Спекотний серпневий полудень у селі під зазвичай пахне скошеною травою та пилом, але сьогодні подвір’я баби Ганни просочилося жовчю та задавненими образами. Не встигли попрощатися, як у хаті розгорнувся справжній фронт.
Галина, яка десять років «гнила» на плантаціях під Варшавою, стояла посеред кухні, міцно стискаючи в руках старий синій зошит — мамин заповіт. Навпроти неї, червоний як рак, стояв молодший брат Петро, який усі ці роки жив у батьківській хаті.
— Не вірю я! Мама не могла так вчинити! — Петро гримнув кулаком по дубовому столу так, що забряжчали склянки. — Десять років я тут паркани латав, дах перекривав, городи орав! А вона що? Все тобі, Галю? Тій, що маму бачила раз на рік на Різдво, і то через екран телефону?
Галина витерла піт із чола. Робота в Польщі висушила її, зробила голос жорстким, як наждак.
— Ти паркани латав, Петре? — вона засміялася, і цей сміх був страшнішим за крик. — А за чиї гроші ти їх латав? Хто присилав по п’ятсот доларів щомісяця? Хто купив тобі той трактор, на якому ти зараз так гордо катаєшся по селу? Мама ледь ходила, а ти тільки й знав, що в неї пенсію виманювати на бензин!
— Та як ти смієш?! — вигукнула дружина Петра, Оксана, вбігаючи в хату з рушником у руках. — Мій Петро біля ліжка маминого сидів, коли в неї тиск підіймався! Ми їй ліки купували!
— Ліки?! — Галина витягла із зошита папірець. — Ось квитанції! Я перераховувала на «ліки» суми, на які можна було аптеку купити! А мама мені в слухавку плакала, що ви їй навіть свіжого хліба не купите, бо «грошей немає, солярка подорожчала».
— Не бреши! — Петро задихався від люті. — Ти там у своїй Польщі зовсім совість розгубила. Думаєш, якщо в тебе злоті в кишені, то ти тут королева? Мама не могла залишити хату тобі. Це підробка! Ти підкупила нотаріуса в районі!
— Петре, схаменися, — Галина підійшла ближче, її очі звузилися. — Мама написала це, бо знала: якщо хата лишиться тобі, ти її проп’єш за два роки або заставиш у банк, щоб купити черговий непотріб. Вона хотіла, щоб тут жили мої діти, які бачили матір тільки на заробітках, щоб забезпечити цей чортів спадок!
— Твої діти? — Оксана втрутилася знову, її голос перейшов на ультразвук. — Твої діти в місті вчаться, їм це село як кістка в горлі! А ми куди? На вулицю? З трьома дітьми? Ти, Галько, серця не маєш. Тільки розрахунок у голові. Польська панночка знайшлася!
— Яка я вам панночка? — Галина зірвалася на крик. — Я на тих полуницях хребет залишила! Я по коліна в болоті стояла, щоб ви тут євроремонти в залі робили!
Ви хоч раз запитали, як я там? Чи не болять мені руки? Ні! Тільки «Галю, пришліть, бо в малого зуби лізуть», «Галю, пришліть, бо корова здохла». А корова, між іншим, жива й досі, тільки ви її сусідам продали, а мені збрехали!
Петро зблід. Це була правда, яку він сподівався поховати разом із матір’ю.
— Мама сказала мені перед своїм відходом, — Галина стишила голос до крижаного шепоту. — «Галю, не давай їм хату. Петро не господар, він тільки споживач». Вона боялася вас, Петре. Боялася, що ви її доглядати не будете, якщо гроші з Польщі перестануть іти.
— Це наклеп! — закричав Петро, хапаючи зошит. — Я розірву цей папірець, і ніхто нічого не доведе! Хата зареєстрована на тата, а я спадкоємець першої черги!
— Рви, — спокійно відповіла Галина. — Це копія. Оригінал у адвоката в районі. І знаєш що? Я збиралася запропонувати вам залишитися тут жити, якщо будете доглядати за садом. Але після того, як ти назвав маму несповна розуму, а мене шахрайкою — збирайте речі. У вас є тиждень.
— Ти не зможеш! Село тебе прокляне! — кричала Оксана вслід Галині, яка виходила на подвір’я.
Галина зупинилася біля старої калини, яку сама колись садила. Вона подивилася на свої покручені роботою пальці й тихо промовила:
— Село знає правду. А маму не обманеш. Вона все бачила зверху.
Петро стояв на порозі, безсило стискаючи кулаки. Він розумів, що епоха «дармових» грошей закінчилася, і тепер йому доведеться самому ставати до роботи — або ж їхати туди, де десять років зникала його сестра.
Минуло два місяці. Петро, заклавши останній золотий ланцюжок дружини, таки виїхав на «великі хліби» до Любліна. Він їхав з високо піднятою головою, кинувши Галині на прощання: «Побачиш, через пів року я повернуся на такому авто, що твоя хата здаватиметься сараєм!».
Проте реальність зустріла Петра не червоною доріжкою, а холодним ангаром для сортування овочів і паном Гжегожем, у якого замість серця був калькулятор.
Раунд перший: Зустріч з реальністю
Дзвінок у суботу ввечері застав Галину на городі. Вона тепер сама поралася біля хати, насолоджуючись тишею, яку не переривали сварки.
— Ну що, мільйонере, як справи? — запитала вона, витираючи руки об фартух. — Вже купив собі замок у Варшаві?
— Галю, не починай, — голос Петра в слухавці звучав так, ніби його пропустили через м’ясорубку. — Тут якесь непорозуміння. Пан каже, що я повільно сортую цибулю. У мене пальці розпухли, як сардельки, а він штрафи виписує за кожен гнилий хвостик!
— Ой, а ти думав, там цибуля сама в мішки стрибає? — Галина присіла на лаву. — Це тобі не на тракторі по селу без глушника гасати. Там треба спину гнути так, щоб вона знаком питання стала.
— Та цей Гжегож — просто тиран! — вибухнув Петро. — Кричить, що я лінивий! Я йому кажу: «Я господар, у мене вдома гектари!», а він мені: «Тут ти нуль, Петре, бери лопату». Оксані не кажи, але я вчора вечеряв одним кефіром, бо в магазині ціни — як на літаки!
Раунд другий: Сімейний підряд
У розмову раптом втрутилася Оксана, яка, виявляється, слухала на паралельній лінії (або просто стояла над душею в Петра).
— Галю! Ти ж там усіх знаєш! — заверещала Оксана. — Подзвони тому своєму Гжегожу, скажи, щоб не знущався з чоловіка! Він же в мене тендітний, у нього спина з дитинства слабка!
— Тендітний? — Галина аж поперхнулася. — Оксано, він у селі міг за вечір літр саморобного «пального» випити і паркан знести голіруч, а тут у нього спина слабка? У Польщі слабких немає, там є тільки ті, хто працює, і ті, хто їде додому пішки!
— Ти просто злопам’ятна! — крикнув Петро. — Ти хочеш, щоб я тут здох на тих овочах, щоб хата точно тобі лишилася! Ти спеціально дала мені номер цього душогуба!
— Я дала тобі номер найкращого господаря, який платить вчасно! — відрізала Галина. — А те, що ти звик працювати «з обіду до перекуру», то це твої проблеми. Мама тобі казала: «Вчися, Петре, бо будеш все життя чужі пороги оббивати». Ти сміявся. Ну, тепер смійся далі, тільки мішок не впусти.
Момент істини
— Галю… — голос Петра раптом став тонким і жалібним. — Слухай, позич триста злотих. Мені на житло не вистачає, а пан сказав, що авансу не буде, поки я норму не виповню. Я віддам, чесно! З першої зарплати!
Галина мовчала довгу хвилину. У дворі співали цвіркуни, а з хати пахло свіжоспеченим хлібом — тим самим, який Петро колись лінувався купити матері.
— Триста злотих? — повільно перепитала вона. — Знаєш, Петре, у мене в синьому зошиті записано, скільки разів ти «забував» віддати мені борги. Але я тобі їх вишлю. Тільки з однією умовою.
— Якою? На все згоден! — вигукнув брат.
— Ти запишеш відео, де ти, стоячи на колінах перед тією цибулею, кажеш: «Галю, ти була права, гроші не ростуть на деревах». І відправиш мені. Я буду дивитися це щоразу, коли мені захочеться тебе пошкодувати.
— Та ти… ти… мегера! — задихнувся від обурення Петро. — Ти серця не маєш! Оксана була права, ти в тій Польщі в камінь перетворилася!
— Не в камінь, Петре. В дзеркало. Я просто показую тобі тебе самого. Гроші вишлю через годину. Працюй, «господарю».
Галина натиснула «відбій» і подивилася на небо. Десь там мама точно хитала головою, але, мабуть, вперше за багато років — з легкою посмішкою.
Минуло пів року. Село готувалося до храмового свята, і чутки розліталися швидше, ніж запах свіжих пасок. Оксана ходила вулицями, задерши носа: «Мій Петро дзвонив, каже, що купив таку машину, що в сільраді вікна затремтять, як він заїде!».
Галина тільки мовчки підрізала троянди біля хати. Вона знала: за триста злотих боргу, які Петро так і не повернув, «мерседеси» не купують.
Повернення блудного сина
У суботу ввечері на початку вулиці справді почувся гуркіт. Це не був рев потужного мотора. Це був звук старого металевого відра, яке волочать по асфальту. До воріт підкотив іржавий «Опель» такого невизначеного кольору, ніби його фарбували вночі залишками парканної емалі. Дверцята відчинилися з таким скрипом, що в сусідів прокинувся собака.
З машини вийшов Петро. Схудлий, з темними колами під очима, у бейсболці з написом «Super Boss», яка сиділа на ньому, як на опудалі.
— Ну що, сестро? Зустрічай героя! — вигукнув він, намагаючись зберегти фасон, хоча його ліва штанина була заляпана чимось підозріло схожим на ту саму цибулеву масу.
Оксана вибігла з хати, сплеснула руками й завмерла.
— Петре… а де… де джип? Ти ж казав, буде джип з кондиціонером!
— Оксано, ти нічого не розумієш! — перебив її Петро, уникаючи погляду Галини. — Це раритет! Економ-клас! У Польщі зараз всі багатії на таких їздять, щоб податкова не чіплялася. А джип… джип я вирішив не брати, бо там на кордоні черги великі, не хотів світити статки.
Гірка правда в сумці
Галина підійшла до машини, оглянула це «чудо техніки» і постукала пальцем по крилу, від якого відвалився шматок іржі.
— Петре, а де твої зароблені мільйони? — спокійно запитала вона. — Чи вони всі в багажнику, у вигляді польської сосиски та мийних засобів за акцією?
— Ти як завжди! Тільки б уїсти! — вигукнув Петро, витягаючи з багажника величезну картату сумку. — Ось! Купив усім подарунки! Оксані — набір каструль, дітям — кросівки з вогниками (правда, один не світиться, але то дрібниці).
— А мені? — посміхнулася Галина. — Може, триста злотих боргу з відсотками?
Петро раптом зупинився. Його бравада здулася, як проколота шина.
— Галю… не починай при людях. Дай хоч пообідати спокійно.
— Ні, давай зараз, — Галина перегородила йому шлях. — Сусіди вже вийшли на паркани дивитися на твій «раритет».
Розкажи, як ти останній місяць працював на будові, бо Гжегож тебе вигнав за те, що ти спав у підсобці? Розкажи, як ти цей
«Опель» купив на звалищі за ціною металолому, щоб тільки пішки в село не заходити?
Скандал на все село
— Та що ти до нього причепилася! — втрутилася Оксана, хоча в її очах уже блищали сльози розчарування. — Приїхав — і слава Богу! Живий, здоровий!
— Живий-то живий, — відрізала Галина. — Але він знову бреше. Петре, я дзвонила пану Гжегожу. Він сказав, що ти поїхав, не розрахувавшись за житло. Ти втік, Петре! Втік від власної ліні! А цей металобрухт ти взяв у борг у якогось перекупника, і тепер за тобою можуть приїхати серйозні люди.
Петро кинув сумку на землю.
— Ну і що?! — закричав він на все подвір’я. — Ну не вийшло в мене! Не можу я так, як ти! Я не робот! Я людина! Я хочу жити, а не існувати між грядкою і сортувальним цехом! Тобі легко казати, ти вже як суха качалка стала, ні почуттів, ні радості!
— Почуттів немає? — Галина підійшла впритул. — У мене було почуття відповідальності перед мамою і перед вами, неробами! А тепер у мене залишилося тільки одне почуття — справедливості.
Вона витягла з кишені той самий синій зошит.
— Ось тут написано: «Якщо Петро не зможе сам себе прогодувати, хай іде в найми до сестри». Мама знала, чим це закінчиться.
Новий порядок
— У найми?! — Петро аж підскочив. — До тебе?! Щоб я на твоєму городі спину гнув за миску супу? Ніколи!
— Тоді забирай свій «раритет», свою Оксану і їдьте шукати щастя в іншому місці. Хата зачиняється на ремонт. За мої «польські» гроші.
Петро подивився на іржавий «Опель», на заплакану Оксану, на впевнену в собі Галину… і раптом сів на поріг, закривши обличчя руками.
— Добре… — глухо промовив він. — Що треба робити?
— Для початку, — Галина кинула йому лопату, — іди вирівнюй ті ями, які ти наробив своїм корито на моїх газонах. А завтра вранці — на город. О шостій. Без перекурів.
Оксана мовчки пішла на кухню ставити чайник, а Петро, вперше за все життя, почав працювати не тому, що «гроші закінчилися», а тому, що зрозумів: сестра — це єдина людина, яка ще готова дати йому шанс стати чоловіком.
Валентина Довга
