Жінка сиділа на кухні й рахувала зім’яті купюри, розкладаючи їх по маленьких купках — ніби фішки в якійсь грі. Комунальні, продукти… Грошей катастрофічно не вистачало.
З дитячої знову долинув голос трирічного Максима. Він гукав маму. Олена заплющила очі. Молоко закінчилося ще вчора, а до зарплати чоловіка залишалося чотири дні. Вона підійшла до холодильника, відчинила, потім знову зачинила — ніби сподівалася, що там дивом з’явиться пакунок молока.
— Зараз, сонечко, — крикнула вона синові, намагаючись не показати розпачу.
У гаманці залишалося сто двадцять гривень. Цього вистачить на молоко й хліб. А що буде завтра? А післязавтра?
Олена знову сіла за стіл і сперлася на руки. Коли вона востаннє купувала щось для себе? Місяць тому? А може, вже й пів року минуло.
Вхідні двері грюкнули — прийшов Сергій.
— Привіт, — кинув він, навіть не заглянувши на кухню.
Вона почула, як він пройшов у спальню, кинув сумку, потім повернувся.
— Олено, а де моя біла сорочка?
— У пральній машині.
— Як це — у пральній машині? Мені ж завтра на роботу.
Вона зітхнула, підвелася й пішла до спальні. Сергій стояв біля шафи, перебираючи речі.
— Я зараз виперу, до ранку висохне, — спокійно сказала вона. — Треба було раніше сказати.
— Треба було раніше думати, — буркнув він.
Олена звикла до таких фраз. Її життя давно складалося з «потрібно думати» — про прання, вечерю, дитину, гроші. А потім вона побачила в його руках білу коробку. Новеньку, блискучу, дуже знайому.
— Що це? — спитала жінка, хоча й так знала відповідь.
— Телефон, — задоволено посміхнувся Сергій. — Нова модель. Мій зовсім зависав.
Олена відчула, як щось гаряче підступає до горла.
— Телефон? — перепитала тихо.
— Ну так, а що?
— Скільки він коштує?
— Вісімдесят тисяч гривень, — сказав він, обережно проводячи пальцем по екрану. — Але це ж інвестиція. Для роботи потрібен нормальний гаджет.
Олена сіла на край ліжка. У голові паморочилося.
— Сергію… — почала вона, але голос зірвався. — У нас на молоко для дитини грошей немає, а ти купуєш собі телефон за вісімдесят тисяч гривень?
Він підняв на неї здивований погляд.
— А до чого тут молоко?
— До того, що Максим третій день просить молока, а я рахую копійки!
— А я що? — підняв він голос. — Я працюю, я заробляю.
— І витрачаєш на себе, — гірко промовила вона.
— На сім’ю теж! Квартира, їжа, одяг — усе на мої гроші!
— Твої гроші? — перепитала вона. — А я що, не частина цієї сім’ї?
— Частина, але не заробляєш, — кинув він холодно.
Слова прозвучали образливо.
— Не заробляю… — повторила вона.
— Сама ж хотіла сидіти з дитиною вдома. От і сиди. А гроші — це моя відповідальність.
— Твоя? А молоко для твого сина — чия тоді?
— Не починай, — буркнув він. — Завтра куплю.
— А сьогодні?
— Сьогодні обійдеться.
Олена дивилася на чоловіка — на цього чужого чоловіка з новим телефоном у руках — і відчувала, як усередині щось остаточно ламається.
— Знаєш що, Сергію? — тихо сказала вона.
— Що?
— Нічого. Просто нічого.
У ту ніч, лежачи поруч чоловіком, який мирно спав, Олена вперше за довгий час запитала себе: «А заради чого я все це терплю?» І не змогла знайти відповіді.
Минув тиждень після тієї сварки. Олена сиділа в кав’ярні з подругою Олею, а Максим грався у дитячому куточку. Вони пили каву — Олену пригостила подруга.
— Знаєш, — промовила Оля, повільно розмішуючи цукор у чашці. — Учора бачила Сергія в банку. Знімав гроші.
— І що тут такого? — втомлено спитала Олена.
— Багато знімав, — тихо сказала подруга. — А потім пішов до ювелірного. Може, тобі щось купує?
Олена лише сумно всміхнулася. Сергій давно нічого їй не купував.
— Дивно, — пробурмотіла Оля, потім зам’ялася.
— Кажи вже, — насторожилася Олена.
— Я випадково побачила його банківське сповіщення. Він переказав комусь тридцять тисяч гривень.
— Кому?
— Не знаю… Але там прізвище було — Соколова.
Олена відчула, як щось холодне стискає серце. Вона знала лише одну Соколову — сестру Сергія, Ірину. Ту саму, якій вони вже не раз допомагали «тимчасово».
— Олю, — тихо сказала вона. — Ти все правильно зробила, що сказала. На молоко для сина грошей нема, а сестрі, будь ласка, тридцять тисяч.
Того вечора жінка чекала чоловіка на кухні. Максим спав. У квартирі стояла гнітюча тиша.
Коли Сергій нарешті зайшов, вона сказала:
— Нам треба поговорити.
— Знову про гроші? — зітхнув він, не відриваючись від телефона.
— Ти перевів Ірі тридцять тисяч гривень.
Настала довга пауза.
— А це твоє діло? — холодно кинув він.
Олена не повірила своїм вухам.
— Сергію, це сімейні гроші!
— Це мої гроші! — різко перебив він. — Я їх заробив і витрачаю, як вважаю за потрібне.
— А сім’я — не твоє діло? А син? — її голос затремтів.
— Не починай. Я не міг відмовити сестрі, їй важко.
— А нам ти можеш не допомагати? Ми макарони їмо тиждень, м’ясо бачили місяць тому.
— Нормально живемо, — знизав плечима він.
— Ти навіть не уявляєш, скільки коштує дитяче харчування! — голос Олени зірвався. — А ліки?
— Знаю. І що?
— А те, що ти витрачаєш на себе й свою родину більше, ніж на нас.
Сергій уперся поглядом у неї, потім холодно вимовив:
— Якщо тебе щось не влаштовує — іди працюй. Захотіла сидіти вдома з дитиною — сиди, але мені не вказуй.
— Сергію, досить, — сказала вона тихо.
Він розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима.
Олена залишилася на кухні — поруч із порожнім холодильником і купою неоплачених рахунків.
Наступного дня вона зібрала речі й поїхала до мами.
— Доню, що трапилось? — запитала мати, присівши поруч.
Олена все розповіла: і про телефон, і про переказ сестрі, і про те, як Сергій дивиться на неї — наче вона тягар.
Мама довго мовчала, а потім сказала тихо:
— Ти знаєш, на кого схожа зараз?
— На кого?
— На мене у твоєму віці. Твій батько теж вважав, що раз я не працюю, то нічого не варта. Теж допомагав своїм, а нам з тобою — самі залишки.
— Але ж ви не розлучилися, — прошепотіла Олена.
— Не розлучилася, — зітхнула мама. — Терпіла тридцять років. І знаєш, що отримала в результаті? Нічого.
Вона подивилася у вікно й додала:
— Не повторюй моїх помилок, доню. Ти молода, розумна, сильна. У тебе все попереду. А Максим… він буде пишатися мамою, яка все витримає.
Дочка зробила свої висновки. Залишила дитину з мамою й швидко з’їздила додому за речами. Брала тільки необхідне, і ноутбук. Думала, що віддалена робота — вихід для неї. Чоловіка тоді вдома не було, тож, збір пройшов швидко.
Ввечері Сергій повернувся додому напідпитку й відразу ліг спати. Тільки зранку він побачив пусту квартиру, але подумав, що дружина гуляє на вулиці з дитиною. Лише ввечері він зрозумів, що щось не так. Сергій дзвонив дружині, але вона не брала слухавки. Шукав її у подруг. Дзвонив батькам.
Мати, Оксана Петрівна, відповіла коротко, що дочка у неї з Максимом, і що їм поки краще не бачитися. На тому Сергій і заспокоївся. Він навіть не намагався повернути дружину, мовляв, сама пішла, сама повернеться.
Минуло кілька місяців. Олена працювала віддалено. Вона мала постійних клієнтів, навчилася швидко писати тексти, домовлятися, відстоювати свої умови. Вперше за багато років вона почувалася не просто мамою і дружиною, а собою — людиною, яка щось уміє й може.
Максим ходив у садочок, а вечорами вони разом готували вечерю, малювали, сміялися. Її мама допомагала, іноді просто мовчки сиділа поруч, поки Олена друкувала тексти за ноутбуком. Спокій — ось чого їй так не вистачало раніше.
Одного дня, коли вони з Максимом поверталися з магазину, біля під’їзду стояв Сергій. Схудлий, неголений, з очима, в яких змішалися втома й надія.
— Олено, — тихо сказав він. — Я все зрозумів. Я хочу повернути вас.
Вона зупинилася, подивилась на нього довго й спокійно.
— Сергію, — вимовила тихо жінка, — ми з Максимом уже повернулися. До себе. До життя.
— То ти мене не пробачиш?
— Я давно тебе пробачила. Просто більше не хочу жити так, як було.
Він опустив погляд, зрозумівши — повернення не буде. Жінка взяла Максима за руку й пішла додому. Їй було легко на душі.
На кухні вона поставила чайник, а син поклав поруч свій малюнок — будинок, мама, він і сонце над ними. Тато теж був на малюнку, але далеко, з сумкою у руці, ніби кудись збирався їхати.
— Мамо, це ми.
— Так, — усміхнулася Олена. — Це ми. І в нас тепер усе буде добре. І вперше за довгий час вона справді в це вірила.
