— Миколо, ти застібнув піджак? — Віра поправляла перлове намисто перед дзеркалом. — Зараз приїде фотограф від міської газети. Посміхайся так, ніби ти справді щасливий, а не наче в тебе знову печія. — Буду я посміхатися, Віро… — Микола буркнув під ніс. — Нам за цей спектакль хоч медаль дадуть?
Микола Петрович та Віра Степанівна були місцевою легендою. На кожне свято їх запрошували як почесних гостей, щоб вони поділилися «рецептом довголіття в шлюбі». Микола завжди відповідав: «Головне — терпіння», а Віра додавала: «І мудрість».
Насправді ж Микола Петрович сорок років терпіти не міг її пересолений суп і манеру перебивати його на пів слові. А Віра Степанівна все життя мріяла бути археологинею і мандрувати Сходом, але натомість пекла пиріжки і слухала його нескінченні байки про риболовлю, на яку він їздив, щоб просто побути в тиші.
Микола Петрович та Віра Степанівна були не просто подружжям. Протягом п’яти десятиліть вони вибудовували бездоганний фасад «ідеальної родини». Їхні спільні виходи в світ нагадували вивірену хореографію: він завжди подавав їй лікоть, вона завжди поправляла йому комірець. У місцевій газеті їхнє фото з’являлося щоразу, коли мова йшла про традиційні цінності. Вони були золотим стандартом, на який рівнялися молодята, не підозрюючи, що цей стандарт тримається на іржавих цвяхах мовчання.
Насправді ж Микола Петрович сорок років поспіль прокидався з тихим роздратуванням від того, як Віра Степанівна голосно розмішує цукор у чашці. Він терпіти не міг її пересолений суп, але їв його мовчки, щоб не спровокувати багатогодинну лекцію про невдячність.
Риболовля була для нього не хобі, а єдиним легальним способом втечі від її повчального голосу. А Віра Степанівна… вона все життя ховала в шухляді старі атласи. Колись вона мріяла стати археологинею, розкопувати стародавні міста Месопотамії, але натомість сорок років розкопувала картоплю на городі та пекла пиріжки, які Микола ковтав, навіть не помічаючи смаку.
— Віро, де мій парадний піджак? — Микола стояв посеред кімнати, намагаючись втягнути живіт. — Сьогодні ювілей, діти замовили найкращий ресторан. Преса буде. Треба виглядати як… як ми завжди виглядаємо.
— Піджак на вішалці, Миколо. І не забудь одягнути ту посмішку, під номером п’ять, «благородна старість», — відрізала Віра, затягуючи на шиї перлове намисто так туго, наче воно було зашморгом. — Онуки мають бачити приклад. Навіть якщо цей приклад сьогодні ледве тримається на ногах від утоми один від одного.
Ресторан нагадував солодкий замок: золоті кульки, величезний торт, квіти, від аромату яких паморочилося в голові. Старший син Андрій, успішний юрист, виголошував тост, який тривав цілу вічність. Він говорив про «непохитну скелю любові», про те, як батьки стали для нього орієнтиром у бурхливому морі життя. Онуки дарували величезний колаж, де на кожному знімку ювіляри посміхалися, тримаючись за руки на тлі моря, лісу, дачі.
Коли прийшов час відповіді, Микола Петрович повільно підвівся. У залі запала тиша, яку можна було різати ножем. Він не став брати мікрофон. Він просто засунув руку у внутрішню кишеню піджака і дістав білий конверт.
— Віро, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі, без тіні звичної маски. — П’ятдесят років — це термін. Величезний термін. Я довго думав, що подарувати тобі. Золото тобі вже не миле, спокій у нас такий, що можна почути, як падає пил. Тому я вирішив подарувати тобі те, що в нас обох відібрали п’ятдесят років тому. Я дарую тобі волю.
Він поклав на стіл перед нею заяву про розлучення. Підпис був чітким, розмашистим. Гості занімів. Невістка прикрила рот рукою, син Андрій поблід. Віра Степанівна дивилася на папірець кілька секунд, а потім… раптом дзвінко, по-дівочому засміялася. Вона відкрила свою маленьку сумочку і, на подив усіх присутніх, дістала такий самий конверт.
— Ох, Миколо… ти завжди любив ефекти. Але я випередила тебе. Мій конверт лежить у сумочці з самого ранку. Ти бачиш? Ми настільки вивчили одне одного, що навіть розлучитися вирішили в одну хвилину.
Вони пішли з ресторану раніше, залишивши шокованих родичів розбиратися з тортом і пресою. Повернувшись додому, вони не розійшлися по різних кімнатах. Навпаки — вони вперше за багато років сіли на кухні не для того, щоб мовчки жувати, а щоб поговорити.
— Нарешті! — Віра скинула туфлі на підборах, які тиснули їй останні три години. — Я більше ніколи, чуєш, Миколо, ніколи не буду варити той клятий борщ із квасолею, який ти так любиш! Я терпіти його не можу. Я варила його лише тому, що твоя мати сказала, що це твій улюблений.
— А я, — Микола з полегшенням розстебнув комірець, — завтра ж вивезу на смітник той гігантський фікус, який закриває мені весь вид на телевізор! Я поливав його сорок років тільки тому, що боявся твого гніву за «загублену рослинку».
Вони відкрили пляшку, яку їм подарували діти, і почали розповідати один одному про те, ким вони насправді були. Віра розповіла, як потайки від нього купувала журнали про археологію і плакала над статтями про розкопки в Єгипті. Микола зізнався, що щоразу, коли їхав на риболовлю, він навіть не розгортав вудки — він просто сидів на березі і грав на старій губній гармошці, яку ховав у бардачку машини.
— Миколо, — Віра подивилася на нього крізь келих. — А ти ж непогана людина, коли не намагаєшся бути «головою родини». Ти навіть симпатичний, коли смієшся, а не буркочеш про ціни на гречку.
— А ти, Віро, виявляється, маєш почуття гумору, — Микола вперше за вечір посміхнувся по-справжньому. — Я думав, ти тільки цитувати статут внутрішньої служби вмієш.
Наступного ранку РАЦС не побачив ювілярів. Натомість сусіди побачили дивну картину: Микола Петрович на повну гучність увімкнув старий джаз, а Віра Степанівна в джинсах (яких ніхто ніколи на ній не бачив) викидала старі завіски.
Вони не розірвали шлюб юридично — папери так і залишилися лежати на кухонному столі. Але вони розірвали контракт про «ідеальне життя». Микола записався на курси гри на саксофоні, а Віра забронювала квитки до Стамбула — не в готель «все включено», а на екскурсію до древніх руїн Ефеса.
Коли за тиждень до них приїхав стурбований син, він застав батька на веранді. Микола невміло, але пристрасно виводив мелодію на новому інструменті.
— Тату, ви що, з глузду з’їхали? Мама де? Де розлучення?
— Мама вчить турецькі слова в іншій кімнаті, — відповів Микола, витираючи саксофон. — А розлучення… розумієш, синку, ми розлучилися з тими двома акторами, які жили тут п’ятдесят років. А тепер ми просто сусіди, яким раптово стало цікаво одне з одним.
Віра вийшла на ґанок, тримаючи в руках роздруковану карту світу.
— Миколо, я знайшла рейс до Каппадокії. Там літають на повітряних кулях. Ти полетиш зі мною? Чи будеш далі свій фікус оплакувати? — Полечу, Віро. Тільки якщо ти дозволиш мені взяти саксофон.
Вони стояли поруч — не ідеальні, не «золоті», просто двоє людей, які нарешті дозволили собі розкіш бути собою. Виявилося, що справжнє золото весілля — це не п’ятдесят років терпіння, а одна хвилина абсолютної чесності.
