У маленькому селі на Полтавщині, де поля золотіють пшеницею влітку, а взимку замети ховають стежки, стояв старий будинок на околиці.
Будинок той був великий, з дерев’яними стінами, що пам’ятали ще часи козаків, і дахом, вкритим соломою, яку щороку лагодили.
Жив там старий Петро Іванович, удівець, який втратив дружину десять років тому. Він був міцним чоловіком років п’ятдесяти п’яти, з сивою бородою і руками, загартованими роботою в полі.
Петро Іванович мав сина, Миколу, молодого парубка років тридцяти, який працював трактористом на фермі. Микола був одружений з Тетяною, доброю і працьовитою жінкою, яка доглядала господарство і варила найкращі вареники в усьому селі.
Одного разу, після того як Петро Іванович довго сумував за покійною дружиною, він вирішив одружитися вдруге. Привів до хати молоду Катерину, дівчину з сусіднього села, років двадцяти п’яти, з русявим волоссям, що спадало хвилями на плечі, і очима, як волошки.
Катерина була вродливою, але з характером – гостра на язик, любить посміятися, та й не гребувала фліртом. Сусіди шепотілися:
“Що це старий Петро собі надумав? Молода, як весна, а він – як осінь”. Але Петро Іванович був щасливий.
“Нарешті в хаті буде жіночий сміх”, – казав він синові.
Микола спочатку не звертав уваги на мачуху. Він любив Тетяну, свою дружину, з якою одружився п’ять років тому. Тетяна була тихою, з теплим серцем, завжди допомагала свекру і не скаржилася на важку роботу.
Вони жили всі разом у великій хаті: батько з Катериною в одній кімнаті, син з дружиною – в іншій. Кухня була спільна, і там часто збиралися за столом, їли борщ чи смажену картоплю, розмовляли про врожай чи сусідські плітки.
Але з часом щось змінилося. Почалося все з дрібниць. Одного вечора, коли Петро Іванович поїхав до міста по насіння, Микола залишився вдома з Катериною. Тетяна пішла до сусідки позичити солі. Катерина поралася на кухні, мила посуд, а Микола сидів за столом, лагодив стару лампу.
– Миколо, а ти знаєш, що твій батько каже, ніби я йому нагадую твою матір? – раптом сказала Катерина, повернувшись до нього з мокрими руками.
Микола підняв очі, і вперше помітив, як блищать її очі в світлі лампи. “Та ну, Катерино, ти ж зовсім інша. Молода, гарна…”
Вона засміялася: “Гарна? А Тетяна твоя теж гарна. Чому ти на мене так дивишся?”
Він почервонів: “Не дивлюся я. Просто… ну, ти ж мачуха моя”.
З того вечора Микола став помічати Катерину більше. Вона ходила по хаті в легкій сукні, співала пісні, і її голос лунав, як дзвіночок.
Тетяна нічого не підозрювала, бо була зайнята господарством. Петро Іванович теж не бачив нічого, бо працював з ранку до ночі.
Минув місяць. Одного дня Микола і Катерина залишилися самі в саду, збирали яблука. Сонце пекло, і Катерина зняла хустку, волосся розсипалося.
– Гаряче сьогодні, – сказала вона, витираючи піт з чола.
– Так, – відповів Микола, і раптом їхні руки торкнулися, коли обидва потягнулися за одним яблуком.
Вона не відсмикнула руку. “Миколо, ти сильний чоловік. Чому ти з Тетяною? Вона така… нудна”.
Він здивувався: “Тетяна добра. А ти… ти інша”.
Катерина наблизилася: “А якщо я скажу, що думаю про тебе ночами? Твій батько старий, а ти – молодий, як я”.
Серце Миколи забилося швидше. “Не можна так, Катерино. Це гріх”.
І з того моменту все закрутилося. Вони зустрічалися потайки: в сараї, коли всі спали, або в лісі за селом.
Микола забув про Тетяну, а Катерина – про Петра Івановича. “Ми маємо бути разом, – шепотіла вона йому. – Виженемо старого і твою дружину. Хата буде наша”.
Микола спочатку вагався: “Але батько… він мене виростив”.
“Він старий, нехай йде до сестри в місто. А Тетяна – хай повертається до батьків. Ми молоді, нам жити”, – переконувала Катерина.
Вони почали планувати. Катерина шепотіла ночами: “Скажи батькові, що він тобі заважає. А я посварюся з ним, скажу, що він мене не задовольняє”.
Микола кивав: “Добре, кохана. Для тебе все зроблю”.
Тим часом Тетяна почала помічати зміни. Микола став холодним, не обіймав її, як раніше. Одного вечора вона спитала:
“Миколо, що з тобою? Ти ніби не свій”.
Він відмахнувся: “Втомився на роботі. Не чіпляйся”.
Тетяна заплакала, але мовчала. Петро Іванович теж відчував напругу.
“Сину, чому ти на Катерину так дивишся? Вона моя дружина”, – сказав він раз за вечерею.
Микола розсердився: “Тату, ти старий, а вона молода. Може, їй не з тобою жити”.
Петро Іванович здивувався: “Що ти верзеш? Вона мене обрала”.
Катерина втрутилася: “Петре, може, Микола правду каже. Ти мене не розумієш, не можеш дати те, що молодий чоловік”.
Тетяна ахнула: “Катерино, як ти смієш? Це наш дім!”
Але Катерина посміхнулася: “Ваш? Хата на Петрові, але скоро все зміниться”.
Конфлікт розгорявся. Микола і Катерина почали відкрито сваритися з Петром і Тетяною. “Йдіть геть! – кричав Микола батькові. – Ми з Катериною хочемо жити самі!”
Петро Іванович був вражений: “Сину, ти з глузду з’їхав? Вона моя дружина!”
Катерина додала: “Я люблю Миколу, а не тебе, старий. Забирай Тетяну і йдіть!”
Тетяна плакала: “Миколо, як ти можеш? Ми ж п’ять років разом!”
Але Микола був засліплений коханням: “Тетяно, вибач, але Катерина – моя доля”.
Новина швидко поширилася селом. Сусіди шепотілися на лавках біля хат. Баба Марія, стара пліткарка, розповідала всім:
“Чули? Старий Петро привів молоду, а син її забрав! Хочуть вигнати старого і Тетяну!”
Дід Грицько, голова сільради, скликав збори. “Не можна так! Петро – шанована людина, працював все життя. А Тетяна – наша дівчина, з нашого села. Не дамо їх образити!”
Пів села стало на захист Петра і Тетяни. Сусіди приходили до хати, приносили їжу, допомагали в господарстві. “Петре, тримайся! – казав дядько Василь. – Ми з тобою. Той Микола – дурень, засліплений”.
Катерина сердилася: “Чого ви лізете? Це наша справа!”
Але баба Оксана відповідала: “Не ваша, а села. Ми тут всі як родина. Не дамо розбити сім’ю!”
Микола намагався прогнати сусідів: “Ідіть геть! Це наша хата!”
Та дід Грицько сказав: “Хата? Вона на Петрові записана. А ти, хлопче, подумай, що робиш. Зрада – то гріх великий”.
Катерина і Микола не здавалися. Вони замкнули двері, не пускали Петра і Тетяну додому. “Йдіть до сусідів!” – кричали вони.
Петро з Тетяною пішли до дядька Василя. “Що робити? – плакала Тетяна. – Він мене не любить більше”.
Петро заспокоював: “Доню, село допоможе. Вони не втримаються”.
І справді, село повстало. Наступного дня зібралося пів села біля хати – чоловік п’ятдесят. “Відкривайте! – гукали вони. – Або ми двері виламаємо!”
Микола виглянув у вікно: “Що вам треба? Ідіть по домах!”
Баба Марія кричала: “Ми не підемо! Петро – наш, Тетяна – наша! Ви – зрадники!”
Дід Грицько додав: “Я дзвонив до поліції. Якщо не пустите, приїдуть!”
Катерина злякалася: “Миколо, що робити? Вони серйозно”.
Микола відповів: “Не бійся, ми витримаємо”.
Але село не відступало. Вони співали пісні, розпалили вогнище, вартували всю ніч. “Не дамо вам спокою!” – казали.
Наступного дня приїхала поліція. “Що тут коїться?” – спитав старший.
Петро розповів: “Син з моєю дружиною хочуть нас вигнати”.
Поліцейський здивувався: “Це сімейна справа, але якщо хата ваша, то ви маєте право”.
Катерина кричала: “Я люблю Миколу! Ми хочемо жити разом!”
Та поліцейський сказав: “Любов любов’ю, але закон – законом. Петро – господар”.
Село аплодувало: “Правильно! Не дамо!”
Микола і Катерина зрозуміли, що програли. Вони відкрили двері, але село не дало їм спокою. Сусіди бойкотували їх: не продавали продукти, не віталися.
Зрештою, Катерина сказала Миколі: “Я не витримаю. Поїдемо звідси”.
Микола погодився: “Добре, кохана. Знайдемо інше місце”.
Вони зібрали речі і поїхали до міста. Петро і Тетяна залишилися в хаті. Село святкувало: “Правда перемогла!”
Тетяна пробачила Миколу? Ні, вона розлучилася, але знайшла нове щастя з іншим. Петро жив спокійно, згадуючи: “Село – то сила”.
А Микола з Катериною? Вони жили в місті, але щастя не знайшли, бо зрада не приносить добра.
Олеся Срібна
