— Ми зі Стасом вирішили одружитися, — сказала коханка мого чоловіка на новорічному корпоративі і його дружина це чула.
Келих зі дзвоном кришталю вислизнув з чиїхось пальців і розлетівся по паркету на тисячу блискучих уламків. У мертвій тиші, що настала, цей звук пролунав, несподівано для всіх. Увесь галас веселого передноворічного корпоративу, в один мить зник, наче його й не було. Десятки очей, мов за командою, дивилися на неї, в законну дружину, Алісу.
Вона сиділа за центральним столом, і повільно підносила до губ келих з напоєм. Здавалося, вона не чула або, може, просто не хотіла чути той голос, який щойно розділив її життя на «до» й «після» на очах у всіх запрошених гостей.
Вечір з самого початку був дивним. Колеги чоловіка, співробітники його будівельної фірми, посміхалися Алісі, співчуваючи й одразу відводили очі, ніби відчували свою провину. Вони все знали. Ну, звісно, всі все знали. Службові романи поширюються швидше за сезонний грип. Її чоловік Станіслав та його нова пасія, начальниця відділу маркетингу, Ілона, вже кілька місяців не вважала за потрібне приховувати стосунки з начальником. Ну, майже.
Вони поводилися, як захоплені підлітки, абсолютно впевнені, що їхні таємні знаки ніхто не бачить. Випадкові дотики біля кулера, затягнуті до півночі наради за глухо зачиненими дверима його кабінету. Його рука на її талії, коли він думав, що через гігантський фікус їх не помітять. Помітили, звісно, всі. Аліса дивилася на це й згадувала іншого Стаса, того, який ще двадцять років тому клявся їй, що головне в родині — чесність. «Алісо, що б не сталося, я тобі ніколи не збрешу». Яка іронія.
А вона знала про це не від милосердних пліткарів. З того самого осіннього вечора, як побачила в його телефоні повідомлення: «Мій котику, чекаю на тебе в нашому гніздечку», «надіну той костюм, від якого ти сходиш з розуму». Тоді вона не стала бити посуд, не закричала, не розбудила його. Просто мовчки сфотографувала екран на свій телефон. І наступний, і ще один, і всю їхню похабну переписку за місяць. Навіщо? Для себе. Щоб у ті рідкісні моменти слабкості, коли зрадлива пам’ять підсовувала їй щасливі картинки їхнього довгого спільного життя, не спокуситися, й не пробачити зраду.
А гарних моментів було чимало: ось вони будують будинок, ось він зустрічає її з пологового будинку з донькою на руках, ось вони сміються на пляжі в Іспанії — вона могла відкрити цю потаємну теку в телефоні й згадати. Згадати, що тієї людини, за яку вона колись виходила заміж, більше немає. Є ось цей брехливий, самозакоханий Стас, що насолоджується своєю владою.
Ілона стояла посеред зали, сяючи у своїй розкішній сукні з дешевих пайеток, яка так хотіла здаватися вечірнім вбранням від кутюр. Вона тримала Стаса під руку, вчепившись у нього, мов голодний кліщ, і дивилася з відкритим викликом на Алісу. Це був її тріумф, її зоряна година, поставлена та зіграна. Вона, мабуть, вирішила, що такою публічною заявою змусить Стаса нарешті виконати всі ті обіцянки, якими він годував її останні півроку. Чоловікам же потрібний поштовх, так, особливо таким нерішучим, що застрягли між комфортом і пристрастю.
Аліса бачила, як зблід Стас, як його обличчя витягнулося й стало сірим. До його планів, мабуть, входило й далі комфортно сидіти на двох стільцях, отримуючи вдома гарячий борщ та бездоганно випрасувані сорочки, а на стороні — гостре відчуття й ілюзію вічної молодості з дівчиною, яка годилася йому в доньки. Він щось пробурмотів, намагаючись перетворити все на жарт, але Ілона тримала його під руку і переможно посміхалася.
— Так-так, дорогі мої, не дивуйтеся, — її голос дзвенів від щастя. — Любов, знаєте, не питає паспорт і не дивиться на свідоцтво про шлюб. Ми такі щасливі, так безмежно щасливі й хочемо поділитися цією великою радістю з вами, наші дорогі колеги. Адже ви наша друга родина.
Друга родина. Алісу ледь не знудило від цього лицемірства. Вона окинула поглядом застиглі в очікуванні обличчя. Реакція гостей була різною. Особливо старалася головбух Вірочка, яку Аліса колись м’яко, але рішуче схаменула за занадто вже відвертий флірт з її чоловіком на минулому корпоративі. Тепер вона раділа. Аліса зробила ще один маленький ковток. Напій здався нестерпно гірким. Вона відчувала, як усі чекають її реакції. Чекають сліз, істерики, розбитих тарілок і вирваного волосся. Чекають, що вона зірветься, кинеться на цю нахабну дівчину з криками та прокльонами. Цього вони чекають. Цього й домагалася Ілона: виставити її жалюгідною, кинутою, неадекватною істеричкою, на тлі якої вона, Ілона, виглядатиме ангелом-рятівником, що вирвав нещасного чоловіка з лап старіючої меґери.
Але Аліса не збиралася доставляти їм такої дешевої втіхи. Її план був зовсім іншим. Розлучення. Тихе, швидке, цивілізоване, з поділом спільно нажитого майна, як і належить за законом. Заява вже тиждень лежала у сейфі в її адвоката. Вона просто чекала слушного моменту, щоб повідомити про це Стаса.
Що ж, момент, здається, настав. Навіть слушніший, ніж вона могла собі уявити. Вона повільно, навмисно спокійно поставила келих на стіл. Звук тонкого скла, що торкнувся накрохмаленої скатертини, задзвенів у мертвій тиші. Вона підняла очі. Не на чоловіка. На його коханку. І ледве помітно самим куточком губ посміхнулася.
— Як мило, — її голос пролунав рівно, і навіть якось байдуже. — Весілля — це завжди так зворушливо. Тільки ось дивно все це.
Ілона насупилася. Її ідеальний сценарій давав збій.
— Що дивно? — процідила вона вороже, вже не приховуючи роздратування.
Аліса злегка схилила голову, наче пригадуючи щось незначне, якусь дрібницю.
— Ну, дивно, що ти вирішила, ніби ти в нього єдина. Крім мене, я маю на увазі.
По залу пронісся тихий, але виразний гул. Стас смикнувся так, ніби його вдарили, і спробував вивільнити руку, але Ілона вчепилася в нього ще міцніше, хоч у її очах читався страх.
— Що ти несеш? — зверещала вона, втрачаючи контроль від злості. — Ти просто хочеш усе зіпсувати, стара відьмо! Стасику, ну скажи їй!
Але Стас мовчав. Він дивився на Алісу так, наче бачив примару з минулого. Він знав, що вона ніколи не кидає слів на вітер. Якщо вона щось каже, значить, у неї є залізні докази.
Аліса не дивилася чоловіка навіть поглядом. Весь її спектакль був для неї, для його коханки. — Псувати тут давно нічого, — Аліса говорила тихо, але у дзвінкій тиші її чув кожен. — Ти просто, як би тобі пом’якше сказати, не перша в черзі на обіцяне весілля. Розумієш, у нього ж ще Світнала є, з бухгалтерії. Ти не знала? Ой, яка незручність.
Вона зобразила таке щире, таке непідробне здивування, що хтось у дальньому кутку не витримав і голосно хмикнув. Та сама Вірочка з бухгалтерії випустила виделку прямо на сукню, а Світлана, маленька сіра мишка, що сиділа поруч, почервоніла і, здавалося, взагалі перестала дихати.
— Ти брешеш! — закричала Ілона. Її обличчя перекривилося від люті й образи. — Доведи!
І ось цього, саме цього питання Аліса й чекала. Це був ключовий момент. Вона не стала підвищувати голос або щось кричати у відповідь. Вона просто взяла зі столу клатч, неспішно дістала телефон і, розблокувавши його одним рухом, простягнула жінці, яка сиділа поруч із нею, дружині заступника Стаса, інтелігентній пані в окулярах.
— Ось, подивіться, будь ласка. Він такий романтик, мій чоловік. Пише всім практично однакові віршики, тільки імена міняє, розумієте? І сердечки шле. Рожеві… Ілоночці, — вона з легкою зневагою кивнула в бік коханки. — А червоні… Світлані. Мабуть, якась градація глибини почуттів.
Жінка з сумнівом узяла телефон, і її очі вилізли з-під оправи на лоб. Вона ахнула й штовхнула свого чоловіка. Той заглянув у екран і голосно присвиснув. Телефон пішов по руках за їхнім столом, а потім і за сусідніми. З кожною новою парою очей, що побачили вміст екрана, по залі прокочувалася нова хвиля сміху. Спочатку тихого, стриманого, потім усе голоснішого й відвертішого. Люди передавали телефон один одному, як естафетну паличку ганьби. Там було все. Уся переписка Стаса з щ бухгалтеркою Світочкою. Ті самі обіцянки швидкого розлучення, ті самі клятви у вічному коханні. Ті самі плани на спільну відпустку в Туреччині, про яку Аліса, звісно, і не підозрювала. Усе те саме, що він писав і самовпевненій Ілоні. Банальний, дешевий, поставлений на потік серійний обман.
Ілона дивилася на це з жахом. Її тріумф, її зоряна година розсипалася в мить. Вона більше не була фатальною жінкою, переможницею, що відбила чоловіка у дружини. Вона була просто однією з дурнуватих дівчат у його гаремі, такою самою, як оця сіра мишка-Світлана, яка не приховувала сльози, втулившись у м’яту серветку. Сльози покотилися й по обличчю Ілони, змішуючись з дорогою тушшю та залишаючи на бездоганному тональному кремі брудні смуги.
Апофеозом став дружній регіт, коли хтось із менеджерів, хлопець без комплексів, голосно й з виразом зачитав особливо палке послання від Стаса: «Моя Зайка, дочекайся мене. Залишилося зовсім трохи, і ми будемо разом назавжди. Твій Тигр».
Тигр стояв посеред зали, обвислий, пригнічений, жалюгідний. Він щось мугикав, намагався вирвати телефон з чужих рук, але було вже пізно. Механізм публічної образи був запущений і працював на повну потужність. Його репутація, його авторитет суворого начальника, його образ невідворотного мачо — усе це було знищено за п’ять хвилин. Не криками та сварками, а тихим, спокійним голосом і кількома скриншотами.
Аліса підвелася. Вона відчувала себе неймовірно, незвично легко. Наче бетонна плита, яку вона носила на плечах усі ці місяці, нарешті впала й розбилася. Жінка підійшла до столу, де сидів її чоловік, точніше, вже майже колишній чоловік. Зняла з безіменного пальця каблучку, яку не знімала 17 років й акуратно поклала її на білосніжну скатертину поруч із його недоторканим десертом.
— Думаю, на цьому все, — сказала вона йому тихо, щоб чув тільки він. — Не турбуйся, мій адвокат зв’яжеться з тобою у понеділок.
Жінка розвернулася й пішла до виходу. Просто, з високо піднятою головою, не обертаючись. Вона чула за спиною надривні схлипування Ілони, розгублений белькіт Стаса та збуджений гул голосів, що жадібно, зі смаком обговорювали найгучнішу сенсацію минулого року. Вона штовхнула важкі дубові двері ресторану й вийшла надвір. Сніг повільно кружляв у світлі старовинних ліхтарів. Вона вдихнула на повну. Вперше за довгий час вона дихала по-справжньому вільно.
Це не була помста. Ні. Це було відновлення справедливості. І початок її нового, тихого, спокійного життя, в якому більше ніколи не буде місця брехливим тиграм та їх наївним зайкам.
