— Ти знову при гостях брешеш про квартиру, яку я купила на свої спадкові? Ану тримайся, зараз усім розповім, хто тут «годувальник»!
— Ти, Мішо, рота закрий, — тихо кинула Надія, дивлячись на чоловіка через стіл. — Не соромно?
Гамір на кухні стих. Тільки ложки бряжчали об тарілки, та чайник сипів на плиті. Жовтень за вікном — дощ смугами по склу, вітер шарудить мокрим листям. А в квартирі — тепло, яблуками пахне і оселедцем під шубою.
Ганна Петрівна, свекруха, завмерла з виделкою в руці.
— Це ти чого, Надю? Знову на Мишка наїжджаєш?
— А на кого мені ще, Ганно Петрівно? — Надія стиснула губи. — На кого, як не на нього? Людина он гостям розповідає, як «два роки збирав на машину». Як «працював без вихідних». А машину, між іншим, мої батьки подарували!
Михайло криво посміхнувся.
— Та годі тобі, Надю, ну чого ти починаєш при всіх? Просто сказав… образно. Людям же цікаво.
— Образно, — передражнила вона. — Не образно, а брешеш, ось що.
За столом хтось тихо кашлянув, хтось відвів очі. Тьотя Ліда, сусідка Ганни Петрівни, шепнула:
— Молодь зараз уся така, понти люблять.
Надія вдала, що не чує.
— Михайле, — сказала вже спокійніше, — я мовчала, коли ти на минуле свято брехав, ніби дачу на свої гроші купив. Мовчу, коли розповідаєш, що телевізор «ми взяли на твій аванс». Але всьому є межа.
Чоловік витріщився в тарілку, замовк. Сидів, наче підліток, спійманий на брехні. Ганна Петрівна скривилася.
— Надю, ну не можна ж так чоловіка перед людьми виставляти.
— А мені можна щоразу червоніти за нього? — Надія ковтнула чай. — Ви думаєте, приємно сидіти, коли тобі брешуть прямо при всіх, а ти маєш посміхатися й кивати?
— Та ти що, святіша за всіх, чи що? — Михайло звело голову. — Теж, певно, брешеш де треба.
— Може, й брешу, — спокійно сказала вона. — Тільки не так відкрито.
Ганна Петрівна шумно відставила тарілку.
— Все, годі! Свято людям зіпсували. У когось день народження, а в вас з’ясування!
Але настрій вже зіпсувався остаточно. Гості почали перезиратися, хтось підводився з-за столу, мовляв, час додому. Михайло мовчки налив собі ще, Надія — навпаки, відсунула келих. Вийшли вони першими. На вулиці дощ посилився. Михайло йшов попереду, руки в кишенях, плечі підняті. Надія позаду, мовчки. Тільки підбори цокали по асфальту.
Вже в машині Михайло видихнув:
— Надю, ну ти й влаштувала цирк. Навіщо?
— А навіщо ти брешеш? — спокійно відповіла вона.
— Та не брешу я! Просто… ну, як би це… Люди ж не зрозуміють, якщо я скажу, що мені тесть машину подарував. Скажуть, що я підкаблучник, що живу за рахунок твоїх батьків.
— Так ти й живеш, — тихо сказала вона.
— Ось саме! — Михайло ляснув по керму. — І що? Хіба погано, що я не хочу, щоб мене вважали ганчіркою? Чоловік має виглядати достойно!
— А бути достойним не пробував? — Надія подивилася у вікно. — Не зображати, а бути.
Доїхали мовчки.
Минуло три місяці. Осінь перейшла в зиму — туман, зранку лід на лобовому склі автомобіля. Надія жила наче на автоматі: робота, дім, прибирання, магазин, вечірні серіали. Михайло все так само розповідав усім, як він «тримає родину на плаву».
А потім зателефонували.
— Надіє Сергіївно? — чоловічий голос по телефону. — Вас турбує нотаріус. З приводу спадщини від вашого діда.
Вона сіла на край стільця.
— Якої спадщини?
— Все оформлено на вас. Прошу підійти, забрати документи.
За два дні вона сиділа в офісі. Папери на столі, печатки, підписи.
— Тут все вказано, — сказав нотаріус. — п’ятсот тисяч гривень. Рахунок оформлено тільки на ваше ім’я.
Надія вдивлялася в цифри й не вірила. Дід, фронтовик, тихий, буркотливий, завжди ходив у потертому пальті й пив чай зі склянки. А виявляється — ось. Спадщина. Жінка вийшла на вулицю — морозне повітря щипало щоки, а всередині наче полум’я. «Мої. Тільки мої.» — повторювала про себе. Коли ввечері розповіла Михайлові, той мало не підстрибнув.
— Надю, ти уявляєш! Це ж шанс! Ми можемо будинок купити, машину кращу взяти, кредит закрити, ремонт зробити!
— Ми? — перепитала вона. — Ні, Мішо. Я.
— Що значить «я»? — він розгубився. — Ми сім’я чи хто?
— Ми сім’я, — спокійно сказала Надія. — Але гроші — мої. Особиста спадщина.
Михайло насупився, потім засміявся нервово:
— Ти жартуєш, так?
— Ні, — вона подивилася прямо. — Я куплю квартиру. Свою.
Від того дня між ними повисло мовчання. Михайло дмувся, кидав колкості, демонстративно перераховував свої копійки «на бензин», але сперечатися не наважувався. За місяць Надія підписала договір. Трикімнатна в центрі, світла, з великими вікнами, вид на парк. Все оформила на свою матір, щоб нічого спільного не було у неї з чоловіком.
Коли вони переїхали, Михайло ходив похмурий, як грозова хмара. Але виду не подавав — гості, колеги, родичі ж думають, що він молодець, «забезпечив сім’ю». Йому це було важливо, як повітря.
На кінець лютого у свекрухи знову було застілля. Гості, шум, сміх, закуски, запах смаженої курки й майонезу. Надія сиділа тихо, на краю столу, пила компот. Михайло — в центрі уваги, як завжди.
— Ось, — сказав він голосно, підіймаючи келих, — нещодавно квартиру купили в центрі! На свої, без жодних іпотек!
— Ох, молодці! — Ганна Петрівна сяяла. — Такий син у мене, забезпечив сім’ю житлом!
— Так, так, — підтакнув хтось. — У наш час не кожен чоловік так зможе.
Надія відчула, як у неї почала тремтіти рука. Знову. Знову те саме. Ганна Петрівна повертається до неї:
— А ти, Наденько, мабуть, не втручалася? Нехай чоловік сам усе вирішує, вірно?
Михайло посміхнувсяч, не чекаючи її відповіді:
— Ну так, звісно. Її діло — гарно виглядати. Я все тягну, як можу.
За столом хтось засміявся. Надія поклала виделку, витерла руки серветкою і спокійно сказала:
— Михайле, а не треба брехати. Квартиру купила я. На спадщину.
Тиша. Тільки телевізор десь у кімнаті бубонів.
— Що ти несеш? — Михайло зблід. — Ти що, з глузду з’їхала?
— Ні, — сказала Надія твердо. — Я просто втомилася слухати твою маячню.
Ганна Петрівна сплеснула руками:
— Надю, та ти що! Як можна чоловіка отак, при людях!
— А як можна постійно брехати при людях? — відповіла вона. — Все, годі. Набридло.
— Ти хоч розумієш, що виставила мене брехуном?! — Михайло схопився.
— А я тут до чого? — Надія встала теж. — Ти сам себе виставив.
Вона взяла сумку, дістала ключі від машини.
— Я додому.
— Куди додому?! — Михайло побагровів. — Дім — наш!
— Мій, — спокійно відповіла вона. — Як і квартира. І з цього дня — моє життя теж.
І вийшла.
— Відчини, Надю! — стук у двері гулко віддавався по під’їзду. — Я просто поговорити хочу!
Вона стояла на кухні, з чашкою кави в руках. Ранок, неділя, березневе сонце пробивалося крізь фіранки, на підвіконні — тюльпани в банці, кіт Гриша дрімав, хвостом смикав. А за дверима — голос Михайла. Вже третій день поспіль. Надія зітхнула.
— Гришо, ну навіщо йому все це? Невже незрозуміло, що пізно?
Телефон завибрував на столі — «Михайло (колишній)». Вона натиснула «відхилити». За хвилину прийшло повідомлення: «Надю, ну не можна ж отак. Ти просто сердишся. Дай шанс пояснитись.» Вона вимкнула звук.
Після того вечора у свекрухи минуло трохи більше тижня. Сцена тоді розлетілася по всій рідні — «Надя вигнала Мішу», «у них розлучення», «Михайло тепер у матері живе». Кожен додав щось своє.
Ганна Петрівна телефонувала першою.
— Надю, ну що ти витворяєш? Чоловіка ганьбиш, сім’ю руйнуєш!
— Сім’я — це коли повага, Ганно Петрівно, — відповіла спокійно. — А в нас був театр.
— Та він же чоловік! Ну прибрехав трохи! Всі прибріхують! Тобі б радіти — у тебе чоловік при ділі, не п’є, не гуляє!
— А толку, якщо слова його — суцільне повітря? — тихо сказала Надія. — Мені не потрібен «при ділі», мені потрібен чесний.
Свекруха обурилася.
— Та кому ти така потрібна, горда? Все сама, сама! Потім ще пошкодуєш.
Але Надія не пошкодувала. Ані на грам.
Життя без Михайла спочатку здавалося тишею, навіть надто гучною. Увечері вмикала телевізор, щоб хоч щось звучало. Кухня порожня, посуд у раковині — всього дві чашки, дві тарілки. Але поступово тиша перестала тиснути. Вона перетворилася на затишок. Вона почала вставати раніше, варити каву, витирати пил, ходити по квартирі в піжамі — і не відчувати, що хтось коситься, бурчить, що «жінка має виглядати пристойно».
На роботі все йшло чудово. Її підвищили — тепер вона керувала відділом. Колеги вітали, хтось шепнув:
— Ну, тепер точно без чоловіка впораєшся.
Надія усміхнулася:
— Та я й раніше справлялася. Тільки тепер не заважають.
Михайло ж наче втратив землю під ногами. Спочатку телефонував щодня, потім приходив, залишав записки в поштовій скриньці. «Ти все перевернула, я не такий». «Мама на мене тисне, каже, що я зганьбився». «Хочу почати заново». Іноді Надія читала, іноді викидала, не відкривши.
За два тижні чоловік підстеріг її біля офісу. Стояв, тремтів від холоду, руки в кишенях, очі червоні.
— Надю, ну поговорімо? — тихо сказав. — Я зрозумів усе. Помилявся.
— Мішо, пізно, — спокійно відповіла вона.
— Ну чому? Я ж не зрадив, не гуляв! Просто… ну так, хотів здаватися кращим. Чоловік же має виглядати достойно.
— А мені, значить, можна бути дурою позаду, поки ти «виглядаєш достойно»?
Він опустив очі.
— Я просто хотів, щоб мама мною пишалася. Щоб друзі не сміялися. Ти ж сильна, тобі простіше.
— А ти хоч раз подумав, що мені не треба бути сильною? — сказала вона. — Що я просто хочу бути собою, без твого театру?
Він потягнувся до неї, але вона відступила.
— Мішо, я не серджуся. Просто втомилася.
І пішла.
Весна набирала сили. На вулицях вода, горобці, запах мокрого асфальту. Надія почала жити. Справжньо. Вечорами вона зустрічалася з подругою Лєною — пили чай, балакали, сміялися. Іноді в кіно, іноді просто гуляли.
— Слухай, Надю, — сказала Лєна одного разу. — Я тобою пишаюся. Ось прямо чесно. Мало хто наважився б отак піти.
— Не героїзм це, — зітхнула Надія. — Просто в якийсь момент перестаєш боятися.
— А він що?
— Та все так само ходить колами. Мама його, кажуть, досі всім розповідає, що «все налагодиться».
Лєна усміхнулася.
— Ну хай розповідає. У них це сімейне, брехати з виразом.
Травень. На порозі її нового життя з’явилася людина. Електрик, звали Ігор. Приходив лагодити розетку на кухні. Сором’язливий, з добрими очима, без зайвих слів.
— У вас тут проводка стара, треба буде міняти, — сказав, витираючи руки. — Я можу ввечері підійти, після зміни.
— Приходьте, — відповіла вона. — Тільки я не люблю, коли запізнюються.
Він не запізнився. Жодного разу. Так і пішло. То чай після роботи, то розмова на кухні «просто так». А потім раптом стало ясно: ця людина не розповідає, який він герой. Він просто робить. Спокійно, без вихваляння. І вперше за довгий час Надія відчула — поруч з нею не ворог і не суперник, а людина.
Восени вони почали зустрічатися по-справжньому. Ігор познайомив її з матір’ю — простою жінкою.
— Мені син розповідав про вас, — сказала та. — Каже, сильна ви. Але я бачу — ви не сильна, ви просто втомилися бути слабкою.
Надія усміхнулася.
— Мабуть, ви маєте рацію.
Михайло оголосився ще раз. Пізньої осені, надвечір. На парковці біля супермаркету.
— Надю! — підбіг, захекавшись. — Ну хоч хвилину дай!
Вона подивилася на нього — той самий, тільки постарілий, очі втомлені, плечі опущені.
— Що тобі, Мішо?
— Я хотів сказати… я все зрозумів. Все втратив через гордість. Якби можна було повернути…
— Не можна, — сказала спокійно. — Ми різні.
Він опустив голову.
— А в тебе хтось є?
— Є. — Надія не приховувала усмішки. — Тільки тепер я нікому нічого не доводжу.
Він кивнув.
— То хоч щастя тобі побажати можна?
— Можна, — сказала вона. — І тобі того ж.
Він розвернувся й пішов, не озираючись. І Надія відчула тишу. Наче зачинилися останні двері. Тепер щоранку вона прокидалася від запаху кави, від Ігоревого «Доброго ранку». На кухні завжди лад, вікна чисті, підвіконня заставлене квітами. Квартира — її, хоч і оформлена на матір, життя — теж.
Мати Надії, Ольга Сергіївна, жартувала, що все одно все дочці дістанеться. “Головне, щоб рідні були поруч. Скільки там людині потрібно? Трохи уваги, поваги і хтось рідний поруч”, — завжди казала вона. Вона тихо жила у своєму будинку й доглядала за садом.
Іноді вечорами подружжя провідувало Ольгу Сергіївну. Всі разом сиділи на веранді й дивилися на захід сонця. Взимку часто обговорювали новини, книги й просто відпочивали.
Надія зрозуміла: щастя — це коли не треба нікому нічого доводити. Навіть собі. І якби хтось запитав: «А не жалкуєш?» — вона б відповіла просто:
— Ні. Я вперше живу так, як хочу.
І все. Без театру. Без оплесків. Тільки тиша, тепло і правда.
