Сонце над селом Великі Яри стояло в зеніті, коли до воріт обійстя покійного Степана повернувся чорний позашляховик. Із машини вийшла Вікторія — міська «пані» в капелюсі, за нею виплив її чоловік, а слідом, гримаючи дверима, вискочив молодик з айфоном.
На ґанку їх уже чекала Ганна, жінка в хустці, яка сорок років протовклася зі Степаном в одній хаті.
— О, приїхали! — голос Ганни був схожий на хрускіт сухої гілки. — Місто завітало по ласий шматок? А де ж ви були, Вікторіє, коли батько три місяці на стіну ліз від болю?
— Не починайте, Ганно Василівно, — холодно відчеканила Вікторія, поправляючи окуляри. — Я була в Італії на конференції. Ви прекрасно знаєте, що мій графік не передбачає копання городів. Ми приїхали на зачитання заповіту.
— Твій графік передбачає тільки витрачання батьківських грошей! — вигукнула Ганна. — Степан мені все сказав. Весь ваш бізнес у місті — це його кредити!
— Мамо, заспокойся, — з хати вийшов молодий хлопець у простій сорочці. Це був Максим, місцевий агроном.
— О, а ось і наш «господар»! — пирхнув син Вікторії, Артур. — Максиме, ти справді думав, що якщо підтирав дідові слині, то хата в селі та паї стануть твоїми? Ти тут ніхто, просто сусідський хлопець на побігеньках.
Максим спокійно глянув на Артура.
— Я не сусідський, Артуре. Я — син.
У дворі запала мертва тиша. Вікторія пополотніла.
— Що ти верзеш, голодранцю? Мій батько мав одну законну доньку — мене!
— Законну — так, — Ганна вийшла вперед, витираючи руки об фартух. — А рідного сина він нажив на стороні тридцять років тому. І я про це знала. Я прийняла це, бо Степан так хотів. Максим — його. І заповіт, який він склав за тиждень, вас дуже здивує.
— Це обман! — заверещала Вікторія. — Ви його обпоїли своїми трав’яними настоями! Ви змусили старого підписати папери! Мій батько не міг зрадити пам’ять моєї матері з якоюсь… селянкою!
— Твоя мати покинула його і поїхала за кордон, коли тобі було п’ять! — відрізала Ганна. — Вона листувалася з ним лише тоді, коли закінчувалися євро. А Максим підняв його ферму, поки ви в місті купували квартири в кредит під заставу цієї самої землі!
З машини вийшов адвокат, похмурий чоловік у сірому костюмі.
— Прошу всіх зайти до хати. Сварки не змінять юридичних фактів.
У тісній світлиці, де пахло чебрецем і старими меблями, адвокат розгорнув папір.
— Отже, — почав він. — Пан Степан залишив наступні розпорядження. Будинок у селі та всі господарські споруди переходять Ганні Василівні в довічне користування.
— Що?! — Клавдія вдарила кулаком по столу. — А земля? П’ятдесят гектарів чорнозему!
— Земля, — адвокат подивився на Максима, — переходить у власність Максима Степановича. З однією умовою: він не має права продавати її протягом десяти років.
— Це підробка! — закричав Артур. — Мамо, роби щось! Ми розраховували на ці гроші, щоб закрити борг за ресторан!
— Ресторан? — Максим підвів голову. — Так ось чому ви так раптово полюбили село? Батько знав про ваші борги. Він знав, що ви хочете продати землю забудовникам під склади.
— Ти, нікчемо, не маєш права судити нас! — Вікторія кинулася до Максима. — Ти — помилка, позашлюбний сором! Ти думаєш, що вдягнув чисту сорочку і став спадкоємцем? Та я затягаю тебе по судах! Я доведу, що ти — ніхто!
— Доводь, — спокійно відповів Максим. — ДНК-експертиза вже зроблена. Батько сам на наполіг. А щодо зради… Знаєте, Вікторіє, справжня зрада — це не дитина на стороні. Це коли рідна донька не бере слухавку, коли батькові дуже зле, бо в неї «роумінг дорогий».
Вікторія задихнулася від люті.
— Ви — зграя шахраїв! Ти, Ганно, пригріла змію, щоб обікрасти мене!
— Я пригріла сина чоловіка, якого кохала, — тихо сказала Ганна. — А ти, Вікторіє, завжди любила тільки його гаманець.
Степан залишив тобі квартиру в місті. Ту саму, в якій ти живеш. Більше ти нічого не отримаєш.
— Квартиру? Та вона закладена! — проговорився чоловік Вікторії.
У хаті знову стало тихо. Ганна гірко посміхнулася.
— Тоді збирайте речі. Тут вам більше не раді. Степан хотів, щоб ця земля цвіла, а не стала бетонним пустирем.
Вікторія схопила сумку, її обличчя перекосилося від безсилої злості.
— Ми ще зустрінемося в суді! Ви згниєте в цьому селі, обнімаючи свої гектари! Артуре, йдемо!
Позашляховик з ревінням вилетів з двору, здіймаючи хмару куряви. Ганна сіла на лаву і важко зітхнула.
— Ох, Максиме… Важко воно буде. Вони не відчепляться.
— Нехай пробують, мамо, — Максим поклав руку їй на плече. — Земля любить тих, хто її копає, а не тих, хто її ділить. Ми впораємося.
Судове засідання нагадувало поле бою, де замість гармат стріляли теками з документами. Вікторія, у чорному капелюшку з вуаллю, ніби на похороні власних надій, сиділа навпроти Максима.
— Ваша честь! — голос адвоката Вікторії, пана Голохватова, розрізав тишу зали.
— Ми стверджуємо, що покійний Степан Петрович перебував під систематичним психологічним тиском з боку громадянки Ганни та її так званого сина. Подивіться на ці рахунки! За останній рік життя він переказав на рахунок Максима величезні суми!
— Ці «суми» йшли на закупівлю добрив та ремонт тракторів! — вигукнув Максим, підхоплюючись із місця. — Батько не міг сам їздити по складах!
— Тиша в залі! — суддя суворо подивився поверх окулярів. — Пані Вікторіє, у вас є докази недієздатності батька?
Вікторія підвелася, театрально притиснувши хустинку до обличчя.
— Докази? Його саме життя — доказ! Він приховав від мене, рідної доньки, існування позашлюбного сина тридцять років! Хіба це вчинок людини при здоровому глузді? Це був обман довжиною в життя! Він зраджував пам’ять моєї матері кожного разу, коли дивився на цього… конюха!
— Моя мати була агрономом, а не конюхом! — відрізав Максим. — І вона не кидала його заради італійських вілл, як твоя!
— Замовкни! — заверещала Вікторія. — Ти просто випадкова помилка в його біографії! Ваша честь, ми вимагаємо повної ексгумації та повторного аналізу ДНК у незалежній лабораторії за кордоном! Я не вірю сільським експертам!
Тут уперед вийшла Ганна. Вона витягла з потертої сумки пачку старих фотографій і лист, який досі ніхто не бачив.
— Ви хочете правди, Вікторіє? — голос Ганни здригався від люті. — Ви кажете про зраду? То подивіться на це!
Вона кинула на стіл судді знімок, зроблений у Римі двадцять років тому. На ньому була мати Вікторії з якимось чоловіком, а поруч — маленька дівчинка, зовсім не схожа на Степана.
— Що це? — прошепотіла Вікторія, дивлячись на фото.
— Це твоя мати, Вікторіє, — Ганна підійшла впритул до неї. — І її справжня родина в Італії. Степан знав, що ти не його біологічна донька. Він дізнався про це, коли тобі було шість. Але він не покинув тебе. Він виростив тебе, дав освіту, купив тобі ту кляту квартиру в місті, поки ти витирала ноги об його доброту!
У залі заніміли всі, навіть адвокати.
— Ви брешете! — голос Вікторії зірвався на крик. — Ви хочете мене знищити!
— Це результати тесту, який Степан зробив ще за життя, — Ганна поклала перед суддею офіційний документ. — Він беріг цей секрет, щоб не розбивати тобі серце. Він хотів, щоб у нього була донька. А ти хотіла від нього лише грошей. То хто тут справжня зрада? Син, який працював на землі батька, чи «законна» донька, яка навіть не є йому рідною?
Максим ошелешено дивився на Ганну. Він і сам цього не знав.
— Мамо… це правда? — тихо запитав він.
— Правда, синку. Степан казав: «Якщо вона приїде по-людськи попрощатися — спали ці папери. Якщо приїде грабувати — нехай дізнається, хто вона є».
Вікторія повільно сіла на стілець. Її ретельно вибудуваний світ розсипався. Артур, її син, який досі лише грав у телефоні, раптом підвівся.
— То ми що… тепер зовсім нічого не отримаємо? Навіть заставу за ресторан не перекриємо?
— Геть звідси, — Максим вказав на двері. — І забудьте дорогу до Великих Ярів. Батько залишив вам квартиру — це більше, ніж ви заслуговуєте після всього цього бруду.
— Ми подамо апеляцію! — вигукнув адвокат Голохватов, але Вікторія зупинила його рукою. Вона виглядала постарілою на десять років.
— Не треба, — промовила вона порожнім голосом. — Ходімо, Артуре. Тут більше немає чого ловити.
Коли вони вийшли, Максим підійшов до вікна. Над селом збирався дощ.
— Знаєш, мамо, — промовив він, — мені його навіть шкода. Тримати таку таємницю стільки років…
— Він любив цей сад і цю землю, Максиме, — відповіла Ганна, поправляючи хустку. — А тепер йди. Треба перевірити молоді дерева. Скоро персики зацвітуть.
Тетяна Макаренко
