Ресторан дихав розкішшю, ароматом трюфелів та ледь вловимим смородом лицемірства. Христина поправила вишукану сукню кольору стиглої вишні й поглянула на годинник. Її супутник затримувався на кілька хвилин, але вона не хвилювалася. Вона знала: очікування лише додасть моменту гостроти.
— Ой, невже це наша Христя? — пролунав надто гучний, театральний голос, від якого в неї затерпло в потилиці.
Артем. Колишній чоловік, з яким вони розлучилися рік тому. Він виглядав як персонаж із поганого серіалу про багатіїв: занадто наглянсований костюм, годинник розміром з блюдце і «аксесуар» під рукою — дівчина років двадцяти двох, яка кліпала нарощеними віями так інтенсивно, наче намагалася злетіти.
— Привіт, Артеме, — спокійно відповіла Христина, навіть не повертаючи голови. — Бачу, твій смак на краватки не покращився. Занадто багато блиску для такого тьмяного вечора.
— Облиш мої краватки! — Артем без запрошення відсунув стілець і сів навпроти, потягнувши за собою свою супутницю. — Ти краще скажи, на чиї грошики ти тут гуляєш? Невже розпродала ті прикраси, що я тобі дарував? Чи, може, взяла кредит, щоб хоч раз на рік подихати повітрям вищого світу?
Його «лялечка», яку він представив як Анжелу, тоненько хіхікнула.
— Артемчику, ну навіщо ти так? Може, пані просто економила на обідах, щоб замовити тут десерт? — пропищала дівчина, розглядаючи манікюр Христини.
— Ти дивись, Артеме, вона ще й розмовляє, — Христина нарешті підняла очі. — Я думала, ти вибираєш моделей за принципом «мовчання — золото». Але бачу, ти вирішив зекономити і взяти бюджетний варіант з фольги.
Артем почервонів. Його завжди бісило, що Христина ніколи не лізла за словом у кишеню.
— Ти просто заздриш! — вигукнув він, стукнувши кулаком по столу. — Заздриш, що я живу на повну, що поруч зі мною молодість і краса, а ти сидиш тут одна, намагаючись вдати з себе королеву. Твоя епоха закінчилася разом із нашим розлученням. Я — успішний чоловік, а ти — просто спогад про мої помилки!
— Помилка — це твій піджак на два розміри менший, Артеме. А наше розлучення було моїм найкращим інвестиційним рішенням, — парирувала Христина. — До речі, щодо «гуляєте на мої гроші»… Твої аліменти ледь покривають мої витрати на корм для кота. Хоча, дивлячись на Анжелу, я розумію, що витрати у нас схожі: обом треба купувати щось блискуче, щоб не нудьгували.
— Як ти смієш?! — пискнула Анжела. — Артем каже, що ти була сірою мишею, яка тільки й знала, що рахувати його копійки!
— Сірою мишею я була, бо намагалася не засліпити твого Артемчика своєю тінню. Він же в нас такий вразливий до чужого успіху, — Христина посміхнулася кутиком губ.
Артем вже збирався видати нову порцію жовчі, як раптом вхідні двері ресторану відчинилися, і в залі стало тихо.
До їхнього столика підійшов високий чоловік у бездоганному темно-синьому костюмі. Його постава випромінювала таку впевненість, що офіціанти мимоволі виструнчилися.
— Вибач, люба, що змусив чекати. Справи в холдингу затягнулися, — сказав він, кладучи руку на плече Христини.
Це був Віктор Громов. Людина, чиє прізвище Артем бачив лише в економічних новинах і на обкладинках Forbes. Людина, до якої Артем місяцями намагався записатися на прийом, щоб випросити бодай маленький підряд.
Артем похлинувся повітрям. Його обличчя з червоного стало землисто-сірим.
— Пане Громов? — пролепетав він, намагаючись підвестися, але заплутався у власних ногах.
Віктор холодно глянув на Артема, потім на Анжелу, яка раптом стала схожа на налякане пташеня.
— Ми знайомі? — сухо запитав Громов.
— Я… я Артем Ващук. Ми вели переговори з вашим заступником щодо поставок…
— Ах, Ващук, — перебив його Віктор. — Здається, мені сьогодні доповідали про ваш проект. Занадто багато амбіцій і занадто мало реальних активів. Христино, це той самий «колишній», про якого ти згадувала, що він має проблеми з елементарною вихованістю?
Христина підвелася, взяла Віктора під руку й лагідно усміхнулася.
— Саме так, Вікторе. Він якраз намагався з’ясувати, чи вистачить мені коштів на вечерю. Може, порадиш йому, як правильно рахувати чужі гроші, поки він не розтринькав решту своїх на біжутерію?
Артем стояв, не знаючи, куди подіти руки. Анжела, зрозумівши, що «папік» щойно з тріском провалився перед справжнім королем джунглів, демонстративно відсунулася від нього.
— Знаєте, Ващук, — додав Віктор, збираючись йти до іншого столика, — у бізнесі, як і в житті, важливо знати своє місце. Ваше — точно не за цим столом. І, до речі, завтра мій секретар анулює вашу заявку. Нам не потрібні партнери, які не вміють поважати жінок.
Христина наостанок поглянула на колишнього. У його очах вона побачила не просто злість, а справжній, липкий жах.
— Гарного вечора, Артемчику. Не забудь заплатити за свій лимонад. Це, мабуть, остання розкіш, яку ти зможеш собі дозволити найближчим часом.
Вони пішли, залишивши Артема посеред залу під глузливі погляди відвідувачів. Тепер він точно знав, на чиї гроші гуляє Христина — на власну свободу, яка виявилася дорожчою за всі його статки.
Це було класичне «не було б щастя, та нещастя допомогло». За пів року до фатальної вечері в ресторані, Христина стояла під проливним дощем біля зачиненого офісу нотаріуса. Артем тоді щойно заблокував її картки, заявивши: «Подивимось, як ти заспіваєш без мого золотого голосу».
Саме тоді до тротуару підкотив чорний позашляховик, обдавши її хвилею з калюжі. Христина, замість того щоб розплакатися, розлючено ляснула долонею по капоту машини.
— Ви з глузду з’їхали?! — крикнула вона в затоноване скло. — Мало того, що день жахливий, так ще й ви вирішили додати водних процедур?
Скло повільно опустилося. На неї дивився Віктор Громов. Не той Громов з обкладинки Forbes, а втомлений чоловік із розстебнутим коміром сорочки.
— Я можу запропонувати вам хімчистку або… — він замовк, розглядаючи її розпатлане, але горде обличчя. — Або каву. Здається, вам зараз потрібне щось міцніше за вибачення.
— Мені потрібен адвокат, і квиток на безлюдний острів, — відрізала вона, витираючи щоку. — Але кава — це непоганий початок.
Повернімося до подій після ресторану. Наступного ранку Артем оббивав пороги приймальні Громова. Він виглядав жахливо: очі червоні, краватка набік.
Анжела пішла від нього ще вночі, прихопивши його останній подарунок — браслет, за який він ще не виплатив кредит.
— Мені терміново треба бачити пана Віктора! Це питання життя і мого бізнесу! — кричав він секретарці.
— Пан Громов зайнятий. У нього нарада з головним юристом холдингу, — холодно відповіла дівчина.
Двері кабінету відчинилися, і звідти вийшла… Христина. У діловому костюмі, з папкою документів і тією самою впевненою посмішкою.
— Христино! — Артем кинувся до неї. — Люба, послухай, я погарячкував. Ну, ти ж знаєш мій характер! Та дівчисько — то була випадковість, вона нічого не значить. Скажи Громову, щоб не руйнував контракт. Ми ж рідні люди!
Христина зупинилася і повільно одягла сонячні окуляри, хоча в коридорі було штучне освітлення.
— Рідні люди, Артеме? Ти забув, як пів року тому казав, що я «баласт», який тягне тебе на дно? Що я без тебе — нуль?
— Я помилявся! Я був засліплений! — він майже впав на коліна. — Прости мене, давай почнемо спочатку. Я куплю тобі ту машину, яку ти хотіла…
— О, не турбуйся про машину. Віктор уже подарував мені цілий автопарк… робочих авто для мого логістичного відділу. Так, Артеме, я тепер очолюю один із його напрямків. І перше, що я зробила на новій посаді — провела аудит твоїх поставок.
Артем зблід.
— І що там?
— Там порожнеча, Артемчику. Твоя фірма — це картковий будинок. Ти брав гроші в одного замовника, щоб перекрити борги перед іншим. Це називається шахрайство.
— Ти не зробиш цього… Ти не посадиш колишнього чоловіка!
— Я? Ні. Це зробить закон. Я просто передала документи до юридичного відділу. Як ти казав? «Це просто бізнес, нічого особистого»?
З кабінету вийшов Віктор і обійняв Христину.
— Проблеми, люба? — запитав він, не дивлячись на Артема, наче той був набридливою мухою.
— Жодних, Вікторе. Просто сміття затрималося в коридорі. Охороно! — гукнула вона. — Виведіть цього громадянина. Він помилився адресою. Його чекають у податковій, а не тут.
Артема виводили під руки, а він все ще щось кричав про «кохання» і «другий шанс». Христина лише зітхнула і повернулася до Віктора.
— Знаєш, — прошепотіла вона, — а помста справді смакує краще, коли вона холодна. Але твій камамбер у ресторані був смачнішим.
— Тоді підемо обідати? — посміхнувся Громов. — Але цього разу виберемо місце, де не зустрічаються привиди минулого.
Валерія Тодоренко
