— Мирославо, сонечко, я буквально на три дні, пересиджу, поки майстри в мене шпалери доклеять і лак на паркеті підсохне! — сказала моя найкраща подруга Марина, з якою ми ділили одну парту ще в сьомому класі. Але минув місяць, Марина вже переставила мій улюблений диван, приховала мій дорогий крем від зморшок, бо він «занадто важкий для карми цього дому», і, здається, почала критикувати мого чоловіка за те, що він занадто голосно дихає під час футболу. Як виставити за двері ту, хто знає всі твої дівочі таємниці, але геть забув, що таке совість і повага до особистого простору?
Мирослава Іванівна завжди вважала свою гостинність не просто рисою характеру, а справжнім життєвим кредо. У її затишній трикімнатній квартирі на Подолі, де високі стелі пам’ятали ще дореволюційні вечори, завжди пахло натуральною кавою, свіжою випічкою з корицею та спокоєм. Мирослава була жінкою делікатною, викладала етику в коледжі й терпіти не могла відкритих конфліктів. Тому, коли на її порозі з’явилася Марина — подруга дитинства, з якою вони пройшли крізь вогонь, воду та невдалі перші шлюби — з трьома величезними валізами, картатою сумкою та заплаканими очима, серце Мирослави не просто тьохнуло, воно розплавилося від співчуття.
— Мирославо, рідна, рятуй! Ти ж знаєш, мої майстри — це не люди, це вандали з бензопилами! Вони залили підлогу, шпалери відклеїлися під власною вагою, у квартирі дихати нічим від хімії! Можна я у тебе пересиджу дня три? Ну, максимум п’ять, поки все просохне. Я буду як мишка, ти мене навіть не помітиш, обіцяю! — Марина схлипнула так артистично, що заслуговувала б на «Оскар».
Чоловік Мирослави, Віктор Петрович, солідний архітектор на пенсії, відірвався від своєї газети й скептично підняв окуляри на лоб. Він знав Марину занадто добре: ця «мишка» зазвичай мала апетит здорового вовка і характер старшого сержанта у відставці. Проте Мирослава вже з ентузіазмом тягнула важкі валізи в гостьову кімнату.
— Звісно, Маринко, про що мова! Хіба ж ми не рідні люди? Розташовуйся, почувайся як удома.
Перші два дні все нагадувало ідилічний ретрит. Подруги пили чай, згадували дитинство, Марина розважала Віктора Петровича свіжими плітками про спільних знайомих і навіть помила посуд після вечері. Але на третій день «мишка» вирішила, що територія потребує серйозної реформації.
Наприкінці першого тижня Мирослава повернулася з лекцій і застигла на порозі вітальні. Її улюблений велюровий диван, який вона з таким зусиллям підбирала під колір штор, тепер стояв під дивним кутом посеред кімнати.
— Мирославо, не дякуй! — вигукнула Марина, виходячи з кухні з банкою поліролю. — Твій диван стояв абсолютно не за канонами фен-шуй! Він блокував потоки енергії «ці» і перекривав грошовий канал. Я переставила його до вікна, щоб сонце активувало твою удачу. І твої фіалки… Ну хто ж тримає фіалки в спальні? Вони ж енергетичні вампіри вночі! Я їх винесла на балкон, хай загартовуються, там для них ідеальний мікроклімат.
— Марино, але ж на вулиці березень, там ще заморозки ночами! — пролепетала Мирослава, дивлячись на порожнє, сиротливе підвіконня.
— Нічого, виживуть! Тільки сильні рослини приносять щастя. І до речі, я переставила твої каструлі на кухні. Ти ж шульга за природою, просто тебе в дитинстві перевчили! Тобі зручніше, коли пательні зліва, а спеції — біля вікна.
Мирослава, яка була стовідсотковою правшою і все життя ідеально орієнтувалася на своїй кухні, лише мовчки кліпала очима. Сперечатися не було сил — Марина ж діяла з «найкращих спонукань». Проте далі експансія перейшла в критичну фазу. Марина почала інспектувати холодильник.
— Вікторчику, — солодко щебетала вона за вечерею, підсуваючи чоловікові Мирослави тарілку з чимось сірим і незрозумілим. — Тобі категорично не можна стільки солі та жиру. Мирослава занадто щедро приправляє страви, а у твої роки треба думати про еластичність судин. Я сьогодні приготувала тобі парову рибку на воді. Без спецій. Це — чисте здоров’я! Скуштуй, це наблизить твою ауру до ідеалу.
Віктор Петрович, який понад усе в житті обожнював смажену відбивну з часником, подивився на дружину поглядом пораненого звіра. Мирослава втупилася в тарілку. Вона раптом відчула себе не господинею, а бідною родичкою, яку пустили перезимувати у власну квартиру.
Минуло три тижні. Ремонт у Марини, за її словами, перетворився на «виробниче пекло»: то плитка тріснула, то прораб пішов у запій, то колір фарби не збігається з місячним календарем. Насправді Марина просто насолоджувалася повним пансіоном, де не треба платити за комуналку і можна безкарно керувати чужими життями.
Одного ранку Мирослава не знайшла у ванній свій дорогий нічний крем — подарунок доньки з Парижа, який вона берегла для особливих випадків.
— Марино, ти не бачила мій крем у золотистій баночці? Він стояв на другій полиці. — Ой, Мирославо, я його сховала в далеку шафу під рушники. Він тобі категорично не підходить! У нього занадто важка, оклюзивна текстура для твоєї шкіри, він забиває пори і провокує набряки. Я тобі налила в баночку свій перевірений засіб — суміш вазеліну з соком алое. Повір моєму досвіду, нічого кращого за натуральні інгредієнти людство не вигадало.
Це була та сама точка неповернення. Мирослава зрозуміла: Марина не просто гостює — вона анексує її простір. Вона користується її речами, вчить її чоловіка дихати через ніс і, що найогидніше, почала відверто критикувати Мирославу в присутності Віктора. — Мирославко, ти щось зовсім розслабилася, пил на кришталевій люстрі вже тиждень висить, я вчора ледь не чхнула в ефірі. Якби не я, ви б тут павутиною заросли по самі вуха! — заявила Марина, зручно вмостившись у Мирославиному кріслі-качалці, попиваючи Мирославин елітний чай.
Мирослава Іванівна, зрозумівши, що делікатність тут не допоможе, звернулася за порадою до сусідки Люсі, яка мала чорний пояс із виселення небажаних родичів.
— Люсю, вона мене виживає! Я не можу її просто виставити з чемоданами, ми сорок років подруги. Вона ж обдзвонить усіх і скаже, що я кинула її в біді! — А ти не виганяй її словами, — примружилася Люся. — Стань для неї такою турботливою, щоб вона сама світу білого не бачила. Зроби її життя у себе «ідеальним» за її ж стандартами.
Наступного дня Мирослава змінила тактику. О шостій ранку вона влетіла в гостьову кімнату з увімкненим пилотягом на повну потужність.
— Маринко, сонечко, вставай! Ранок — це час для пробудження енергії Сонця! Я вирішила, що ми разом почнемо курс радикального оздоровлення. Одягай кросівки, ми йдемо на стадіон робити дихальну гімнастику за методом Стрєльнікової! — Мирославо… зараз ще темно… — прохрипіла Марина, натягуючи ковдру на голову. — Це для твого ж блага, Галко… ой, Маринко! Ти ж сама казала — судини треба берегти! Рух — це життя!
За обідом Мирослава поставила на стіл лише тарілку з пророщеним машем і склянку води з лимоном.
— Ти ж казала, що ми їмо забагато жиру. Тепер у нас тиждень глибокого детоксу. Віктор Петрович уже з’їв свою порцію в гаражі… ой, тобто він повністю солідарний! А ввечері Мирослава «випадково» виставила валізи Марини в коридор біля вхідних дверей. — Ой, Маринко, я таку глобальну дезінфекцію в гостьовій затіяла! Там тепер працює професійна кварцова лампа від вірусів, заходити туди не можна сорок вісім годин, інакше сітківка очей згорить. Тобі доведеться поспати на розкладачці в кухні, прямо біля холодильника. Ти ж не проти? Ми ж рідні люди, потерпимо трішки заради гігієни!
Марина трималася героїчно рівно два дні. Але коли Мирослава запропонувала «разом розібрати Маринині валізи, щоб викинути все енергетично брудне і старе, бо воно заважає ремонту», нерви подруги здали.
— Знаєш що, Мирославо! Ти стала просто нестерпною мегерою! Ти якась фанатичка з цією пшеницею, пилотягами та дезінфекцією! У тебе вдома неможливо просто посидіти, не отримавши лекцію про біг чи чистку карми! Це не квартира, це виправна колонія!
— Маринко, я ж як краще хотіла… я ж за твою чакру переживаю! — Мирослава зробила максимально невинні очі, повні фальшивої турботи. — Знаєш що? Майстри якраз написали, що лак на паркеті вже закам’янів. Я їду! Прямо зараз! Не можу більше в цій атмосфері тотального контролю знаходитися!
Марина пакувала речі з такою швидкістю, ніби за нею гналася податкова інспекція. Через сорок хвилин за нею зачинилися двері, і в квартирі вперше за місяць настала благословенна тиша.
Мирослава Іванівна повільно пройшлася по своїх володіннях. Повернула диван на його законне місце. Витягла фіалки з балкона — вони трохи пожовкли, але обіцяли вижити. Дістала свій дорогий французький крем і з насолодою нанесла його на обличчя. На кухню зайшов Віктор Петрович, тримаючи в руках палицю справжньої краківської ковбаси.
— Мирославо, — урочисто сказав він. — Якщо ти ще раз запросиш Марину «на три дні», я здам цю квартиру в суборенду студентам-барабанщикам, а сам піду жити в ліс. Але цю… оцю “траву” з тарілок викинь негайно. — Обіцяю, Вітю. Зараз будуть відбивні. З сіллю, з перцем і великою порцією часнику. Як ми любимо.
Через тиждень Марина надіслала повідомлення:
— «Мирославко, я не ображаюся, ти просто перевтомилася. Слухай, у моєї племінниці в гуртожитку таргани, можна вона у тебе пару тижнів…» Мирослава посміхнулася і швидко набрала відповідь:
— «Рада б помогти, сонечко! Але ми з Віктором якраз почали капітальний ремонт зі знесенням несучих стін. Скрізь цементний пил і бетонна крошка, спимо в масках. Вибачай, рідна!»
Вона поклала телефон екраном донизу й відчула неймовірну легкість. Дружба — це скарб, але тільки доти, доки вона не починає викидати твої фіалки на мороз.
