Дорога з Полтавщини до столиці видалася Олексію та Галині Петрівні безкінечною. Старенька «Лада» торохтіла на вибоїнах, а Галина Петрівна всю дорогу поправляла на колінах важку шкіряну сумку.
Там, загорнуті у три хустинки, лежали стодоларові купюри — старанно обміняні в райцентрі заощадження.
На перший день народження єдиного онука Матвійка бабуся з дідусем вирішили не розмінюватися на дрібниці.
— Ти ж дивись, Льошо, не мовчи там, як сич, — повчала чоловіка Галина, дивлячись на сірі київські багатоповерхівки. — Зайдемо, привітаємо як люди. Щоб куми бачили, що ми не з пустими руками приїхали.
Проте «як люди» не вийшло від самого початку. Замість затишної квартири чи хоча б традиційного бенкетного залу з білими скатертинами, син Андрій та невістка Христина запросили гостей до якогось напівтемного закладу в центрі міста. Стіни з голої цегли, дивні залізні люстри й гучна сучасна музика одразу приголомшили літнє подружжя.
— О, мамо, тату! Приїхали! — підбіг радісний Андрій, швидко обійнявши батьків. — Проходьте, роздягайтеся. Організовуємося швиденько, бо вже майже всі в зборі.
— Андрійку, синку! — Галина Петрівна вже набрала в легені повітря, щоб виголосити триповерхове традиційне побажання з віршами, яке вчила два вечори, але син м’яко перебив її, розвертаючи до невеликого столика біля входу.
— Мамусь, привітання потім, на фуршеті! Дивіться, ось тут у нас коробка для подарунків. Конверти сюди кидайте, щоб ми з Христею не бігали з купою грошей по залу. Дуже зручно!
Галина Петрівна заклякла. На столику стояла мінімалістична прозора пластикова скринька, куди гості байдуже, наче виборчі бюлетені, скидали білі конверти. Ніхто не обіймався, ніхто не плакав від зворушення, не виголошував промов про «рости великий, на радість мамі й татові».
— Це що ж воно таке робиться? — пошепки, але так, що почули кілька гостей поруч, обурилася Галина, коли син відійшов. — Льошо, ти бачив? Як на пожертви якісь! Або, прости Господи, на поминки. Скинулися мовчки й пішли. А як же душу вкласти? А обійняти?
— Галю, тихо ти, не ганьбися, — шикнув чоловік, забираючи з її рук конверт. — Давай кину, та й по всьому. Сучасні звичаї, що ти хочеш — столиця.
— Сучасні? — Галина Петрівна вихопила конверт назад і заховала його на саме дно своєї сумки. — Ні, дорогий мій. Я цей конверт так просто в пластикову банку не кину. Я хочу бачити очі невістки, коли вона ці гроші братиме. Нехай поважає старість і працю батьківську
Коли гостей запросили до столу, Галина Петрівна відчула, як у неї починає сіпатись око. Столу в селянському розумінні цього слова не було. Жодних тарілок із домашньою ковбаскою, ніякого холодцю, затягнутого прозорим ніжним жирком, ніякого олів’є чи хоча б запеченої з часником картопельки.
Замість цього на довгих гранітних стійках стояли плоскі чорні дощечки. На них акуратними рядами лежали грудочки рису, загорнуті в темні сухі водорості, якісь рожеві шматочки сирої риби та дрібні креветки на шпажках.
— Христино! — не витримала Галина Петрівна, підкликаючи невістку, яка порхала між гостями у сукні, що більше нагадувала шовковий халат. — Доцю, а де ж гаряче? Чоловік з дороги, триста кілометрів за кермом! Йому б борщику або м’яска шматок.
Христина здивовано підняла ідеально вищипані брови:
— Мамо, ну яке гаряче? У нас сучасний формат — суші-бар та морепродукти. Це зараз тренд. Спробуйте ось це, це шашлички з мідій у соусі теріякі. Дуже смачно і низькокалорійно.
— Шашлик… із кого? — Галина Петрівна подивилася на темну, зморщену масу на дерев’яній паличці так, наче їй пропонували скуштувати жабу. — Христино, шашлик буває зі свинячого ошийка або, на крайній випадок, із курки! А це що за непорозуміння? Ми ж не кити, щоб водорості та слимаків їсти!
— Мамо, не починайте, будь ласка, — втомився відбиватися Андрій, який підійшов із бокалом, де плескалася якась зелена рідина з людом і м’ятою. — Хто зараз їсть ту важку їжу? Ми замовили найкраще меню в цьому районі. Тут кілограм цих креветок коштує як половина вашого поросяти в селі!
— Ах, от як ти заговорив про батьківське порося! — спалахнула Галина Петрівна, і її голос перекрив навіть музику. — Те порося тебе, між іншим, вивчило і в люди вивело! А ти тепер цими черв’яками морськими нас пригощаєш?
— Мамо, ти робиш сцену на рівному місці! — роздратовано кинув Андрій. — Не подобається — не їжте, але не треба псувати свято моєму синові й моїм друзям!
Олексій спробував розрядити обстановку, потягнувшись до офіціанта, який проносив тацю з напоями.
— Сину, а налий-но мені грамів сто білої. Ну або домашнього червоного, під рибку твою екзотичну.
Офіціант ввічливо посміхнувся:
— На жаль, у нас в меню тільки авторські коктейлі та крафтове.
Олексій розгублено подивився на дружину.
— От тобі й маєш, Галю. Приїхали на іменини. Ні випити за здоров’я козака, ні заїсти по-людськи.
Вечір тривав, а напруга в кутку, де сиділи полтавські гості, тільки зростала. Галина Петрівна з голодним сумом спостерігала, як київські друзі сина з криками «Вау, як це автентично!» поглинали сиру рибу й запивали її яскравими коктейлями.
Нарешті оголосили десерт. Галина Петрівна помітно пожвавилася. «Ну, — подумала вона, — кондитерка в Києві точно має бути хорошою. Зараз хоч торту з чаєм поїм».
Проте замість очікуваного трьох’ярусного шедевра з масляними трояндами або хоча б щедрого «Київського», офіціанти винесли маленькі чорні тарілочки, на яких лежали крихітні шоколадні кекси, розміром з куряче яйце.
— Оце і все? — Галина Петрівна аж підвелася з місця, заглядаючи в тарілку. — А де торт? Де свічки, де нормальні порції? Це ж на один зуб! Олексію, дивись, вони навіть тісто всередині не пропекли, воно ж рідке, витікає!
— Мамо, це шоколадний фондан! — майже крикнула Христина, яка вже ледве стримувала сльози від постійних зауважень свекрухи. — Так має бути! Це дорогий французький десерт! Всередині гарячий шоколад! Чому ви все критикуєте? Ви приїхали зі свого села і намагаєтеся навчити нас, як жити в столиці?
— Що ти сказала про село? — Галина Петрівна вперла руки в боки, повністю ігноруючи те, що на них дивляться всі двадцять гостей. — Та в нашому селі будь-яка господиня накриє такий стіл, що соромно не буде! А ви назвали тридцять душ, заставили коробку для грошей, а погодувати людей по-людськи поскупилися! Це не французький десерт, це звичайна скупа гостина! Ви просто вирішили зекономити на власних батьках!
— Ми зекономили?! — вибухнув Андрій, стаючи між матір’ю та дружиною. — Та цей вечір коштує як три твоїх пенсії, мамо! Ми хотіли як краще, хотіли показати вам гарне місце, а ви тільки ходите й носом крутите! Вам не догодиш!
— Ах, як три пенсії? То виявляється, ми ще й бідні та неписьменні? — Галина Петрівна задихалася від обурення. — Знаєш що, синку? Раз тут усе таке дороге, а ми не доросли до вашої «культури», то ми вам заважати не будемо. Льошо, вставай! Ми їдемо додому!
— Та куди на ніч дивлячись, Галю? — спробував утихомирити її чоловік, але погляд дружини не обіцяв нічого хорошого.
— Я сказала — їдемо! Тут нам не раді, тут тільки гроші в коробках чекають
Коли молодь висипала на терасу під гучні звуки діджейського сету, Галина Петрівна рішучим кроком попрямувала до гардероба. Олексій, зітхаючи, йшов слідом, на ходу застібаючи куртку.
Вони вийшли на нічну київську вулицю. Шум великого міста, який так дратував їх удень, зараз здавався дрібницею порівняно з бурею, що палала в грудях Галини. Вона сіла на пасажирське сидіння «Лади» і з силою грюкнула дверима.
— Ну що, задоволена? — тихо запитав Олексій, заводячи мотор. — Навіть з онуком не попрощалися. Андрій образився, Христя плаче. А гроші? Ти хоч конверт у ту їхню касу кинула?
Галина Петрівна повільно відкрила свою сумку, дістала пухкий конверт, перев’язаний стрічкою, всередині якого чітко просвічувалися зелені купюри, і з тріумфом поклала його в бардачок.
— Ні, Льошо. Не кинула. І не збираюся.
— Як це? — Олексій аж призупинив машину біля виїзду на трасу. — Ми ж пів року збирали! Це ж дитині, на навчання, вони збирають…
— Навчання коли ще буде? Через сімнадцять років! — відрізала Галина. — А сьогодні я побачила, що наші гроші пішли б на оплату цих мідій, трави морської та недопечених кексів. Вони там у своїй столиці зовсім совість втратили. Нас не поважають, традицій не знають. За що платити? За те, що голодними пішли й ворогом власного сина стали?
Олексій похитав головою, дивлячись на дорогу:
— Ой, Галю, недобре це. Діти ж помітять. Скажуть, що батьки приїхали, поскандалили й нічого не подарували.
— Нехай кажуть, що хочуть! — твердо заявила Галина Петрівна, загортаючись у хустку. — Мені байдуже. Гроші цілі, лежатимуть у нас дома, в надійному місці, під матрацом. Прийде час, Матвійко виросте, схоче вступати — ми самі йому ці гроші в руки віддамо, ще й примножимо до того часу в кілька разів. А Андрієві з невісткою буде урок. Яке свято вони нам влаштували — такий і подарунок отримали. Крути кермо, Льошо, додому їдемо. Там у нас і борщ у холодильнику, і спокій, і тиша. Наша тиша.
Наталія Веселка
