Микола Іванович вийшов на ґанок своєї дачі рівно о шостій ранку. У цьому жесті не було романтики споглядання світанку — лише суворий ритуал контролю. Для Миколи Івановича, колишнього викладача нарисної геометрії з тридцятирічним стажем, світ ділився на дві категорії: те, що відповідає аксіомам, і те, що підлягає негайному виправленню.
Він був людиною системною до мозку кісток. Навіть його домашні капці стояли біля ліжка паралельно стіні з похибкою не більше міліметра. Його ділянка була архітектурним шедевром у масштабі шести соток. Грядки моркви нагадували парадний стрій кадетів — кожна бадилина росла на чітко розрахованій відстані від сусідньої. Яблуні в його саду не просто росли, вони підкорялися вектору обрізки, вивіреному за єдиним радіусом, створюючи ідеальну півсферу. Микола Іванович щиро вірив: якщо в житті є порядок, то в душі не буде ентропії.
Єдиним «дефектом» у цьому врівноваженому геометричному раю був його сусід — Савелій.
Савелій був живою образою для нарисної геометрії. Людина хаотична, галаслива і принципово недисциплінована, він жив у стані постійного творчого розпаду. Його ділянка нагадувала декорації до фільму про життя після апокаліпсису: тут лежала гора старих піддонів, там — іржаві листи заліза, з яких він вічно щось «майстрував», причому без жодних креслень. Савелій вирощував те, що Микола називав «екзотичними бур’янами», а сам господар гордо іменував «природним еко-садом». Для Савелія межі ділянок були лише умовною лінією для тих, у кого «замість душі — логарифмічна лінійка».
Непорозуміння, що згодом перетворилося на дванадцятирічну сварку, почався з дрібниці, на яку звичайна людина подивилася б і забула через п’ять хвилин. Микола Іванович вирішив замінити стару, провислу сітку-рабицю на капітальний, солідний паркан із темно-зеленого металопрофілю. Це було питання не лише естетики, а й безпеки його внутрішнього порядку.
Він підійшов до справи з фанатизмом науковця. Тричі викликав незалежних геодезистів, особисто перевіряв кожну точку на кадастровому плані й зрештою встановив стовпи рівно по межі. Ні на волосся вліво, ні на міліметр вправо. Це була межа між Цивілізацією та Хаосом.
Але наступного ранку Савелій, вийшовши на свій ґанок із потрісканим горнятком кави, застиг на місці. Його погляд упав на новий блискучий металевий паркан. Сонце, що піднімалося, відкинуло густу, глуху тінь прямо на його улюблений кущ жимолості, який він власноруч посадив ще за часів своєї молодості. Тінь була завширшки лише в долоню, але для Савелія вона стала тінню берлінського муру.
— Миколо! — гукнув він так, що з сусідньої яблуні посипався цвіт. — Ти що наробив? Ти мені сонце вкрав! Сонце — воно спільне, Боже! А ти його приватизував за своїм бляшаним щитом! Моя жимолость зачахне без ультрафіолету, вона ж не звикла жити в тюрмі! Пересунь крайню стійку на п’ять сантиметрів у свій бік, тобі що — землі шкода?
Микола Іванович навіть не підвів очей від секатора. Він акуратно зрізав зайвий пагін, змахнув неіснуючий пил із рукава і відповів голосом, у якому звучав холод усіх аудиторій технічного університету:
— Савелію, існують закони фізики та кадастровий план. Паркан стоїть згідно з юридичними нормами та геометричною логікою. Якщо твоя рослина не знає геометрії і не здатна адаптуватися до нової світлової карти — це проблема біологічного виду, а не моєї огорожі. П’ять сантиметрів на шістдесят метрів периметра — це три квадратних метри власності. Я не займаюся благодійною роздачею державної землі.
Наступного ранку Микола Іванович, вийшовши на перевірку свого ідеально підстриженого газону, виявив на ньому «чужорідне тіло». Купа свіжоскошеної трави, перемішаної з корінцями кульбаби, явно «перелетіла» через паркан з боку Савелія. Було очевидно, що це не вітер — вітер не вміє кидати траву так купчасто.
Микола Іванович нічого не сказав. Він мовчки взяв граблі, зібрав сміття і відправив його назад через паркан, але зробив це з математичною точністю — прямо на садовий столик Савелія.
Це стало початком ери «дрібних капостей», які психологічно діяли виснажливіше за відкриту бійку. Савелій виявився генієм побутового терору. Він почав палити старе листя та гуму саме в ті дні, коли дружина Миколи, Маргарита Степанівна, вивішувала на вулицю прати білосніжну, крохмальну постільну білизну. Дим, густий і смердючий, наче прокляття, огортав простирадла, перетворюючи їх на ганчір’я з запахом згарища.
Микола Іванович, замість того щоб кричати, почав вести «Журнал оперативного спостереження за сусідом». Він заносив туди кожен чих Савелія, кожне порушення тиші.
«14 червня. Суб’єкт навмисно ввімкнув радіоприймач із низькоякісним шансоном о 7:02 ранку, що є грубим порушенням мого психологічного комфорту та права на тишу в ранкові години. 15 червня. Гілка його дикої вишні (Prunus avium), яка росте в хаотичному порядку, перетнула повітряний простір моєї ділянки на 12.5 сантиметрів. Зафіксовано порушення суверенітету. Чекаю наступу сутінків, щоб провести демаркацію (обрізку) згідно з планом».
Цікаво було спостерігати за психологічною трансформацією Миколи. Він перестав насолоджуватися дачею. Його радості від вирощених помідорів більше не існувало. Його сенсом життя став моніторинг межі. Він перетворився на прикордонника на заставі, яка нікому не була потрібна. Його артеріальний тиск тепер залежав не від погоди, а від того, наскільки демонстративно Савелій грюкне хвірткою або як близько він підійде до паркану, щоб висякатися. Микола став заручником власного металопрофілю.
Савелій теж не розслаблявся. Для нього паркан став уособленням «міщанського гніту» та «диктатури лінійки». Він вирішив боротися з «зеленою бляхою» за допомогою самої природи. Він висадив вздовж усієї межі хміль — агресивну, чіпку ліану, яка за ніч встигала вирости на десять сантиметрів і зачепитися своїми гачкуватими вусиками за стовпи Миколи Івановича.
Щоранку Микола Іванович виходив у «рейд». Озброєний спеціальними ножицями, він із хірургічною холодністю відсікав кожну втечу хмелю, яка посміла торкнутися його власності.
— Тобі що, не жалко зелені, сухарю? — сміявся Савелій, спостерігаючи за цим через щілину. — Вона ж жива! Вона тягнеться до сонця, яке ти закрив своєю залізякою!
— Це не рослина, Савелію. Це диверсійний елемент, спрямований на руйнування антикорозійного покриття мого майна, — сухо відбивав Микола, відчуваючи, як у нього під шкірою починає смикатися м’яз.
Найбільша трагедія цього конфлікту полягала в тому, що вони обоє були в глибині душі непоганими людьми. Років п’ятнадцять тому Савелій, ризикуючи власною спиною, три години витягав машину Миколи з кювету після дощу. А Микола Іванович колись давав Савелію свій дорогий німецький перфоратор, і навіть не сварився, коли той повернув його заляпаним фарбою.
Ніхто не хотів поступитися цими клятими п’ятьма сантиметрами, бо для Миколи це означало крах світобудови, де правила існують для всіх, а для Савелія — визнання того, що його «свобода» програла «бюрократії». Кожен вважав, що він захищає не землю, а істину.
Минуло три роки. Паркан, який колись сяяв смарагдовим кольором, почав здаватися чимось звичним і водночас ненависним. Стосунки між сусідами перетворилися на густу, непоправну ненависть, яка просочила навіть землю навколо.
Одного разу Микола Іванович, проводячи чергову дефектовку своєї території, помітив жахливе. Савелій приставив до самого паркану величезну стару залізну бочку, в яку зливав воду з даху сараю. Вода переливалася, під парканом утворилося постійне болото, і на новому металопрофілі почали проступати перші руді плями — іржа.
Для Миколи це був удар нижче пояса. Це було навмисне псування майна. Він викликав поліцію. Потім — земельну інспекцію. Потім — екологічну службу.
Коли приїхав молодий інспектор, він побачив сюрреалістичну картину. Два літніх чоловіки, обидва з вищою освітою, з тремтячими від люті руками стояли біля паркану. Микола Іванович демонстрував графіки розповсюдження корозії в залежності від рівня вологості ґрунту, а Савелій кричав про те, що вода — це «дар небес», і він має право збирати її там, де йому заманеться.
— Панове, — сказав інспектор, витираючи піт з чола. — Ви за ці три роки витратили на судові мита, виклики експертів та штрафи суму, на яку можна було б купити ще одну таку ділянку. Ви хоч розумієте, що за цей час ви жодного разу не попили разом чаю? Ви ж колись були друзями. Ви вбиваєте себе через п’ять сантиметрів заліза. Це ж божевілля.
Савелій і Микола раптом замовкли. У цій тиші було чутно лише дзижчання мухи. Микола Іванович вперше за довгий час подивився на сусіда не як на «об’єкт №2», а як на людину. Він побачив, що Савелій дуже здав. Його плечі опустилися, з’явилася важка задишка, а пальці, що тримали кепку, безперервно тремтіли.
Савелій теж глянув на Миколу. Він помітив, що у сусіда постійно смикається ліва повіка, а колись владний голос став сиплим і тонким. Вони обидва постаріли на цій війні на десять років більше, ніж планувалося природою.
Ні, вони не обійнялися. Побутові конфлікти такої глибини не закінчуються голлівудським хепі-ендом. Психіка людини занадто інертна для миттєвого прощення.
Наступного дня Микола Іванович мовчки вийшов до паркану, взяв банку дорогої антикорозійної фарби і почав зафарбовувати іржаві плями. Він робив це повільно, без колишнього роздратування. Савелій, спостерігаючи за цим через вікно, так само мовчки вийшов, взяв лом і, крекчучи від болю в спині, відсунув бочку на метр від межі.
Вони продовжують не вітатися. Микола Іванович все ще внутрішньо напружується, коли бачить тінь від паркану на сусідській землі, а Савелій все ще бурчить собі під ніс про «городніх диктаторів». Але тепер у їхніх поглядах, коли вони випадково зустрічаються очима, немає ярої ненависті — лише глибока, безпросвітна втома від власної впертості.
Конфлікт не вирішено. Він просто законсервований, як та стара банка огірків, що стоїть у погребі: вона може стояти роками, а може вибухнути від найменшого поштовху. Бо в побуті найскладніше — це не виграти територіальний суд, а знайти в собі сили дозволити сусідові просто бути іншим, не намагаючись вписати його в систему своїх прямих кутів.
