Товаришки Марії переконували, що майбутню дружину син обрав з бухти-барахти. Повернувся з армії, кров кипить, от хитра дівка й постаралася… Ублагала, не сперечалася, на все погоджувалася.
Низенька, міцна, коротконога, без талії, обличчя широкувате, оченят маленькі, вузькі. На думку Марії, ім’я Жанна майбутній невістці не підходило категорично. І товаришки піддакували.
— Дівчина ні те, ні се, на трійку з мінусом.
— Педучилище?
Красень-спортсмен, відмінник, після демобілізації одразу до навчання повернувся. А дівчина, з якою тільки-но познайомився, зустрівся, раз — і на тобі, дитину чекає…
— Вона навмисно!
— Жанна йому не пара!
Міша вирішив одружитися. Марія на зустрічах з колишніми однокласницями відвела душу, висловилася, а вдома в коротких діалогах із сином — вирішила мовчати. Занадто яскраво сяяли очі у хлопця. Побоялася, що нічна зозуля денну перекує? Чи засмучувати Мішу не хотіла?
Згадала, як сама на нього чекала в дев’ятнадцять, а двадцяти ще не минуло, за місяць до дня народження — народила?
Коханий хлопчик в ранньому дитинстві часто хворів, але підріс, став сильним, зайнявся спортом.
Дивував часто, не лише з бажанням одружитися. Марія хоч і була невдоволена, а намагалася сильно цього не показувати. Дитина в будь-якому разі в помилках батьків не винна.
А прагнення сина поводитися порядково, дати ім’я й прізвище, бути батьком — категорично схвалювала.
Вирішила, що не буде чинити, як власна свекруха. Яка не прийняла невістку з першого дня й аж до розлучення з батьком Міші жодного доброго слова жодного разу невістці не сказала. Не бачилися, хоч жили в одному місті.
Розлучену Марію з дитиною прийняла, прихистила бабуся. Встигла прописати, перш ніж померла. Раділа, що квартира не пропаде, рідним кровинкам лишиться…
Маша, хоч і не вірила в Бога, а служби за упокій воцерковленої бабусі замовляла регулярно. Знала, що їй це було важливо. І згадувала бабусю з вдячністю.
Не викинула її улюблені фотографії, зберігала альбоми у себе в кімнаті. А портрет із дідом-фронтовиком і взагалі в нову раму вставила, тепер він на кухні над столом висів. Бабуся чимось нагадувала їй Ніну Матвієнко.
Маша була зовсім іншою, а от Мішка теж красунчиком виріс.
Восени син запитав, чи можуть перший час пожити з мамою?
Чи треба йти в деканат, кімнату в гуртожитку для сімейних вибивати?
Наминав борщ і обіцяв не ображатися, якщо мама відмовить.
Дивуючись сама собі, Марія видала вердикт.
— Перевозь свою Жанну. І кімнатами поміняємося. Велику вам. На трьох… віддам.
Син підскочив, розцілував, палко прошепотів:
— Мамусенько, ти най-найкраща у світі! Не хвилюйся. Підроблятиму. На шиї в тебе не повиснемо!
Гарячкувпв, вірив у свої заяви, погано уявляючи, що таке дитина в родині двох студентів.
Маша не стала розкривати очі щасливому сину. Життя значно краще за неї впорається.
Однак багато що на початку спільного побуту молодої сім’ї на території свекрухи складалося всупереч внутрішнім прогнозам самої господині квартири!
Марія Іванівна працювала в центральній бібліотеці, очолювала відділ, зарплатню отримувала скромну, але вважала, що грошей вистачить, хай із обмеженнями.
Але тут у всій красі показали себе дев’яності. Які спочатку обіцяли багато свободи й інших щасливих змін. А обернулися жахом. Товаришки Марії надламувалися одна за одною. Трималися, не здавалися, але скулили й сварилися. Їхні чоловіки, хто пив, хто їхав на заробітки й пропадав.
Зарплатню на заводах перестали платити. У бібліотеці виплати тепер виглядало подачкою порівняно з злетівшими цінами.
Міша хмурився й намагався вчитися, не зважаючи ні на що. По вихідних їздив з друзями за місто, за продукти допомагали старим на городах.
Круглощока Жанна продовжувала усміхатися й жартувати. І з величезним животом, коли ледве вповзала на набряклих ногах на четвертий поверх у хрущовці без ліфта. І після важких пологів у перший же ранок, у вікно показуючи сонного хлопчика чоловікові.
— Син, синочок твій! Як назвемо?
У ній всередині горіла лампочка. І світло відбивалося в очах. Читалося в усмішці.
Незабаром невістка домовилася з військовими пенсіонерами з першого поверху про взаємну підтримку. Ця літня пара ні з ким особливо не контактувала, хіба що віталися. Але Жанна здивувала, знайшла підхід до Івана Миколайовича й Олени Петрівни. Які стали приглядати за городом. За яким? Першою з їхнього будинку Жанна розкопала землю просто під вікнами. Посадила картоплю й моркву.
Наступної весни так вчинили багато хто, майже всі.
Там, де Марія губилася, страждала, хвилювалася, її невістка чухала потилицю й розмірковувала, як викручуватися буде. А потім одразу діяла.
Говорити, що все пропало, відмовлялася в принципі. А довго філософствувати молодій дружині й матері було ніколи. Дитина плюс навчання заочне? Жанна перевелася на такий формат. Прекрасно!
Загалом це були її улюблені слова:
— Прекрасно! Чудово! Просто супер!
Город під вікном? Не треба далеко їздити нікуди. І ніхто її картоплю не вкраде. Клас!
Стільки складності навколо? Відмінна загартовність характеру!
Навчання плюс дитина! Чудово. Не всім так як їй везе, що й заміж вийшла, й малюк народився.
Марія не помітила, як перестала звертати увагу на недоліки фігурки швидкої невістки, на погані манери й дивну манеру вбиратися, на помилки в мовленні.
Поправляла наголоси спокійно, за звичкою. Жанна не ображалася, дякувала й запам’ятовувала.
Весела, вправна, енергійна — і дитина росла такою ж. Пішов у дев’ять місяців. Заговорив у рік.
Марія гуляла з ним і займалася із задоволенням. Малюк не ниє, не верещить, якщо хникає — шукайте причину. Таке саме сонечко, як мама за характером, такий самий красунчик зовні, як батько.
Під час сесії Жанни Дімочка подорожував між найкращою подругою Жанни — Лєночкою, ветеранами Сікорськими, вже згаданими вище, й самою Марією. Добре їв. Багато спав. І поводився як зразкове немовля з педіатричних посібників.
Настраждавшись із вибагливим, часто хворим, плутаючим день із ніччю Мішою Марія була впевнена, що спокійні й задоволені діти вигадані лікарями. Ні. Ласкаво просимо до реального світу. Малі, які не ревуть з ранку до ночі, багато сплять, завжди готові до усмішки — існують!
Перед Новиним роком Марії стало ніяково, що досі не знайома з батьками Жанни. Молоді півтора року тому просто розписалися без урочистостей. Поїхали в гості самі, а до себе нікого не кликали, не до свят було.
Вирішивши виправити недолік, Маша взяла річного онука й сіла на рейсовий автобус. Пообіцявши синові з невісткою, що повернеться до вихідних. Мовляв, відпочиньте пару днів без дитяти й вашої мамаші. Побудьте удвох.
Попередньо Жанна зі своєю ріднею зідзвонилася, відбила телеграми, як належить.
На автостанції маленького містечка, більше схожого на селище — свекруху Жанни несподівано зустріли цілою юрбою народу.
Десять чоловік махали руками. Добре, що плакат: «Ласкаво просимо!» — із собою не прихопили.
Зате кімнату, яку виділили для гості — ним прикрасили. Без жартів. На двері повісили зовні. На ватмані написане веселими яскравими літерами. Це молодші діти Івана й Зіни, брати й сестри Жанни, постаралися.
Раптом ставши саме Машенькою, Марія оніміла на пів дня.
Онука в неї з рук вийняли ще біля автобуса. І більше віддавати не хотіли. Як перехідний сувенір, він їздив між рідними Жанни й радував їх.
Марія перед сном розплакалася, виявивши на тумбочці біля ліжка чай у гарному святковому келиху й солодкий пиріжок із запискою, явно виготовленою трьома людьми, як мінімум. Розрізнялися почерк і колір ручки.
Лист дядька Федора вийшов, практично.
Текст вражав:
— Машенько, дорога, обіймаємо! Солодких снів на новому місці! Приснися жених нареченій!
Рідня знала, що їхня городська сваха розлучена. І хтось із дрібних так піджартував. Без злоби, від щирого серця.
Вранці хихикати поганці і питали, пробігаючи повз Жанину свекруху, мовляв, як? Приходив уві сні кавалер?
Ганяючи шкідливу дітвору від столу рушником, бадьора бабуся Жанни пояснювала.
— А чого дивуєшся? Фігура, як у дівчинки! Губки бантиком. Чиста наречена! От діти й вирішили тебе заміж видати. Киш, кому кажу!
Останнього онука відправила вчитися. І бабуся присіла поруч із гостею — поснідати чим Бог послав.
— А де Дімочка?
Запізніло опам’яталася Марія.
Бабуся Настя почухалася потилицю.
— Так у старших моїх.
— Івана й Зіни?
— Ні. Ваня наймолодший. У Наташки з Сергієм. Мабуть. Швидше за все. Що з тобою?
Маша взялася за голову. Виходило, що онук ночував в іншому домі, невідомо де. А вона??? Дозволила? І не наполягла забрати до себе!
Вона з’їхала з глузду, чи що?
Що відбувається?
Бабуся Настя обійняла за плечі, поцілувала в щоку. Втішила.
— Повернуть твій скарб, не хвилюйся! Він же наш хлопець, як не крути. Поїв і дрих всю ніч. Укатали зайчика.
— Укатали?
— Звичайно. А санчата то онукам і правнукам моїм нащо?
Маша зрозуміла, що сльози бризкають на стіл.
Бабуля засуєтилася. Стала умовляти.
— Не хвилюйся, дитинко.
— Дитинко?
— А хто ж. Ти ж для мене як є, та маленька. Не переживай. За своїх ручаюся. Повернуть у цілості й недоторканості!
Але Маша підскочила негайно знайти дитину!
Вийшли за п’ять хвилин. Прогулялися до Наталі. Сергій давно був на роботі. Старша дочка бабусі відірвалася від прання, повідомила, що дитину давно забрали до Зіни, вона дуже просила, а ввечері обов’язково повернуть.
— Куди повезли?
— До села.
Маша сіла на табурет і розридалася. Їй було не стільки страшно, скільки соромно, що вона погана мати й ненадійна бабуся.
Але через деякий час чай із м’ятою, плюс столова ложка меду з біленькою, її втішили. Зіна незабаром відправила гостю назад разом із бабусею, яка до вечора обіцяла лазню. А наступного ранку Анастасія Андріївна, та сама бабуся, навколо якої крутилося життя родини, наполегливо кликала нехрещену Машеньку до Церкви на службу.
Канікули розтяглися з двох днів до тижня. Маша більше не відпускала Дімочку від себе. Тому в гості їх таскали обох. Рідня жадала знайомитися. І не відмовляла собі у втіленні задуманого.
Назад на автобус веселого червонощокого онука разом із округлішою в деяких місцях, Машу вантажили не вдесятьох, але вп’ятьох точно.
Із собою запихнули під сидіння чотири величезні сумки. З грибами, вареннями, соліннями й в’язаними шкарпетками, кофтами. Для самого хлопчика, Жанни й її чоловіка Міші.
Просили не соромитися й приїжджати частіше! А то, іть, взяли моду. Мало того, що весілля зажали, так ще й у гості не поспішають.
Дев’яності, при всій їхній колючості, перестали бути коридором страху. Стали нормальною, хоч і в міру суворою школою, в якій завжди знаходилося місце щастю й несподіваним гостям, теплим в’язаним шкарпеткам, запискам від бабусі Насті, посмішкам, танцям (!), застільним пісням.
Закружлявши у всьому цьому, Маша зрозуміла, що більше посміхається, хмуриться рідше. І загалом — задоволена.
Виявивши у себе на кухні одного з племінників Жанни, який приїхав вступати на лікаря, молода бабуся Діми сама запропонувала, пожити в неї. Так і випалила. Мовляв, у тісноті, та не в образі.
Хлопець устав, видав шанобливий уклін, Маша рот від такого відкрила. І передав, що бабуся Настя в Машенькі не сумнівалася, але якби вона не змогла, то ображатися б не стала! От!
Бо порядки в них і в столиці сильно різняться. Вони розуміють.
У той момент у родині все було добре, рівно.
Діма ходив у садочок, Міша почав викладати в школі історію, а Жанна працювати в будівельній фірмі. Несподівано? Покликали, було місце, обіцяли живі гроші, а не шкільні сльози. Міша трохи надувся, що не його, а дружину запросили. Але отримав розсудливу відповідь, мовляв, ти ж зібрався дисертацію писати й до університету перебиратися? Збрехав рідні, чи як?
Все посипалося менше ніж через десять років у нульові.
Коли Дімочка почав вигравати олімпіади з математики…
На кафедрі Міша зустрів симпатичну молоду колегу, доньку декана факультету. Набагато молодшу за нього самого й Жанну, з великими очима, доглянуту. Підбори, спідниця-олівець по коліно.
Повідомив дружині, що подає на розлучення…
Жанна поблідніла, мало не до непритомності. Захиталася. Маша підхопила невістку, посадила, обійняла, а синові хрипко пробурмотіла, що як же так?
— Ти сто, ні тисячу разів говорив, що ніколи не вчиниш, як батько. Не кинеш родину, дитину.
Міша не відповів. Зібрав речі, з’їхав, подав заяву про розірвання шлюбу.
І… Цим справа не закінчилася. Через пару місяців заглянув у гості, коли Жанни не було вдома, а Дімочка ще не повернувся зі школи. Запитав, як мати подивиться на поділ майна.
— Що ти маєш на увазі?
Охнула Маша.
— Квартиру, само собою. І заздалегідь попроси Жанну з’їхати. Я не хочу її засмучувати, буде плакати.
За секунду, коли здатність міркувати повернулася, Маша зрозуміла, що син тримається за щоку. А вона стискає кулаки й хрипить.
— Геть з мого дому! Зрозумів?
Шкодувала вона? Про суди, брудну білизну родини, витягнуту на загальний огляд — ще як.
Але тут Міші банально не пощастило. Суддею вперше виявилася одна з маминих товаришок, а вдруге її близький товариш, чию доньку тільки-но з двома дітьми кинув чоловік у столиці…
Жаліти зрадника і відстоювати їхні права суддя не був налаштований, хоч ти йому золоті гори пропонуй.
Колишня свекруха приїжджала розрадити справу миром… Маша й Жанна не пустили її на поріг.
Дімочка вийшов, пройшовся з нею навколо дому, вислухав. Він бачив цю бабусю дай Бог, якщо третій раз у свідомому віці, обалдів, звичайно, але ввічливість проявив.
Маша не просто лишилася з невісткою й онуком. Вона жорстко обрала їхній бік. Вислухала від сина безліч образливого, включаючи майже що прокляття… Але рішення не змінила.
— Жанна й Діма прописані тут. Тут їхній дім.
— Мамо?!
— Не змогла я тебе виховати, підлим виріс. Не впоралася. Вибач.
Затягнулася на пару років ця волокіта і закінчилася не одразу. І не сказати, що чистою перемогою. Якісь гроші виплатити Міші, щоб не ділити квартиру, довелося.
Більшу частину Маші зібрала й привезла родина. Тепер уже не Жанни, а і її, й Дімочки.
Молодий лікар Ігор, ставив Машеньці крапельниці. Поступово, все знов налагодилося.
Близько двадцяти років минуло.
Ні, Жанна більше не вийшла заміж. Але виросла в кар’єрі, водить машину, купила однушку в сусідньому під’їзді. Тихо й на постійній основі зустрічається з розлученим бухгалтером зі своєї фірми.
Стара Маша теж живе не одна. Дімочка, хоч і збудував дім за містом, а з’являється в улюбленої бабусі по три рази на тиждень. Він викладає в гімназії, учні перемагають на міжнародних олімпіадах.
Маші нудьгувати ніколи. У неї мешкають то один, то два студенти з численної родини. Бабуся Настя померла не так давно. Прощалася весело. Вимагала улюблених пісень. Їх горланили три дні й три ночі. Як у поганому анекдоті, порвали два баяни. Така вигадниця була за життя, чудових дітей і онуків виховала, на крило поставила.
За рік до смерті своїй дорогій Машеньці бабуся обіцяла, що та не лишиться одна… І ось, нате отримайте!
У шістдесят сім років (!), правда, почуває вона себе прекрасно, жартує, що молитвами бабусі, а виглядає років на десять молодше, нашу Машу кличе заміж Жанин шеф удівець.
Він молодший за героїню, ще шістдесяти не минуло, але вважає, що якщо зустрів щастя, дзьобом — не цокай, хапай двома лапами й тримай міцно!
Так його бабуся вчила. А як ви зрозуміли, наших улюблених бабусечок слухати — справа важлива.
