На день народження Олександри Василівни зібралася вся родина. Діти, онуки, тільки чоловік десь затримався, пішов за букетом. У двері несподівано задзвонили. Іменинниця відчинила й здивувалася. На порозі стояла симпатична жінка, яка заявила, що у неї кохання з її чоловіком і вона збирається його забрати з сім’ї. Сцен не було, сварок теж, тільки пані раптом передумала.
Олександра Василівна зняла фартух, вийшла в передпокій і стала поправляти перед дзеркалом зачіску. П’ятдесят п’ять — вік поважний. Але це не означає, що у власний день народження можна виглядати якось.
Вона виглядала не якось. Так, зморшок на обличчі було чимало, і фігура втратила колишню легкість. Але іскра в очах не зникла, спину вона тримала рівно, підбори носила без проблем і талія на потрібному місці була помітна. А на честь дня народження було задіяно і нову сукню, і макіяж, і фарбу для сивого волосся.
З великої кімнати доносився шум — сини Максим і Гена розсували та встановлювали великий стіл. Місця потрібно було багато, бо діти приїхали з дружинами та дітьми.
Так, вона могла з повним правом сказати, що її життя вдалося. З Петром вони жили не безхмарно, але все ж таки вже майже тридцять п’ять років були разом, і міняти щось начебто причин не було. Максим і Наталя навчилися, завели свої сім’ї й жили вже окремо. Ось, п’ятеро онуків галасують, чекають, чи буде в бабусі торт із безліччю свічок! І молодший, Гена, тішить — у вищу на бюджет вступив, і вчиться добре.
Ну так, вона сама кар’єри не зробила. Та й не дуже-то й хотілося. Робота в школі — не мед, але зате дала можливість раніше багатьох на пенсію вийти, онуків няньчити. А з грошима проблем великих у них ніколи не було, Петро завжди пристойно заробляв. Скоро вже він має з роботи повернутися, і можна за стіл сідати. Треба сказати Наталії й Любі, невістці, щоб накривали потихеньку.
І тут у двері подзвонили. З кімнати виглянув зять, Паша, з двома стільцями в одній руці, але побачив, що вона готова відчинити сама, і пішов назад. Олександра Василівна повернула важіль замка.
На порозі стояла жінка з тих, кого називають «доглянутими» й «ефектними». Не юна, років 35-40. Модне пальто на кшталт банного халата, штани, кросівки білі здоровенні — усе як на фотографіях у жіночих журналах. Зачіска… заковриста, маленькі золоті сережки. Приємний колір обличчя, макіяж умілий, висока, статна. Справді, і ефектна, і доглянута.
— Добрий день, вам до кого? — ввічливо поцікавилася Олександра Василівна.
Несподівана гостя зняла з неї мірки поглядом, наче повний гардероб їй шити збиралася:
— Ви, напевно, дружина Петра Михайловича?
— Так! Але його самого ще немає. У вас до нього якась справа?
— Взагалі-то так. І до вас теж. Я приїхала, щоб забрати Петра Михайловича. Ми з ним любимо одне одного. Я живу в Одесі, працюю в санаторії, ми познайомилися, коли він приїздив у відрядження три місяці тому.
В Олександри Василівна всередині наче клубок почав намотуватися. Ну, Петьку, дострибався! Тепер сорому не оберешся. Та ще в день народження!
Вона точно знала, що по-справжньому чоловік їй не зраджує. Але був у Петра з юності такий пунктик — не міг він пройти повз хоч трохи привабливої жінки, не розпустивши хвіст! Необхідно йому було постійно підтверджувати свою цікавість для дам! Далі натяків і двозначних компліментів справа не заходила, але Олександра Василівна цілком допускала, що цій модній пані Петька цілком міг і про неземне кохання щось наплести. Сивина в бороду, щоб йому гикалося!
В принципі все в розповіді несподіваної гості сходилося. Петьчин комбінат займався виробництвом і ремонтом медтехніки, і він постійно по різних курортах роз’їжджав — адже санаторіям та всяким бальнеологічним лікарням усі ці чудеса техніки якраз і призначалися! І в Одесу три місяці тому теж їздив. Треба ж, і адресу залишив тамтешній жінці, чи що?
Усі роки спільного життя Олександра Василівна намагалася боротися з цією особливістю свого чоловіка. Періодично наступали періоди ремісії, і Петро Михайлович поводився тихіше води, нижче трави. Але потім усе поверталося знов. Чоловік запевняв, що ці пригоди потрібні йому як блискавковідвід від спокуси реального «загулу». Мовляв, пофліртував трохи, а далі нічого й не треба, вистачить, можна до законної дружини під бік.
За молодості Олександра Василівна йому й розлученням погрожувала, була справа. Але потім змирилася, тим більше, що до справжньої зради його флірт таки не дійшов. І тим більше не дійшло до появи на її порозі якихось красунь! Це вже взагалі ні в які ворота!
А модна пані часу даремно не гаяла:
— Я розумію, звичайно, що ця новина вам неприємна. Але сподіваюся, ми обійдемося без сварки? Житло ділити не доведеться, не турбуйтеся, я ним забезпечена. А ви ж не станете заважати нашому щастю? Зрозумійте, з вашого боку це буде просто нерозумно!
Олександрі Василівна подумалося, що в її положенні зараз розумніше всього буде вдарити прибулицю сковорідкою по макітрі. Але тоді сварки точно не уникнути, причому за участю компетентних органів. Онуки налякаються.
— Я щиро шкодую, що Петро Михайлович не пояснив вам ситуацію сам. Але тут уже нічого не виправити, ви повинні розуміти, що деякі недоліки у нього є. Але нашому коханню вони не заважають!
З великої кімнати донісся невиразний шум — очевидно, хтось із тих, хто намагався потай розвідати обстановку, прилип вухом до дверей. І раптом Олександру Василівну осяяло!
— Що ж, вітаю — у вас гарний смак. Петя все ще чоловік хоч куди. Мабуть, ви праві — мені доведеться його вам поступитися. Але за однієї умови!
На чолі модної пані явно позначилося вікно лічильної машини, і в ньому замелькали цифри та позначення різних світових валют. А Олександра Василівна штовхнула двері й пройшла у велику кімнату. Її зустріла виставка очей по п’ять копійок.
— Мам, що там коїться? — конспіративним тоном поцікавився Генка.
— Зараз побачиш, — таким же тоном відгукнулася мати. — Ходіть усі за мною!
І вони всі висипали в передпокій: Максим із Любою, Наталя з Пашею, Генка, а також Кирило, Танюша, Антоша, Тимоша та Лізонька. І всі втупилися на прибулицю. А вона на них.
— Ось! Це умова! А це начебто його нова дружина з Одеси. Кохання у них! — оголосила Олександра Василівна.
У передпокої майже ідеально втілилася німа сцена з «Ревізора». Олександра Василівна вже почала побоюватися, що її задумка не спрацює. Але тут ожила Люба, особа швидка і на слово та діло. На її рум’яному круглому обличчі відбилася щира радість, і вона захоплено випалила:
— Одеса! Максе, нарешті-то ми дітей на море вивезти зможемо! А то я тобі своїми вимогами вже майже лисину проїла! Ех, як твій тато здорово влаштувався — молодець!
Підключився й Генка — недарма в нього одні «відмінно» в заліковці, тямить хлопець:
— Діло кажеш, Любо! В Одесі й зарплати, мабуть, не такі, як у нашому передмісті! Тепер батько не викрутиться — доведеться йому мені машину на випадок отримання диплома таки купувати!
— І ти нас на ній на море відвезеш! — радісно підтримала брата Наталя. Гена з готовністю закивав:
— Та без питань, Нато! Мабуть, у дві-то машини весь ваш циганський табір поміститься! Так, Максе?
Максим все ще ляскав очима, але дружина його підштовхнула й він прокинувся:
— Ну так, двома доїдемо… І якщо за житло не платити, то чому ні?…
— Уявіть, мені тридцятий, а на морі давно не був! Ну, тепер усе відірвемося! — вніс свою лепту й Павло.
Претендентка на руку й серце Петра Михайловича переводила погляд з з одного на іншого, а родичі що сили обговорювало перспективи довгоочікуваної поїздки на море з надійною «явкою», що дозволяє не платити великі грошей за готель. Окрім цієї, основної, теми в партитурі звучали також партії машини для Гени, необхідності санаторного лікування для тітки Павла, потреби слабенької Лізаньки у фруктах та навичок Максима щодо гірських лиж. Гості щосили всміхалися й повідомляли їй, як вона вчасно, але питати її думки про сімейні плани ніхто не поспішав.
Нарешті заворушилися й діти, до того занадто здивовані несподіванкою й нічого не розуміли. П’ятирічний Антон зробив пару кроків уперед і уважно оглянув незнайому тітку:
— А ти що, тепер теж наша бабуся?
Незнайома тітка від нього відскочила, але хлопчик відповіді не особливо й чекав:
— Ти тільки мені вівсянку не вари — я її не їм! Зовсім не їм. А Тимкові помідори не можна. А в тебе комп’ютер є? А мультики про машинки?
Це виявилося останнім поштовхом. Дама з Одеси стрімко розвернулася й кинулася геть — тільки по сходах зашурхало. Забула навіть, що в них ліфт працює.
У передпокої повторилася сцена з «Ревізора». І знову була перервана Любою:
— Ну що, ворог розбитий і втік. Переслідування вважаю недоцільним. Кому стоїмо? Чоловіки, могли б збагнути, що зараз саме час підняти першу чарку за здоров’я іменинниці! Максе, подай приклад!
Усі різко відмерли. Олександра Василівна перевела дух і тільки тепер зрозуміла, що забувала дихати, мабуть, хвилини дві. Можна на змагання пірнальників відправляти. Максим дисципліновано возився зі штопором; Павло з’явився з кімнати зі складною композицією з келихів у руках. Генка захоплено сміявся і ляснув по плечу дружину брата:
— Любко, тобі в розвідці працювати з твоєю кмітливістю! Я при виді цієї пані ледь по стіні не стік! Якби не ти, ніколи в житті не здогадався б, як себе поводити!
Люба гордо підперлася в боки.
— Та ми всі ледь по стінах не стікали, — погодився з братом Максим, роздаючи келихи й одночасно акуратно проштовхуючи малят до Павла, що розливав компот прямо з трилітрової банки.
— Мам, ти геній! П’ю за твоє здоров’я й незмінну винахідливість! Але нам з тобою, Гена, мабуть, доведеться таки поговорити з батьком по-чоловічому! Я багато що можу зрозуміти, але це вже занадто!
— Ти цілком правий, брателло. Зазнався тато! Негарно перед матір’ю вийшло, — підтримав старшого брата Генка.
Олександра Василівна відпила з келиха й зрозуміла, що може нормально дихати. І навіть непогано себе почуває. Кажуть же лікарі, що стрес іноді й користь приносить — струшує організм і змушує його функціонувати бадьоріше. Вона подумала, що модна пані зараз напевно дзвонить Петькові на мобільний. Уявивши, як може виглядати опис того, що сталося, і яке обличчя у Петьки, Олександра Василівна досить злорадно хихикнула.
— Мабуть, ви праві, хлопці. Але я вас прошу: давайте не сьогодні! У мене день народження, зрештою! Діти чекають не дочекаються, коли треба буде бабусі допомагати свічки задувати на торті. Ви меблі-то всі розставили? Нато, Любо, треба накривати вже починати!
Не встигли вони як слід розсістися за столом, як у передпокої знову дзенькнув дзвінок. Двері відчинилися — і на порозі з’явився Петро Михайлович. З букетом. З коробкою торта. І з виразом обличчя людини, яка щойно пережила найзагадковішу телефонну розмову у своєму житті.
Він зробив крок у квартиру — і завмер. Повний стіл. Вся родина в зборі. Святкові сукні, діти, келихи, компот у трилітровій банці. І — головне — дружина. Спокійна. Гарна. З легкою усмішкою, в якій читалося:
«Ну що, Петре Михайловичу, зараз поговоримо».
— А… я вчасно? — обережно спитав він.
— Саме вчасно, — лагідно відповіла Олександра Василівна. — Проходь. Ми тут якраз тебе чекали.
Петро перевів погляд на синів. Максим дивився батька. Генка — з іронічною посмішкою. Люба підняла келих і підморгнула. Діти галасували, не звертаючи на нього жодної уваги.
— А… — він прокашлявся. — А де… е-е… гостя?
— Поїхала, — коротко сказала дружина. — Не витримала знайомства з родиною.
— Я ж… — Петро спробував усміхнутися. — Я ж нічого такого…
— Петре, — перебила його Олександра Василівна тихо, але так, що в кімнаті стихли розмови. — Сядь. Поговоримо після тосту.
Максим встав першим.
— Пропоную тост за маму. За жінку, яка вміє бути красивою, розумною і… дуже терплячою. Але терпіння, як ми сьогодні зрозуміли, теж має межі.
Усі підтримали. Петро мовчки випив. Без жартів. Без коментарів. Після торта, коли діти кинулися рахувати свічки й сперечатися, хто задуватиме першим, Олександра Василівна відвела чоловіка на кухню.
— Петре, — сказала вона спокійно. — Я прожила з тобою тридцять п’ять років. Я знаю всі твої… слабкості. Але ще раз таке — і я не влаштовуватиму вистав. Я просто зачиню двері. Назавжди.
Він опустив очі.
— Сашо… я… я дурень.
— Це я й без тебе знаю, — зітхнула вона. — Питання в іншому: ти хочеш і далі бути моїм чоловіком чи персонажем анекдотів для чужих жінок?
Петро мовчав кілька секунд, а потім тихо сказав:
— Хочу додому. По-справжньому. Без дурниць.
Вона кивнула.
— Тоді починай доводити. Не словами.
Вони повернулися до столу разом. Петро взяв онука на руки, допоміг Наталії розлити чай, а потім раптом сказав голосно:
— Сашо… з днем народження. Ти в мене — найкраща.
Вона усміхнулася. Уже без іронії. Свято тривало. Діти сміялися. За вікном повільно темніло. А в квартирі було тепло, голосно і… справжньо. Олександра Василівна подумала, що п’ятдесят п’ять — це не підсумок. Це момент, коли ти точно знаєш, чого варта — і чого більше не дозволиш. І цього вечора Петро Михайлович це теж зрозумів.
