою дорожньою сумкою в руках — тією самою, яку вона купила для їхньої майбутньої поїздки на море. Адже вони з дітьми планували наприкінці липня вирушити у відпустку, і навіть встигли забронювати номер у готелі.
— Кажеш, сусіди обговорюватимуть? — холодно поцікавилася вона. — На мою думку, вони давно все обговорюють. Учора Валентина з двадцять п’ятої квартири раптом повідомила мені, що Лариса при надії. Я ще здивувалась, навіщо вона це каже саме мені. Ми з Ларисою майже не знайомі — лише вітаємось. А тепер усе зрозуміло: всі, крім мене, давно знають, з ким Лариса так тісно спілкується. Тобі не здається, що це низько?
— Ірино, зрозумій… між нами давно нічого немає. Ми говоримо тільки про побут і про дітей. Ти приходиш з роботи — і відразу біжиш щось робити. То на кухні, то у ванній, то в спальні. Ми перестали нормально спілкуватися.
— А ти, Вікторе, чого очікував? Що я, прийшовши з роботи, сяду з тобою перед телевізором і обговорюватиму хокей? А вечеря сама себе зварить? Прання само себе зробить? Прасування само себе зробить? Якби я вечорами сиділа поруч із тобою в обіймах — хто б вранці подавав тобі чисту сорочку? І якщо ти раптом забув, — у нас двоє дітей. Їх потрібно годувати, перевіряти уроки, прати й прасувати одяг, розмовляти з ними. Ти хоч пам’ятаєш, коли востаннє говорив з сином? Може, якби ти не просиджував вечори перед телевізором, а допомагав мені або приділяв увагу дітям, тобі б не було так нудно вдома. І не довелося б шукати розваг на стороні.
— Я так і знав, що ти будеш у всьому звинувачувати мене, — кинув Віктор, підхопив сумку і попрямував до виходу.
Ключі він поклав на тумбочку у передпокої, а вона так і залишилася сидіти сама. Дім жив своєю звичною ранковою буденністю. За стіною лунали удари молотка, потім загула дриль — сусіди щосили робили ремонт. Згори долітали звуки фортепіано: Світланка знову розучувала гами.
Ірина спостерігала з вікна, як чоловік вийшов з під’їзду, перетнув дитячий майданчик і зайшов у третій під’їзд сусіднього будинку. Там мешкала Лариса. Ірина підвелася. Час було готуватися до роботи. Вона зробила легкий, ненав’язливий макіяж, особливо подбала про укладку волосся, а потім обрала зі шафи світло-сірий діловий костюм. У літню пору темні кольори здавалися недоречними. На роботі вона працювала, як завжди, можливо, навіть з більшою зосередженістю. Відмовилася від традиційної кави з колегами: не хотіла вибиватися з робочого ритму й повертатися думками до ранкової сцени.
Повернувшись додому, Ірина відчула незвичну порожнечу. Не треба було тягти важкі торби з продуктами, готувати вечерю. Навіть кошик для брудних речей виявився порожнім. Вона дістала з холодильника йогурт, зробила бутерброд із сиром, заварила чай і повечеряла. Потім вирішила взятися за кімнату сина: помила вікно та підлогу, витерла пил, перебрала вміст шафи. Одяг, що став малим, відклала — його можна було передати племіннику. Деякі речі пішли у прання. Непомітно минув вечір.
За наступні три дні Ірина привела до ладу всю квартиру — від власної спальні до ванної кімнати. Тепер усе сяяло чистотою. У суботу вранці вона зайшла до сусіднього супермаркету, а звідти, навантажена двома важкими сумками, попрямувала на автовокзал. Вона поїхала до батьків. Про те, що сталося, Ірина розповіла лише матері й попросила тримати все у таємниці, особливо від дітей.
— Хай відпочивають спокійно. Я приїжджатиму на вихідні, а потім ми разом поїдемо на море.
— А коли ти скажеш їм про Віктора? — обережно спитала мати.
— Перед поїздкою, — відповіла Ірина.
У неділю ввечері, коли Ірина поверталася додому, їй назустріч вийшла Лариса. Віктора поруч із нею не було. Жінки розминулися, та раптом Ірина почула за спиною:
— Не ображайся на мене через Віктора. Це ти сама у всьому винна. Не змогла втримати чоловіка.
Ірина різко повернулася:
— Сподіваюся, у тебе це вийде краще.
Ірина розсердилася. Мало того, що ця жінка зруйнувала її сім’ю, так іще й насмілюється її засуджувати. Наївна Лариса, — усміхнулася Ірина про себе. — Ти погано знаєш Віктора. Якщо ти справді віриш, що він і далі носитиме тебе на руках… тебе, люба, чекає розчарування.
Наступного дня Віктор прийшов до дружини.
— Ірино, давай якнайшвидше оформимо розлучення. Лариса хоче, щоб наша дитина з’явилася у законному шлюбі.
— Що ж, подавай заяву. Ти ж ініціатор розлучення. Звертайся до суду, сплачуй мито, готуй документи. Я прийду на засідання. Тільки врахуй: наприкінці липня ми їдемо на море на два тижні, — твердо сказала жінка.
— То ви все-таки поїдете? Відпустку не скасуєте? — здивувався Віктор.
— А з якого дива я маю позбавляти дітей моря? У нас щось трапилося? — спокійно спитала Ірина.
— Я просто думав… — почав він, але вона його урвала:
— Даремно думав.
Ірина підвелася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Перше судове засідання призначили за три дні до їхньої поїздки. Друге — через два тижні після повернення. Ірина, зі свого боку, подала два позови: один — про стягнення аліментів, другий — про зняття Віктора з реєстрації, адже він більше не був членом сім’ї. Квартира належала їй: батьки колись подарували гроші на її купівлю.
Коли Ірина привезла дітей із села, вона повідомила їм, що батько пішов із родини. Софія не змогла стримати сліз, а Єгор промовчав — лише руки його мимоволі стиснулися, і мати це помітила.
Після повернення з морського відпочинку до початку навчального року залишалося два тижні. Діти провели їх удома. На судове засідання Ірина їх не брала: питання про місце їхнього проживання навіть не порушували. З розміром аліментів Віктор погодився без суперечок. Ділити їм фактично не було чого — хіба що меблі, але для них просто не знайшлося б місця в однокімнатній квартирі Лариси.
Через два дні після суду Віктор прийшов до колишньої сім’ї. Він хотів заспокоїти дітей і запевнити, що й надалі проводитиме з ними вихідні.
— Ми будемо ходити у кіно, у зоопарк, узимку — на ковзанку, — звернувся він до Софійки. — Хочеш?
Дівчинка мовчки кивнула.
У цей момент Єгор, який стояв поруч, холодно запитав:
— А навіщо?
— Як це навіщо? Я ж ваш батько… — розгубився Віктор.
— А ти знаєш, як твою Ларису у дворі називають? — різко кинув син. — Розлучницею. Тож ти тепер не батько, а чоловік розлучниці.
Не чекаючи відповіді, Єгор розвернувся й вийшов із кімнати.
— І ти це схвалюєш? — з обуренням повернувся Віктор до Ірини.
— Софійко, йди до себе, — спокійно сказала мати доньці.
Коли дівчинка вийшла, Ірина продовжила:
— Звичайно, я цього не схвалюю. Але можу його зрозуміти. Ми живемо в одному дворі, усі сусіди всіх знають. Коли ти бігав до Лариси через двір, ти ж не думав, як це вплине на дітей, коли все випливе назовні. Софія ще мала, а Єгор усе чудово розуміє. Ти серйозно вважаєш, що йому приємно бачити тебе поруч із Ларисою? Слухати насмішки сусідів, шпильки друзів та однокласників? Тож не чекай від сина розуміння. І, до речі, не забудь виписатися з квартири до кінця тижня.
Наступної неділі Віктор знову прийшов і запропонував Софії піти до парку атракціонів. Але цього разу дівчинка несподівано відмовилась.
— Це ти налаштувала дочку проти мене? — з образою в голосі кинув він Ірині.
— Я не сказала про тебе жодного поганого слова, — спокійно відповіла вона. — І повторюю: якщо Софія захоче, вона може піти з тобою.
— Я не хочу, — тихо сказала дівчинка й пішла до своєї кімнати.
Після цього Віктор більше не приходив до них додому. Іноді вони перетиналися у дворі чи в магазині неподалік, але ні розмов, ні навіть кивка на знак вітання не було.
Восени Лариса привела на світ дівчинку. З часом до Ірини почали доходити чутки, що в новій сім’ї Віктора не все просто. Вона намагалася не дослухатися до пересудів. Та деякі сусіди, здавалося, вважали своїм обов’язком поділитися «свіжими новинами».
Так, від подруги Лариси вона дізналася, що та всерйоз розраховувала на половину трикімнатної квартири й навіть не здогадувалася, що третина Вікторової зарплати піде на аліменти першій сім’ї.
А наступного літа, коли Ірина за допомогою батьків купила автомобіль, Лариса не стрималася й висловила Віктору все, що думає про його фінансові можливості. Віктор, утім, теж не залишився в боргу. У підсумку виявилося: обидва отримали зовсім не те, на що розраховували.
