На Новий рік я дізналася, куди мій чоловік їздив 5 місяців. Ми посварилися. Я не стала відкривати коробку з подарунком, а просто вимкнула гірлянду. Кімната поринула в темряву. Гліб стояв біля столу, я — біля ялинки. Між нами п’ять метрів і прірва.
— Зоя, давай спокійно, — почав він.
— Спокійно? — я розвернулася до нього. — Після того, що я побачила?
Він мовчав. А я все ще тримала в руках його телефон.
Усе почалося вранці тридцять першого грудня. Гліб збирався з’їздити по продукти — я склала список, він узяв машину. Сказав, повернеться за годину.
— Візьми телефон, — крикнула я йому вслід.
— Та годі, швидко з’їжджу, — відмахнувся він і пішов.
Я залишилася на кухні. Різала овочі для салатів, варила яйця. Ми з Глібом одружені три роки. Познайомилися на концерті в парку — обоє прийшли самі, розговорилися в черзі за морозивом. За пів року він зробив пропозицію.
Весілля було невелике, чоловік тридцять гостей. Живемо у двокімнатній квартирі, яку купили в іпотеку на двох — кожен вкладав свої заощадження. Я працюю адміністраторкою в стоматологічній клініці, Гліб — інженером на виробництві електротехніки. Звичайне життя. Спокійне. Було спокійним.
Телефон завібрував на столі. Я глянула — повідомлення на екрані. Від контакту «Денис робота». Я знала Дениса. Колега Гліба, вони разом їздять у відрядження. Відкрила, не замислюючись. «Глібе, ти сьогодні до Ріти зайдеш? Вона питала».
Я завмерла з ножем у руці. Ріта? Хто така Ріта? Пролистала листування вище. Учорашні повідомлення. Денис писав: «Глібе, не забудь, завтра Ріта буде вдома сама». Відповідь Гліба від учорашнього вечора: «Пам’ятаю. Скажу Зойці, що в магазинах величезні черги. Заїду до Ріти на годинку». Денис: «Ти обережніше, братан».
Я відкрила список контактів. Знайшла «Ріта». Перейшла в листування. Фотографія на аватарці — брюнетка, усміхається. Повідомлення за останній тиждень. Від неї: «Коханий, коли побачимося?» Відповідь Гліба: «Скучаю. Скоро приїду».
Далі листування за останні місяці. Я гортала і гортала. Жовтень, вересень, серпень… П’ять місяців. П’ять місяців він мені брехав. Говорив про затримки на роботі, про зустрічі з Денисом, про зламану машину. А сам їздив до цієї Ріти.
Руки затремтіли. Я опустилася на стілець, упустила телефон на стіл. Перед очима все попливло. Сиділа так хвилин п’ять, може, десять. Намагалася дихати рівно. Потім взяла телефон, сховала в кишеню халата. Що робити? Подзвонити мамі? Вона скаже: «Поговори з ним спокійно». Подрузі Світлані? Вона порадить одразу вигнати. Потрібен час. Потрібно подумати.
Гліб повернувся за півтори години. Веселий, задоволений, із пакетами.
— Зоє, я все купив! Дивись, які мандарини знайшов!
Я стояла на кухні і нарізала овочі для салату. Не оберталася.
— Добре.
— Ти чого така? — він підійшов, обійняв ззаду. — Втомилася?
Я вивернулася з його рук.
— Так. Втомилася.
— Нічого, сьогодні свято, відпочинеш. — Він поцілував мене в скроню.
Кожен його дотик здавався фальшивим. Кожне слово — брехнею.
— Глібе, — сказала я, не повертаючись. — Ти телефон забув.
— А, точно! — він поплескав по кишенях. — Де він?
— На столі був. — Я дістала з кишені, простягнула йому.
Він узяв, подивився на екран. Обличчя не змінилося.
— Дякую, Зоє.
Ані краплі хвилювання. Ані натяку на подвійне життя.
— Тобі хтось писав, — сказала я.
— Так? — він пролистав сповіщення. — А, Денис. Про роботу, певно.
— Точно про роботу?
Він підвів очі.
— Ну, а про що ще?
Я дивилася на нього. На людину, з якою прожила три роки в шлюбі. На того, хто присягався любити мене завжди. І бачила тільки брехню.
— Гаразд, — сказала я і повернулася до плити.
Увечері ми накрили стіл. Салати, закуски, гаряче. Я намагалася діяти на автоматі — розкладала їжу, розставляла тарілки. Гліб увімкнув телевізор, знайшов святкову програму.
— Ну що, Зоє, готова до Нового року? — запитав він, обіймаючи мене за талію.
— Готова, — витиснула я усмішку.
— Давай загадаємо бажання. Я загадаю, щоб у нас усе було добре. Щоб ми завжди були разом.
Разом. Яка насмішка. Я кивнула, нічого не відповівши.
Час тягнувся повільно. Ми їли, він розповідав якісь історії з роботи. Я слухала краєм вуха. У голові крутилися одні й ті самі думки: Ріта. П’ять місяців. Брехня. За п’ять хвилин дванадцята він увімкнув голосніше телевізор.
— Ну все, Зоє, готуйся! Зараз Новий рік!
Телефон Гліба завібрував. Він дістав, подивився. Усміхнувся. Почав набирати відповідь.
— Хто пише? — запитала я.
— Денис. Вітає.
— Покажи.
Він підвів голову.
— Що?
— Покажи телефон.
— З Новим роком!
А Гліб стояв із телефоном у руках і мовчав.
— Покажи, — повторила я.
— Зоє, які дурниці…
Я крокнула до нього і різко вихопила телефон з його рук. Він спробував схопити назад, але я відвернулася. Подивилася на екран. Повідомлення від Ріти: «З Новим роком, коханий мій. Скучаю». Його відповідь, щойно надрукована: «І я. Скоро побачимося». Тиша. Я повільно підвела погляд.
— Хто така Ріта?
Гліб зблід.
— Зоє, це… це непорозуміння…
— Хто. Така. Ріта?
— Колега. Просто колега.
— Колега, якій ти пишеш «скоро побачимося»? Колега, яка називає тебе «коханий мій»?
Він мовчав. Я пройшла до ялинки. Вимкнула гірлянду. Темрява.
— Навіщо ти вимкнула світло? — спитав Гліб.
— Тому що не хочу вдавати.
— Про що ти?
— Про те, що я все знаю. — Я обернулася до нього. — Я бачила твоє листування з Денисом. Про Ріту. Про те, як ти до неї їздиш.
Він завмер.
— Ти… читала мої повідомлення?
— Ти зраджуєш мені п’ять місяців!
— Зоє, заспокойся…
— Не смій мені казати заспокойся! — я підійшла до нього. — П’ять місяців! П’ять місяців ти брехав! Говорив про роботу, про затримки, про Дениса! А сам їздив до неї!
— Це не те, що ти думаєш…
— Тоді що це?
Він опустив голову.
— Ми… познайомилися на корпоративі. У липні. Розговорилися. Потім почали листуватися.
— І зустрічатися.
— Так, — тихо сказав він. — Зустрічалися пару разів.
— Пару разів за п’ять місяців? — я гірко розсміялася. — Не бреши мені більше.
— Зоє, я не хотів тебе образити. Просто… так вийшло.
— Вийшло? Ти випадково в неї закохався? Випадково почав їй писати? Випадково брехав мені щодня?
— Я не закоханий у неї!
— Але зустрічаєшся!
Він замовк. Стояв і дивився в підлогу.
— Ти її кохаєш? — спитала я тихо.
— Ні. Кохаю тебе.
— Але з нею зустрічаєшся.
— Це… це нічого серйозного.
Нічого серйозного. Я відступила на крок.
— А я для тебе що? Теж нічого серйозного?
— Ні! Ти — моя дружина! Це зовсім інше!
— Чому ж ти тоді брехав мені?
— Тому що боявся втратити тебе!
— І правильно боявся, — я пройшла до дивана, сіла. — Іди.
— Що?
— Іди звідси. Просто зараз.
— Зоє, давай поговоримо нормально…
— Нормально? — я подивилася на нього. — Ти п’ять місяців зраджував мені, а тепер хочеш поговорити нормально?
— Я можу все виправити! Я більше ніколи не побачуся з нею! Обіцяю!
— Мені байдуже. Я хочу, щоб ти пішов.
— Зоєнько…
— Іди!
Він постояв ще хвилину. Потім пішов до дверей. Узяв куртку, взувся.
— Я подзвоню завтра, — сказав він.
— Не треба.
— Пробач мені. Будь ласка.
Двері зачинилися. Я залишилася сама в темряві. Сіла на підлогу і заплакала.
Ранок зустрів мене на дивані. Голова важка, у горлі дере. Телефон — дев’ять пропущених від Гліба, два від мами, одне від Світлани. Світлані набрала першою.
— З Новим роком, подруженько! Як зустріли?
— Світлано, мені потрібна допомога, — хрипко сказала я.
— Що сталося?
Я розповіла. Коротко. Світлана слухала мовчки.
— Приїжджай до мене, — сказала вона. — Зараз. Збирай речі.
— А куди я дінуся? Квартира наша…
— Потім розберетеся. Приїжджай, у мене кімната вільна.
— Дякую.
Я почала збирати сумку. Одяг, документи, косметику. Рухалася як робот. Думати не хотілося. Коли закінчила, подивилася на кімнату. На ялинку. Під нею лежали подарунки — два, у гарній упаковці. Його мені, мій йому. Я не взяла жодного. Залишила там.
У Світлани було тепло. Вона напоїла мене чаєм, усадила на диван.
— Розповідай, — сказала вона.
Я розповіла все. Про телефон, про листування, про Ріту. Про сварку.
— Який же він негідник, — підсумувала Світлана. — П’ять місяців брехати…
— Він каже, що кохає мене.
— Усі так кажуть. Зоє, не засмучуйся! Ти молода, гарна. Знайдеш нормальну людину.
— Але ж ми три роки разом…
— І п’ять місяців він тобі зраджував. Це перекреслює все.
Я кивнула. Хоча всередині була образа.
Гліб писав щодня. Дзвонив. Просив зустрітися. Я не відповідала. За тиждень він прийшов до Світлани. Дзвонив у домофон.
— Зоє, відчини! Давай поговоримо!
Я сиділа на кухні. Чула його голос. Світлана вийшла, щось сказала йому. Він замовк.
— Відіслала його, — пояснила вона, повертаючись. — Набрид уже.
За три тижні я подала заяву на розлучення. Квартиру вирішили продавати. Розділимо гроші навпіл. Ще за місяць розлучення оформили. Три роки викреслено. Я сиділа у Світлани на кухні. Плакати не хотілося. Просто порожньо всередині.
— Ну що, вільна? — спитала Світлана.
— Так.
— Тоді підемо кудись. Розвієшся.
— Не хочу нікуди.
— Зоє, не можна так. Життя триває.
Я кивнула. Хоча вірилося недуже.
Минуло пів року. Квартиру продали, я отримала свою частку. Зняла студію недалеко від роботи — невелику, але з гарним ремонтом і меблями. Помалу життя входило в колію. Робота, дім, прогулянки. Світлана часто запрошувала до себе, знайомила зі своїми друзями.
Одного разу зустріла Гліба. Випадково, в торговельному центрі. Він ішов із дівчиною — брюнетка, певно, та сама Ріта. Ми зустрілися поглядами. Він зупинився, хотів щось сказати. Я просто пройшла повз. І знаєте що? Мені було абсолютно байдуже.
Наступний Новий рік я зустріла у Світлани. Вона запросила ще кількох друзів, було весело і гамірно. А подарунки… Подарунки я відкрила всі — від Світлани, від мами, від колег. А ті, новорічні, що залишилися тоді під ялинкою — не взяла. Вони залишилися там, у минулому.
