— Світлано, я хочу ще одну дитину, — сказав Михайло одного осіннього вечора, коли вони сиділи на терасі їхнього нового будинку під Києвом.
Йому було п’ятдесят вісім, їй — сорок п’ять. Він говорив це спокійно, ніби про заміну шин на машині.
Світлана поставила кружку з чаєм на стіл так різко, що він ледь не вихлюпнувся.
— Ти серйозно зараз? — перепитала вона, дивлячись на нього.
— Цілком серйозно. Я багато думав. Я хочу, щоб у нас була дитина. Наша спільна.
Вона засміялася. Коротко, нервово, без радості.
— Михайле, я тебе благаю. Мені сорок п’ять. І тут ти приходиш із цим… «хочу дитину». Ти що, з глузду з’їхав?
Михайло не відводив погляду. Він дивився на неї довго, ніби шукав правильні слова в її очах.
— Я не з’їхав. Я просто… я не можу більше з цим жити. З тим, що я колись зробив.
Світлана відкинулася на спинку крісла.
— О, знову починається. Знову про твого сина. Того, якого ти покинув, коли йому було три роки. Того, якого ти не бачив п’ятнадцять років.
Того, який тепер, до речі, старший за мене був би, якби… Ні, чекай, він молодший на два роки. Але це не важливо. Важливо те, що ти знову хочеш, щоб я розплачувалася за твої гріхи.
— Це не про «розплачуватися», — Михайло говорив тихо, але твердо. — Це про те, щоб виправити. Хоч трохи. Я не можу повернутися в дев’яностий і не піти тоді від Галини. Не можу повернутися і не залишити Сашка. Але я можу зробити так, щоб у мене була ще одна дитина. І щоб цього разу я був поруч. Кожного дня. Кожної ночі. Щоб я не втік.
Світлана встала, підійшла до поручнів тераси, подивилася на темний сад.
— Ти знаєш, що я тобі зараз скажу? Я тобі це вже сто разів казала. Ти не виправляєш помилку, новою дитину. Ти просто робиш нову помилку.
Тільки цього разу зі мною. Ти хочеш дитину не тому, що ти мене так сильно кохаєш, що мрієш про наше спільне продовження.
Ти хочеш дитину, щоб заспокоїти свою совість. Щоб сказати собі: «Дивись, цього разу я не поступлю так».
Але я, Михайле, не хочу бути твоїм спокутуванням.
Вона повернулася до нього. Очі блищали — чи то від сліз, чи то від гніву.
— Я не Галина. Я не буду сидіти й чекати, поки ти знову зрозумієш, що «не готовий». Я не буду приводити в світ тобі дитину, щоб ти потім, коли вона піде в перший клас, знову пішов до молодшої. Бо ти так робиш. Ти так завжди робив.
Михайло мовчав. Довго.
— Я не піду, — нарешті сказав він. — Я тебе кохаю.
— Ой, не сміши мене, — Світлана махнула рукою. — Ти кохаєш ідею. Ідею «доброго батька». Ти кохаєш себе в ролі того, хто все виправить. А я для тебе — просто засіб.
Вона пішла в дім. Грюкнула дверима.
Михайло сидів ще годину. Думав про Сашка. Про те, як той кричав «тато, не йди!» коли він забирав із квартири свої речі. Про те, як Галина стояла в дверях і не плакала — просто дивилася. Про те, як він потім п’ятнадцять років не дзвонив, не писав, не приходив. Бо «не знав, що сказати».
А потім з’явилася Світлана. Молода, красива, розумна. Без дітей. Без минулого. І він подумав: от воно, чистий аркуш. От з нею я буду іншим.
Але чистих аркушів не буває.
Через тиждень він знову підняв тему. Цього разу за сніданком.
— Світлано, я записався до лікаря. На консультацію. Хочу перевірити, чи все в мене гаразд. Може, ти теж сходиш? Просто поговоримо з фахівцем.
Вона поклала ложку в тарілку з вівсянкою.
— Михайле, ти мене чуєш взагалі? Я тобі сказала: ні. Я не хочу. Я не буду. Крапка.
— Але чому? Ти ж любиш дітей. Ти завжди кажеш, що шкода, що не встигла раніше…
— Я люблю чужих дітей! — майже крикнула вона. — Я люблю, коли приходжу до подруги, пограюся з її малим пів години й поїду додому. Спати. В тиші. Я люблю, коли можу поїхати на вихідні кудись, не думаючи, чи є в готелі дитяче меню. Я люблю своє життя таким, яким воно є зараз. З тобою. Без пелюшок, без нічних криків, без «мамо, мені зле». Я не хочу цього. І я не буду цього робити тільки тому, що тобі раптом захотілося бути «хорошим татом».
Вона встала, пішла в свою кімнату (в них були окремі спальні вже рік, після того, як вона сказала: «Мені треба простір»).
Михайло пішов за нею.
— Світлано, я розумію, що тобі страшно. Мені теж страшно. Але ми можемо. Ми фінансово забезпечені. У нас є няня, якщо треба. У нас є…
— У нас є я! — вона повернулася різко. — Яка не хоче! Ти чуєш? Не хочу! Я не хочу вставати ночами! Не хочу годувати! Не хочу слухати, як ти через п’ять років скажеш: «Світлано, я втомився, мені важко, я не справляюся». Бо ти не впораєшся. Ти в п’ятдесят вісім не впораєшся з немовлям. Ти будеш спати в іншій кімнаті, бо «тобі треба виспатися перед роботою». А я буду одна. Як Галина була одна. Тільки я ще й старша за неї була тоді.
Вона сіла на ліжко, закрила обличчя руками.
— Я не буду другою Галиною. Не буду.
Михайло сів поруч. Обережно поклав руку їй на плече.
— Ти не будеш другою Галиною. Бо я не той, що був тоді. Я вже не можу втекти. Мені нікуди бігти. Я старий. Я втомлений. Я хочу просто… бути вдома. З тобою. З нашою дитиною. Хочу слухати, як вона плаче ночами. Хочу міняти підгузки. Хочу водити в садок. Хочу бути тим, ким я не був для Сашка.
Світлана підняла голову.
— А якщо я скажу «ні»? Ти підеш? Знайдеш собі тридцятирічну, яка приведе в світ тобі «спокутування»?
Він похитав головою.
— Ні. Я нікуди не піду. Я тебе кохаю. Якщо ти не хочеш — не будемо. Я просто… я просто хотів спробувати. Востаннє.
Вона дивилася на нього довго.
— Ти справді не підеш?
— Не піду.
— І не будеш мені дорікати через десять років?
— Не буду.
— І не будеш дивитися на мене, як на «ту, яка не дала мені дитину»?
— Ні.
Вона зітхнула.
— Михайле… я боюся. Я дуже боюся. Я не впевнена, що зможу. І фізично, і морально. Мені сорок п’ять. Це не двадцять п’ять. Це ризик. Це може бути… все що завгодно.
— Я знаю, — він стиснув її руку. — Я все знаю. І я готовий до всього. Якщо ти захочеш — ми спробуємо. Якщо ні — ми будемо вдвох. Як є.
Вона мовчала. Дуже довго.
— Дай мені час, — сказала нарешті. — Просто час.
Він кивнув.
Минуло три місяці. Вони не поверталися до цієї теми. Жили, як раніше. Подорожували. Ходили в театр. Сварилися через дурниці. Мирилися.
А потім одного вечора Світлана прийшла додому й поклала на стіл коробку. Маленьку. З-під взуття.
— Відкрий, — сказала.
Михайло обережно підняв кришку. Там лежали крихітні шкарпетки. Білі. З блакитними смужками.
Він подививсь на неї. Очі в нього були мокрі.
— Ти серйозно?
— Я серйозно. Але за моїми правилами. Ти будеш зі мною поряд завжди і коли я кричатиму на тебе о третій ночі, бо дитина не спить, ти не підеш «виспатися в кабінет». Зрозумів?
Він кивнув. Не міг говорити.
— І ще, — вона підійшла ближче. — Це не спокута. Це наша дитина. Не «твоя друга спроба». Не «виправлення помилки». Це наша. З самого початку. Зрозумів?
— Зрозумів, — прошепотів він.
Вона обняла його.
— І ще одне. Якщо це буде хлопчик — ніяких «Олександрів». Я не хочу, щоб ти щоразу здригався, коли його кликатимеш.
Він засміявся крізь сльози.
— Домовились.
Через дев’ять місяців появилася дівчинка. Марія.
Михайло був на поряд. Тримав Світлану за руку. Плакав голосніше за неї.
Коли Марію поклали, він прошепотів:
— Привіт, доню. Я тут. Я нікуди не піду. Ніколи.
Світлана дивилася на них і посміхалася. Втомлено, але щасливо.
— Бачиш? — сказала тихо. — Не спокута. Просто життя.
Віра Лісова
