Михайлик спав, зарившись носом у подушку з вишитим півником, коли раптом почув гучний, радісний голос батька в коридорі:
«Оце так букет! Мар’яночко, тримай, це тобі! Півонії, твої улюблені, тільки-тільки з базару!»
Хлопчик миттю розплющив очі. Півонії! Солодкий, важкий аромат уже заповнював усю квартиру. Михайлику було шість з половиною, але він точно знав: коли тато приносить півонії, значить у мами сьогодні день народження. І скоро будуть гості, і торт із свічками, і подарунки, і він зможе до півночі не спати!
Він вискочив із ліжка, босоніж проскочив коридором і влетів на кухню саме в той момент, коли тато ставив величезний рожево-білий букет у кришталеву вазу.
«Тату-у-уу!» – закричав Михайлик і кинувся обіймати батька за коліна.
«Ого, який ти гарячий, сонечко!» – батько підняв його на руки. «Вже прокинувся? То допомагай мамі сервірувати, бо гості за годину будуть!»
Та раптом обличчя Михайлика змінилося. Очі стали круглими, губи затремтіли, і він вигукнув на всю кухню:
«Тату! Дядько Павло приходив! Він маму поцілував! У щоку, але довго-довго! Він нехороший і зовсім не друг нам! Він прийшов сьогодні до мами з трояндами! Червоними! І мама їх у відро поставила! Викинь ці півонії, тату, викинь, бо дядько Павло кращий букет приніс!»
У кухні запала така тиша, що чути було, як крапає кран.
Мама, яка саме діставала з духовки пиріг із вишнями, ледь не впустила деко. Обличчя її стало білішим за борошно на столі.
«Михайлику… синочку…» – почала вона, але голос тремтів. «Та це все неправда, не плач, все не так було…»
Батько повільно опустив сина на підлогу. Усмішка зникла з його обличчя.
«Павло приходив?» – тихо спитав він, дивлячись на дружину.
Мама кивнула, ковтаючи сльози.
«Так… На хвилинку… Приніс квіти… Я ж тобі казала, що він обіцяв привітати…»
«Ти казала – подзвонить. Не казала, що прийде», – голос батька був спокійний, але Михайлик відчув, як у тата затремтіли руки.
Хлопчик затиснув кулачки.
«Я сам бачив! Я прокинувся, бо дзвінок був! Я в коридорі сховався за пальто! Дядько Павло сказав: “Мар’яночко, ти з кожним роком все краща!” І нахилився, і поцілував маму! Ось так!» – Михайлик чмокнув повітря біля щоки. «І мама не відштовхнула!
Вона тільки засміялася і сказала: “Ой, Павле, ну що ти!” І взяла ті троянди! А вони більші за твої півонії, тату! І пахнуть сильніше! І їх цілих п’ятдесят одна! Він сказав – щоб на один більше, ніж років!»
Мама закрила обличчя руками.
«Боже мій… Михайлику, ти все неправильно зрозумів…»
Батько присів навколішки перед сином.
«Розкажи все по порядку, синку. Без сліз. Як чоловік чоловіку».
Михайлик шморгнув носом.
«Я спав… А тут дзвінок. Я подумав – може, ти рано прийшов. Вийшов тихенько. Мама відкрила двері, а там дядько Павло в костюмі, як на весілля. І з величезним букетом. Він сказав: “З днем народження, моя найкраща однокласниця!” І мама сказала:
“Ой, Павлику, ти що, збожеволів, стільки грошей!” А він: “Для тебе нічого не шкода”. І тоді… тоді поцілував. І мама сказала: “Ну ти даєш!” І засміялася. І взяла квіти. І поставила в моє відро синє, те, де я машини мию».
Батько повільно підвівся. Подивився на дружину.
«Мар’яно…»
«То було просто привітання!» – мама мало не кричала. «Павло – мій однокласник! Ми з першого класу разом! Він завжди мене в цей день вітає! Ти ж знаєш!»
«Я знаю, що він тебе кохав усе життя», – тихо сказав батько.
«То було в школі! Дитяче!»
«А зараз йому сорок два, і він досі без дружини. І приносить п’ятдесят одну троянду».
Михайлик переводив погляд з тата на маму і назад. Йому стало страшно.
«Тату… ти не йди… Ти ж не підеш, правда?»
Батько обійняв сина.
«Ні, синку. Я нікуди не піду. Але ми зараз усе з’ясуємо. По-дорослому».
Він повернувся до дружини.
«Де ті троянди?»
Мама мовчки пішла в коридор і винесла синє дитяче відро. У ньому справді стояли розкішні темно-червоні троянди, такі великі, що ледве поміщалися.
Батько подивився на них, потім на свої ніжно-рожеві півонії.
«П’ятдесят одна…» – повторив він.
«То просто традиція!» – мама вже плакала. «Він щороку приносить! Ти ж знаєш! Я тобі казала!»
«Ти казала – присилає. Не приносить особисто».
«Цього року він був у відрядженні в Києві… Він подзвонив, я сказала, що вдома… Він сказав – заскочить на п’ять хвилин…»
«І ти впустила».
«Я не могла не впустити! Ми ж друзі!»
Михайлик не витримав.
«А чому ти дозволила йому тебе поцілувати?! Ти ж казала, що тільки тата можна цілувати! А дядько Павло не тато!»
Мама присідала перед сином.
«Михайлику, то був просто дружній поцілунок у щоку! Як бабуся цілує! Як тітка Оля! То нічого не значить!»
«А чому тоді засміялася і сказала “Ой, Павле, ну що ти”?»
Батько мовчки взяв відро з трояндами і виніс на балкон. Поставив під дощем.
Мама кинулася за ним.
«Віталіку, ну що ти робиш?!»
«Нехай постоять. Поруч із моїми півоніями. Подивимося, які швидше зів’януть».
Він повернувся на кухню, сів за стіл і покликав сина.
«Сідай, Михайлику. Зараз ми з тобою будемо розмовляти, як чоловіки».
Мама хотіла щось сказати, але батько підняв руку.
«Зачекай. Спочатку я хочу почути сина».
Михайлик заліз на стілець, шморгнув носом.
«Тату… я не хочу, щоб ти сумував. Я чув, як ти з дядьком Стьопою по телефону казав, що дядько Павло “все ще сподівається”. Я тоді не зрозумів, але запам’ятав. А сьогодні зрозумію».
Батько зітхнув.
«Ти розумний хлопчик. Розумніший за багатьох дорослих».
Мама сіла навпроти, закрила обличчя руками.
«Я не знала, що Михайлик усе бачив… Я думала, він спить…»
«Ти завжди думаєш, що він спить», – тихо сказав батько.
Тиша.
Потім мама підняла голову.
«Віталіку… я ніколи… ти ж знаєш… Павло для мене – як брат…»
«Братів у щоку так не цілують. І не приносять п’ятдесят одну троянду».
«То традиція! Ще з інституту! Хто більше квітів подарує на день народження – той виграв! То жарт був!»
«П’ятнадцять років жартує?»
Михайлик раптом зіскочив зі стільця, підбіг до мами і обійняв її.
«Мамо, не плач. Я тобі намалюю сто троянд. І сто півоній. І сто кульок. І напишу “Мама найкраща”. тільки не плач».
Мама пригорнула його і розридалася вже по-справжньому.
Батько дивився на них, потім підвівся, пішов на балкон, приніс відро з трояндами і поставив його… у смітник біля під’їзду.
Прямо під дощем.
Коли повернувся, мама вже витирала сльози.
«Віталіку… пробач… Я справді не думала…»
«Я знаю», – сказав він. «Але Михайлик подумав. І я подумав. І знаєш що? Ми з ним вирішили: у нашій сім’ї відтепер одна традиція – мої півонії. І ніяких “дружніх” поцілунків від тих, хто “все ще сподівається”».
Мама кивнула.
«Я зараз же йому подзвоню і скажу, щоб більше ніколи…»
«Не треба», – зупинив батько. «Я сам подзвоню».
Він набрав номер.
«Павле? Привіт. Віталій говорить. Так, Мар’янин чоловік… Так, знаю, що ти сьогодні був… Квіти гарні, дякую. Але більше не треба. Ні завтра, ні через рік, ні через десять. Бо в нас із сином алергія на червоні троянди. І на зайві поцілунки теж. Бувай».
Поклав слухавку.
Михайлик дивився на нього з захватом.
«Тату… ти крутий».
«Ні, синку. Просто люблю вашу маму. І тебе».
Мама підійшла, обняла обох.
«Пробачте мені… Я справді не думала, що це може когось образити…»
«Тепер будеш думати», – м’яко сказав батько. «Ми з Михайликом тобі допоможемо. Правда, синку?»
«Правда!» – Михайлик підняв руку, ніби присягає. «Я буду стежити! Якщо хтось ще прийде з квітами – я йому в коліна вкусю!»
Усі троє розсміялися.
Потім мама витерла сльози, подивилася на півонії.
«Віталіку… а давай ми ці півонії поставимо в спальню? На тумбочку. Щоб я щоранку прокидалася і бачила – хто мене любить по-справжньому».
«Давай», – погодився батько.
Михайлик потягнув маму за руку.
«А я тобі ще подарунок зроблю! Я вже три тижні ховав! Зачекайте!»
Він побіг у свою кімнату і приніс… саморобну листівку. На ній намальовані три фігурки – тато, мама і він, тримаються за руки. А над ними напис олівцем:
«Моя сім’я – найкраща. Навіть без п’ятдесят однієї троянди».
Мама знову заплакала, але вже від щастя.
Батько підняв сина на руки.
«Оце і є найголовніший букет, Мар’яночко. На все життя».
І коли ввечері прийшли гості, вони побачили на столик, заставлений пирогами, а посередині – величезний букет ніжних півоній. І троє людей, які сміялися, обіймалися і цілувалися – але тільки один одного.
А в смітнику під дощем тихо в’янули п’ятдесят одна червона троянда.
І ніхто про них більше не згадував.
Ніколи.
Тетяна Макаренко
