У маленькому селі, де поля тягнуться до горизонту, а ранкові тумани ховають старі хати під солом’яними дахами, жила Мирослава Петрівна.
Їй було вже за сімдесят, але роки не зламали її духу. Висока, струнка жінка з сивими косами, заплетеними в тугий вузол, і очима, що блищали мудрістю, набутою від життя.
Її чоловіка, Петра Івановича, не стало п’ять років тому. З того часу Мирослава Петрівна залишилася сама в старій хаті з великим городом, курми, козою та двома котами.
Вона все робила сама: копала землю, садила картоплю, доїла козу, рубала дрова. Руки її були грубі від роботи, а спина боліла щоночі, але скаржитися не любила. “Життя – то не мед, – казала вона сусідкам, – але й не отрута. Треба жити”.
У Мирослави Петрівни було троє дітей: старший син Іван, середня дочка Оксана та молодший син Андрій. Всі вони давно переїхали до міста – Іван до Києва, де працював інженером на заводі, Оксана до Харкова, де мала свій салон краси, а Андрій до Полтави, де був менеджером у фірмі.
Вони вважали себе турботливими дітьми. Кожного року на день народження матері, 15 травня, вони приїжджали з великими букетами квітів – трояндами, ліліями чи орхідеями – і дорогими подарунками: парфумами, шалями, кавоварками чи навіть золотими сережками.
“Мама, ми тебе так любимо! – казали вони. – Дивись, який букет, прямо з салону! А подарунок – то від душі!”
Але діти забували, що мати живе в селі. Після того як батька не стало все лягло на її плечі. Город заростав бур’янами, дах протікав, а дрова на зиму треба було заготовляти заздалегідь.
Купити щось – то ціла проблема: до магазину в райцентрі їхати автобусом, а гроші від пенсії ледь вистачало на хліб і ліки.
Мирослава Петрівна не раз думала: “Краще б вони приїхали та допомогли по господарству. Квіти зів’януть, подарунки стоятимуть у шафі, а робота не зробиться”. Але вона мовчала, бо не хотіла образити дітей. Вони ж приїжджають, думають про неї…
Один раз, два роки тому, на день народження, все почалося як завжди. Сонце світило яскраво, птахи співали, а Мирослава Петрівна спекла пиріг з вишнями.
Першим приїхав Іван на своєму новому автомобілі. “Мамо! З днем народження! – вигукнув він, обіймаючи її. – Дивись, які троянди! Червоні, як твої щоки в молодості. А це – подарунок: електричний чайник. Щоб ти не мучилася з самоваром”.
Мирослава Петрівна усміхнулася: “Дякую, синочку. Красиві квіти. А чайник… ну, в мене ж газ є. Але дякую”.
Потім приїхала Оксана з чоловіком і дітьми. “Матусю, вітаю! – заспівала вона, простягаючи букет лілій. – Це від нас усіх. А подарунок – крем для обличчя, французький! Щоб ти була вічно молодою. Ми тебе так любимо, ти ж знаєш!”
“Дякую, доню. Крем… гарний. Але в мене шкіра від сонця груба, – тихо сказала Мирослава Петрівна. – А як ваші справи? Діти ростуть?”
“Ой, мамо, все добре! Бізнес йде, діти в школі відмінники. А ти як? Не нудьгуєш тут одна?”
“Та ні, доню. Роботи повно. От город треба прополоти, картоплю посадити… Сама не встигаю”.
Оксана махнула рукою: “Мамо, ну що ти! Найми когось. Ми ж тобі гроші надсилаємо іноді. Або приїдемо якось, допоможемо. Але сьогодні – свято! Давай пиріг їсти!”
Останнім приїхав Андрій з дружиною. “Мамусю, з днем народження! – крикнув він з машини. – Ось орхідеї, екзотичні! А подарунок – блендер. Щоб ти супи мішала легко”.
“Дякую, Андрію. Орхідеї… вони ж в селі не виживуть, мабуть. Але дякую”.
Вони сіли за стіл у саду під яблунею. Діти розмовляли про місто: Іван про нову роботу, Оксана про клієнтів у салоні, Андрій про поїздку до моря.
Мирослава Петрівна слухала, усміхалася, але в душі боліло. “Вони думають, що квіти і подарунки – то турбота. А я тут сама з усім…”
“Діти, – нарешті сказала вона делікатно, – я рада, що ви приїхали. Але знаєте, після того, як тата не стало, мені важко. От дрова на зиму треба заготовити. Може, наступного разу приїдете та допоможете? Не квіти потрібні, а руки…”
Діти замовкли. Іван нахмурився: “Мамо, що ти кажеш? Ми ж тобі подарунки даруємо, гроші надсилаємо! А ти про дрова? Ми ж не селяни, у нас робота!”
Оксана образилася: “Матусю, ти нас не цінуєш! Я спеціально букет вибирала, а ти кажеш, що не потрібні квіти? Ми ж турбуємося про тебе!”
Андрій додав: “Так, мамо. Ми приїжджаємо, часу витрачаємо. А ти про господарство. Якщо треба, найми робітників!”
Мирослава Петрівна зітхнула: “Діти, я не хочу образити. Просто… в селі життя інше. Квіти зів’януть, а допомога – то справжня турбота”.
Але діти вже були ображені. Вони швидко з’їли пиріг, поцілували матір і поїхали. “Ми ж хотіли свято зробити, а вона…” – бурмотіла Оксана в машині.
Минув рік. Мирослава Петрівна жила як завжди: вставала на світанку, годувала курей, поливала город. Сусідка тітка Марія допомагала іноді, але й їй було важко.
“Мирославо, чому діти не приїдуть? – питала вона. – У тебе ж город заростає”.
“Вони зайняті, Маріє. Місто – то інше життя”.
На наступний день народження все повторилося. Іван приїхав з букетом тюльпанів і новим телефоном. “Мамо, тепер ти будеш з нами на зв’язку! – сказав він. – Вітаю!”
“Дякую, синочку. Телефон… гарний. Але в мене старий ще працює”.
Оксана привезла хризантеми і шовкову хустку. “Матусю, це для тебе! Щоб ти була елегантною. Ми тебе любимо!”
“Дякую, доню. Хустка красива. Але от паркан поламався, вітер здув. Може, допоможете полагодити?”
Оксана закотила очі: “Мамо, знову ти про те саме? Ми ж не будівельники! Купи матеріали, найми майстра”.
Андрій з орхідеями і кавоваркою: “Мамо, пий каву як у кафе! Вітаю!”
“Дякую. Але каву я не п’ю, чай люблю. А от коза хвора, ветеринара треба…”
Андрій розсердився: “Мамо, ти нас не цінуєш! Ми стараємося, а ти про козу!”
Знову сварка. Діти образилися, поїхали швидко. Мирослава Петрівна залишилася одна, дивлячись на букети, що в’янули у вазі. “Чому вони не розуміють? – шепотіла вона. – Я ж не гроші прошу, а допомоги”.
Минув ще рік. Мирослава Петрівна постарілася. Спина боліла сильніше, ноги набрякали. Город вона скоротила, бо не встигала. Сусіди допомагали, але шкода було. “Діти мої, – думала вона, – ви в місті, з машинами, грошима. А я тут…”
Цього разу на день народження вона вирішила поговорити серйозно. Приготувала борщ, вареники, спекла торт. Першою приїхала Оксана з родиною. “Матусю! З днем народження! Ось букет троянд, рожеві! А подарунок – парфуми, Шанель! Щоб ти пахла як королева!”
“Дякую, Оксаночко. Троянди гарні. Але сядь, поговоримо. Після тата мені важко. От дах протікає, дощ капає в хаті. Може, приїдете на вихідні, полагодимо разом?”
Оксана скривилася: “Мамо, ну що ти! У мене салон, клієнти. Чоловік на роботі. Діти в школі. Ми ж не можемо кидати все заради даху! Надішли гроші, найми когось”.
“Доню, гроші – то не все. Родина – то допомога. Квіти – то красиво, але не потрібно”.
Оксана образилася: “Ти кажеш, що наші подарунки не потрібні? Ми ж турбуємося! Ти невдячна!”
Приїхав Іван: “Мамо, вітаю! Букет лілій, білі! Подарунок – планшет, щоб фільми дивилася!”
“Дякую, Іване. Але фільми… в мене телевізор є. А от дрова… зима близько, рубати треба”.
Іван розлютився: “Мамо, знову? Ми приїжджаємо, витрачаємося, а ти про дрова! Ми ж не лісоруби!”
Останнім – Андрій: “Мамусю, з днем! Орхідеї, фіолетові! Подарунок – мікрохвильовка!”
“Дякую. Але мікрохвильовка… газова плита є. А от город… бур’яни, не встигаю”.
Андрій вибухнув: “Мамо, ти нас ображаєш! Ми думаємо про тебе, даруємо найкраще, а ти кажеш, що не треба? Ми ж показуємо турботу!”
Вони сіли за стіл, але атмосфера була напруженою. Мирослава Петрівна наважилася: “Діти мої, послухайте. Я вас люблю.
Але після того, як батько пішов, я сама. В селі життя важке. Квіти зів’януть за тиждень, подарунки стоятимуть. Мені потрібна допомога: по господарству, з ремонтом, з покупками. Не гроші, а ваші руки. Це справжня турбота”.
Діти переглянулися. Оксана заплакала: “Мамо, ти нас не любиш! Ми стараємося, а ти кажеш, що наші зусилля марні!”
Іван додав: “Так, ми ж не можемо жити в селі. У нас своє життя. Ти хочеш, щоб ми все кинули?”
Андрій: “Ми образилися. Ми думали, ти рада нам, а ти про роботу!”
Вони швидко поїли і поїхали, залишивши букети і подарунки. Мирослава Петрівна сиділа в саду, дивлячись на дорогу. “Чому вони не розуміють? – шепотіла вона. – Я ж не сварюся, натякаю делікатно”.
Минуло кілька місяців. Діти не дзвонили, не писали. Мирослава Петрівна сумувала. Одного разу зателефонувала Оксана:
“Мамо, як ти? Ми образилися, але… думаємо про тебе”.
“Доню, я не хотіла образити. Просто правда”.
“Мамо, ми зрозуміли. Може, приїдемо на вихідні? Допоможемо з дахом”.
Мирослава Петрівна усміхнулася: “Приїжджайте, діти. Без квітів, просто з руками”.
І вони приїхали. Вперше за роки. Іван лагодив дах, Оксана полола город, Андрій рубав дрова. Вони розмовляли, сміялися.
“Мамо, вибач, – сказав Іван. – Ми думали, подарунки – то турбота”.
“Нічого, синочку. Головне – зрозуміли”.
З того часу все змінилося. Діти приїжджали частіше, допомагали. Квіти? Іноді, але тепер з допомогою. Мирослава Петрівна була щаслива. “Справжня турбота – не в букетах, а в діях”, – казала вона.
Галина Червона
