— Дівчата, сідайте, — сказала Тетяна Леонідівна солодким голосом, яким зазвичай говорять тільки в серіалах перед тим, як отруїти героя. — У нас із татом буде серйозна розмова. Про ваше майбутнє.
Павло сидів у кріслі, трохи розгублений, бо про «серйозну розмову» його попередили п’ять хвилин тому. Тетяна поставила перед ним чашку чаю, собі — капучіно, а трьом донькам — нічого.
Софія (двадцять три, старша, юристка-початківець) підняти брову.
Катя (двадцять один, студентка-медик) склала руки.
А найменша, Ліля (дев’ятнадцять, художниця, вічно в фарбі) просто сказала:
— Якщо знову про те, що я маю переїхати до бабусі, бо «тут тісно», то я вже пакувала речі. Тричі. І щоразу розпаковувала.
Тетяна посміхнулася так широко, що в кутиках губ з’явилися маленькі зморщечки.
— Ні-ні, люба. Цього разу все серйозніше. Ми з татом вирішили… — вона зробила театральну паузу, — продати цю квартиру.
Тиша.
Павло кашлянув.
— Таню, ми ж домовились, що спочатку поговоримо спокійно…
— Ми вже говорили, Пашо. Ти просто не хочеш брати відповідальність. — Вона повернулася до дівчат. — Квартира велика, п’ятикімнатна, у центрі. Продамо — кожному вистачить. Тобі, Софійко, на свою квартиру. Тобі, Катерино, на навчання за кордоном. А Лілі… ну, Лілі візьме гроші й поїде малювати свої картини десь у Європі. А ми з татом купимо будиночок за містом. Тихо, спокійно, для нас двох. Нарешті.
Софія першою прийшла до тями.
— Тату, це правда?
Павло почервонів.
— Дівчата… я… ми справді говорили про це. Таня каже, що вам буде краще мати свої гроші зараз, ніж чекати спадщини…
— Тобто ти нас виганяєш? — тихо запитала Катя.
— Ні! Що ти! Просто…
— Просто ви хочете нас розкидати по різних кутках, щоб ми не заважали вашому «тихому життю», — закінчила Ліля. —
Класно. Дякую. Я пішла.
Вона встала й вийшла. Грюкнула дверима так, що скло в серванті задзеленчало.
Тетяна зітхнула з удаваною турботою.
— Бачите? Вона сама не хоче тут бути. І правильно. Молоді мають жити окремо.
Софія підвелася.
— Ми підемо всі три. І поговоримо. Без вас.
Вони зібралися в кімнаті Лілі — тій самій, де колись спали втрьох на одному дивані, коли мама ще була. Ліля сиділа на підлозі й малювала на шматку картону великими літерами: «НЕ ПРОДАВАТИ».
— Вона хоче нас розсварити, — сказала Софія тихо. — Це ж очевидно. Спочатку переконала тата, що я «занадто багато прошу грошей на адвокатські курси».
Потім тобі, Катю, сказала, що ти «ледащо» і «треба вже працювати», хоча ти на п’ятому курсі й на практиці в лікарні. А Лілі взагалі оголосила «невдячною дармоїдкою». Класика. Розділяй і владарюй.
Катя кивнула.
— Я чула, як вона татові казала: «Твої доньки тебе не люблять, вони тільки гроші висмоктують». І він починає вірити.
Ліля відклала маркер.
— Ми не дозволимо. Ця квартира — останнє, що в нас лишилося від мами. Вона тут кожну стіну вибирала. Кожну лампу. Ми не продамо.
— Але тато підпише, якщо вона його дожене, — сказала Софія. — Він вже підписував довіреність на неї на продаж машини маминої. Пам’ятаєте?
— Пам’ятаємо, — хором відповіли молодші.
— Треба діяти разом, — Софія подивилася на сестер. — Повністю разом. Жодна не піддається. Жодна не йде на компроміс окремо. Домовились?
— Домовились, — Катя й Ліля простягнули руки й поклали зверху долоні Софії.
Так все почалася.
Перший тиждень Тетяна діяла тонко.
Спочатку до Софії:
— Софійко, ти ж розумна дівчина. Тобі ж потрібна своя квартира. Ти ж не хочеш вічно жити з мачухою, правда? Ось тобі документи, підпиши згоду — і 70 тисяч доларів твої. Можеш хоч завтра ключики від нової квартири забрати.
Софія посміхнулася.
— Дякую. Я подумаю. І поговорю з сестрами.
Тетяна зрозуміла, що не вийшло.
Далі — Катя.
— Катерино, ти ж мрієш про ординатуру в Німеччині. Там 15 тисяч євро на рік. Звідки гроші? Тато вже старий, він не витягне. Продамо квартиру — ти вільна.
Катя зітхнула.
— Я вже подала на стипендію. І поговорю з сестрами.
Третя — Ліля. Тут Тетяна пішла ва-банк.
— Лілія Павлівно, — сказала вона, коли Павла не було вдома, — я знайшла тобі галерею в Празі. Вони готові взяти твої картини. Але треба їхати зараз. Ось квиток на літак. На місяць. Поживеш у хостелі, покажеш роботи. Тато оплатить. Тільки… ну ти ж розумієш, тут тобі місця мало. Підпиши згоду на продаж — і лети.
Ліля подивилася на квиток. Потім на Тетяну.
— А чому саме зараз? Чому так терміново?
— Бо пропозиція обмежена!
— Я поговорю з сестрами.
Тетяна зрозуміла, що програє.
Тоді вона змінила тактику.
Почала плакати при Павлові.
— Паша, твої доньки мене ненавидять! Вони не хочуть, щоб ми з тобою були щасливі! Вони хочуть, щоб ти вічно працював на їхні забаганки! Я ж для них стараюся, а вони…
Павло приходив до дівчат окремо.
Спочатку до Софії:
— Соню, ну що тобі варто? Підпиши. Тетяна каже, що ви всі отримаєте гроші й будете щасливі…
— Тату, а ти будеш щасливий, коли нас тут не буде?
Павло мовчав.
Потім до Каті:
— Катюшо, ти ж розумна. Тобі ж треба думати про майбутнє…
— Тату, а ти думав про наше майбутнє, коли мама не стало й ти через рік привів Тетяну?
Павло відвів погляд.
І нарешті до Лілі:
— Лілічка, ти ж творча людина. Тобі тісно тут. Підпиши — і їдь малювати.
Ліля дістала з шухляди альбом і показала татові малюнок — їхня квартира, мама на балконі, вони втрьох малі тримаються за руки.
— Це останнє місце, де мама була з нами. Ти хочеш його продати?
Павло сів на підлогу й заплакав.
Дівчата зрозуміли: пора діяти рішуче.
Вони зібралися втрьох у кафе й склали план.
Крок перший. Софія, як юристка, пішла до нотаріуса й подала заяву про заборону відчуження квартири до досягнення домовленості між усіма спадкоємцями (бо за заповітом мами квартира ділилася порівну між Павлом і трьома доньками).
Нотаріус наклав арешт на будь-які дії з нерухомістю.
Крок другий. Катя записала на диктофон одну з розмов Тетяни з подругою по телефону: «Та я їх розсварю, як кошенят. Кожній пообіцяю своє — і підпишуть. А потім з Пашком на Балі поїдемо».
Крок третій. Ліля намалювала величезний плакат: три дівчинки тримають маму за руки, а зверху напис: «Ця квартира — наша мама. Продаси — втратиш її вдруге».
Плакат повісили у вітальні.
Коли Тетяна прийшла додому й побачила це — зблідла.
— Це що за цирк?!
— Це не цирк, — сказала Софія, вмикаючи диктофон. — Це докази. І заява в нотаріуса. І якщо ти ще раз спробуєш тиснути на тата чи на нас — ми підемо в поліцію за шахрайство.
Тетяна закричала:
— Павле! Ти дозволиш своїм дітям так зі мною розмовляти?!
Павло стояв у дверях. Подивился на плакат. На дочок. На Тетяну.
— Таню, — сказав він тихо. — Я все зрозумів. Я не продаю квартиру. Ніколи. Це наш дім. І моїх дівчаток тут ніхто не чіпатиме.
Тетяна почала кричати, плакати, збирати речі.
— Я пішла! Живіть зі своїми привидами!
— Іди, — сказала Ліля. — Двері там. Тільки не грюкай, бо фарба обсиплеться. Мама сама ці двері вибирала.
Тетяна пішла. Назавжди.
А вони вчетверо — Павло й три доньки — сіли на кухні, зварили пельмені (як мама робила), і довго мовчали.
Потім Павло сказав:
— Пробачте мене. Я мало не втратив вас усіх.
Софія обняла його.
— Ми тебе не віддали. І не віддамо.
Катя додала:
— Ми сильніші разом.
А Ліля підняла келих:
— За маму. За нас. І за те, що любов сестер — це назавжди.
Павло посміхнувся крізь сльози.
— І за те, що ви в мене — найкращі в світі.
Квартира залишилася.
Плакат Лілі досі висить у вітальні.
А на дверях з’явилася нова табличка, зроблена Лілею:
«Тут живуть четверо.
Мамина любов, татова совість і три сестри, яких не розсварити.
Не турбуйте.»
Наталія Веселка
