— На моїх п’ятнадцяти сотках кожен сантиметр землі — це стратегічний ресурс, а не місце для медитацій. Але коли моя невістка Юля заявила, що замість елітної “Белларози” ми посадимо лавандове поле, я зрозуміла: починається велика аграрна реформа, яка могла бути спрямована проти мене»
Моя дача під Черніговом — це не просто ділянка землі. Це мій особистий острів стабільності, мій тил і мій продовольчий фонд. Тут кожен кілочок знає своє місце, а колорадські жуки при згадці мого імені впадають у депресію. Я сорок років вирощувала тут картоплю, якою можна було б годувати невелике містечко, і щиро вважала, що земля створена для того, щоб давати калорії, а не естетичне задоволення.
Юля, дружина мого молодшого сина, приїхала на травневі свята з великим багажником і ще більшими амбіціями. Вона — ландшафтний дизайнер у душі та маркетолог за фахом. Для неї дача — це «простір для перезавантаження», а не «каторжні роботи на плантації».
— Валентино Петрівно, — почала вона, розкладаючи на старому дерев’яному столі глянцеві журнали та схеми, накреслені на папері А3, — ми з Денисом вирішили, що пора виводити наше господарство з формату «виживання» у формат «hedonism lifestyle». Дивіться: ось тут, де у вас зараз дев’ять грядок моркви, ми облаштуємо альпійську гірку. А замість отого картопляного поля за сараєм ми зробимо лавандовий лабіринт для релаксації.
Я відчула, як у мене в руці мимоволі стиснулася сапа.
— Юлечко, дитинко, — відповіла я, намагаючись тримати голос у межах цивілізованої дискусії, — релаксація — це добре. Але лаванда не підходить до котлет. А картопля, яку ти називаєш «форматом виживання», годує вас усю зиму. Лабіринт — це чудово, але я волію знати, куди я йду, і зазвичай мій шлях лежить до льоху за консервацією.
Ми вирішили поводитися як дорослі люди. Жодних нічних викорчовувань саджанців чи демонстративного топтання квітів. Ми уклали «Дачний пакт про ненапад». Згідно з угодою, я залишаю за собою «Північний сектор» (картопля, капуста, буряк), а Юля отримує «Південний схил» біля альтанки для своїх експериментів.
Цілий тиждень ми працювали паралельно. Я, зігнувшись у класичній позі «дачного циркуля», закидала перегній у лунки. Юля в стильному солом’яному капелюсі та спеціальних рукавичках висаджувала якісь дивні кущі з латинськими назвами, які вона вимовляла з таким трепетом, ніби це були імена грецьких богів.
— Це — Lavandula angustifolia, — пояснювала вона мені через парканчик із декоративного каміння. — Вона заспокоює нервову систему і відлякує моль. — А це — Solanum tuberosum, — парирувала я, вказуючи на відро з пророщеними бульбами. — Вона заспокоює шлунок і відлякує голодні думки мого сина після робочого дня.
Найважчим було стримуватися від порад. Коли я бачила, як вона поливає свої «сукуленти» в саму спеку, мені хотілося вихопити в неї лійку і прочитати лекцію про випаровування вологи. Коли вона дивилася на мій ідеально чистий від бур’янів город і називала його «монотонним агроценозом», я лише мовчки стискала зуби. Ми тримали дистанцію, як два кораблі в тумані, намагаючись не допустити зіткнення.
Червень видався аномально спекотним. Земля тріскалася, а листя моєї картоплі почало сумно опускатися донизу. Насос на колодязі не витримував навантаження, і води ледь вистачало на найнеобхідніше.
Одного вечора я помітила, що Юля сидить біля своїх лавандових кущиків, які почали жовтіти та в’янути. Вона не плакала, але вигляд у неї був такий, ніби вона втрачає щось дуже особисте. Вона витратила стільки сил, виміряла кожен сантиметр для свого «дизайну», а природа просто вирішила все скасувати.
Я стояла зі шлангом біля своєї капусти. Капуста хотіла пити. Але я подивилася на невістку, на її охайні, з любов’ю викладені камінці, на ті нещасні французькі квіти, які так і не побачили свого Провансу в умовах Чернігівщини.
Я підійшла до неї і просто перекинула шланг через межу нашої «демілітаризованої зони».
— Поливай, дизайнерко. Твоїм панянкам зараз гірше, ніж моїй капусті. Капуста — вона загартована, вона почекає до ночі. А лаванда… вона ж як інтелігенція: першою гине під час кризи.
Юля підняла на мене очі, і я вперше побачила в них не професійний азарт, а щиру вдячність.
— Валентино Петрівно, але ж у вас картопля… ви ж казали, що це стратегічний запас. — Запас — справа наживна, — буркнула я, сідаючи поруч на траву. — А стосунки в родині — це такий сад, який якщо один раз засохне, то ніякий дощ уже не врятує.
До кінця літа наша дача стала місцевою пам’яткою. Сусіди через паркан заглядали, не розуміючи, як це так: ідеально рівні ряди підгортаної картоплі плавно переходять у вишуканий англійський сад із лавандою, шавлією та якимись декоративними злаками.
Виявилося, що лаванда справді чудово відлякує деяких шкідників, а високе бадилля моєї картоплі створювало необхідну тінь для Юлиних ніжних квітів у найзапекліші години. Ми почали працювати разом. Вона навчила мене, що кріп можна сіяти не хаотично, а красивими бордюрами, а я навчила її, що ніяка мульча з кори не замінить доброго старого сапання.
Ми не викорчували жодної рослини одна одної. Ми просто навчилися їх поєднувати. Наприкінці серпня ми влаштували вечерю на терасі. На столі стояла велика миска моєї молодої картоплі, щедро посипаної кропом та вершковим маслом, а поруч у маленьких вазочках стояв ароматний букет лаванди.
— Знаєш, Юлю, — сказала я, розкладаючи вечерю, — мабуть, картопля без квітів — це просто їжа. А квіти без картоплі — це просто картинка. Тільки коли вони разом, це схоже на дім.
Юля посміхнулася і подала мені домашній лимонад із гілочкою тієї самої лаванди. — А я зрозуміла, що «hedonism lifestyle» — це коли ти знаєш, що в льоху є мішок картоплі від мами, а в душі — спокій від запаху власного саду.
Цей сезон змінив нас обох. Ми зрозуміли, що конфлікти на грунті (буквально і переносно) виникають тоді, коли ми бачимо лише свій рядок. Тепер ми не ділимо дачу на «твоє» і «моє». Ми плануємо наступний рік разом.
У нас з’явився новий проект: «Борщовий набір у стилі модерн». Ми збираємося висадити буряк та моркву впереміш із декоративним тагетесом та чорнобривцями. Це і корисно, і красиво, і, як каже Юля, «естетично бездоганно».
Ми навчилися поводитися як дорослі — не через відсутність розбіжностей, а через вміння ставити живу людину вище за ідеальну грядку. Бо врожай картоплі можна зібрати і з’їсти, а врожай взаєморозуміння — це те, що залишається в корінні нашої родини на довгі роки. І тепер, коли я заплющую очі, я відчуваю два аромати, які раніше здавалися мені несумісними: запах свіжозораної української землі та тонкий, ледь вловимий аромат французької лаванди. І це, скажу я вам, найкращий аромат у світі.
