У маленькому селі неподалік від Києва жила Галина Іванівна, жінка років сімдесяти, з сивими волоссям, зібраними в акуратний пучок, і очима, що сяяли мудрістю прожитих років.
Вона була вдовою вже п’ятнадцять років, після того як її чоловік, дід Петро, пішов з життя.
Галина Іванівна тримала господарство сама: невеликий будинок з садом, городом, де вирощувала картоплю, буряки, моркву, капусту, помідори та огірки. Вона вірила в старі українські приказки.
Одна з них – “На Покрову все має бути в коморі” – була для неї святою. Свято Покрови Пресвятої Богородиці, означало кінець сезону врожаю.
До того дня весь урожай мав бути зібраний, інакше, за повір’ям, зима буде суворою, а врожай – марним.
Цього року, на початку жовтня, Галина Іванівна дивилася на свій город з тривогою. Літо було спекотним, врожай рясний, але сили вже не ті.
Спина боліла від копання, руки тремтіли від втоми. “Як же я впораюся сама? – міркувала вона, сидячи на лавці біля хати. –
Доньки далеко, в місті, з своїми справами. Оксана з Петром – у Києві, Наталя з Іваном – у Броварах. Не приїдуть просто так, без причини.”
Вона згадувала, як у молодості вся сім’я збиралася на толоку, сміялася, співала, а ввечері сідала за стіл. Тепер же доньки зайняті роботою, онуками, своїм життям.
Раптом ідея спалахнула в голові. “А якщо сказати, що захворіла? Вони ж прилетять, як на крилах! – подумала Галина Іванівна.
– А там вже розберуся. Головне – врожай зібрати. На Покрову все має бути в коморі!” Вона посміхнулася своїй хитрості, але в душі трохи картала себе. “Брехня – гріх, але заради добра… Бог простить.”
Вона взяла старий мобільний телефон – подарунок від зятя Петра – і набрала номер старшої доньки Оксани.
“Алло, мамо? – почула вона стурбований голос Оксани. – Щось сталося? Ти рідко дзвониш зранку.”
Галина Іванівна зітхнула важко, намагаючись звучати слабко. “Ой, доню, погано мені. Лежу, не можу встати. Приїдь, будь ласка, з Петром. Швидко, бо боюся, що гірше буде.”
Оксана запанікувала: “Мамо! Ми вже виїжджаємо! Петро, збирайся, мама хвора! – крикнула вона чоловікові. – Мамо, тримайся, ми за годину будемо. Не рухайся!”
“Добре, доню, чекаю,” – прошепотіла Галина Іванівна і вимкнула телефон. “Перша готова,” – подумала вона з полегшенням.
Наступний дзвінок – молодшій Наталі. “Алло, мамусю? – весело відгукнулася Наталя. – Як справи? Ми з Іваном саме снідали.”
Галина Іванівна повторила трюк: “Ой, Наталочко, занедужала я. Приїдьте з Іваном, допоможіть. Боюся одна лишатися.”
Наталя злякалася: “Мамо, що ти кажеш? Ми негайно! Іване, заводь машину! – гукнула вона. – Мамо, ми візьмемо ліки, аптечку. Не хвилюйся, все буде добре!”
“Дякую, доню,” – слабко сказала Галина Іванівна і посміхнулася. “Тепер чекати.”
Вона встала, оглянула город: картопляні кущі жовтіли, буряки стирчали з землі, капуста хрумтіла на дотик.
“Треба підготуватися,” – вирішила вона. Пішла до комори, витягла кошики, мішки, лопати. Потім зайшла до хати, почала готувати обід: варити борщ, смажити картоплю, нарізати салат.
“Коли дізнаються правду, обуряться, але їсти захочуть,” – міркувала вона.
За годину приїхала Оксана з Петром. Вони вбігли до хати, запихані. “Мамо! Де ти? Як ти?” – крикнула Оксана, кидаючись до ліжка, де Галина Іванівна вдавала, що лежить.
“Ой, доню, приїхали… – слабко сказала мати. – Дякую. Але встати не можу.”
Петро, високий чоловік з бородою, підійшов: “Теща, давайте міряти тиск. Я взяв тонометр. І швидку викличемо, якщо треба.”
Галина Іванівна махнула рукою: “Не треба швидку. Просто… допоможіть по господарству. Город не зібраний, а Покрова наближається.”
Оксана здивувалася: “Мамо, ти про город думаєш? Ти хвора! Лежи, ми все зробимо.”
Тим часом під’їхала Наталя з Іваном. “Мамо! – вбігла Наталя. – Ми тут! Іване, неси сумку з ліками!”
Іван, кремезний чоловік, кивнув: “Добрий день, теща. Давайте оглянемо вас.”
Галина Іванівна сіла на ліжку: “Діти, зяті, сідайте. Я… не зовсім хвора.”
Усі завмерли. Оксана: “Що? Як не хвора? Ти ж сказала…”
Мати зітхнула: “Брехала я. Вибачте. Але город… Сама не впораюся. А приказка каже: ‘На Покрову все має бути в коморі’.
Якщо не зберемо, біда буде. Зима прийде, а врожай пропаде.”
Наталя сплеснула руками: “Мамо! Ти нас налякала! Ми мчали, як божевільні!”
Іван похитав головою: “Теща, це нечесно. Ми могли б приїхати просто так, якщо попросили б.”
Петро додав: “Так, мамо. Брехня – не найкращий спосіб. Ми ж родина.”
Галина Іванівна опустила очі: “Вибачте, діти. Але ви в місті, зайняті. Оксана на роботі, Наталя з онуками. Думала, не приїдете.
А врожай рясний цього року. Картоплі стільки, буряків… Не впораюся сама.”
Оксана зітхнула: “Мамо, ми б приїхали. Але тепер… Ладно, раз вже тут, давайте збирати. Не пропадати ж.”
Наталя кивнула: “Так, Іване, Петре, беріть лопати. Ми допоможемо.”
Вони вийшли на город. Сонце світило тепло, осіннє повітря пахло землею. Петро взяв лопату: “Починаємо з картоплі. Теща, показуйте, де копати.”
Галина Іванівна, вже бадьора, вказала: “Ось тут, ряд за рядом. Обережно, щоб не пошкодити.”
Іван копав: “Уф, важка земля. Скільки тут кущів? Сто?”
Наталя сміялася: “Іване, не скаржся. Пам’ятаєш, як ми в молодості копали? Ти тоді всю картоплю розкидав.”
Іван посміхнувся: “Так, а ти кричала: ‘Обережно, Іване, це не футбол!'”
Оксана збирала в мішок: “Мамо, а пам’ятаєш, як тато копав? Він завжди співав: ‘Гей, соколи!'”
Галина Іванівна розчулилася: “Пам’ятаю, доню. Ваш батько любив толоку. Казав: ‘Родина разом – сила’.”
Петро витер піт: “Теща, а чому саме до Покрови?.”
Мати пояснила: “Старовинна приказка. До Покрови – останній день збору. Потім сніг може впасти, мороз. Врожай пропаде. А в коморі – безпечно. Так бабуся вчила.”
Наталя: “Мамо, ти в це віриш?”
“Вірю, доню. Природа не змінюється. Ось побачите, якщо не зберемо – шкодуватимемо.”
Вони працювали дві години. Зібрали п’ять мішків картоплі. “Добре вродила цього року,” – сказав Петро.
Потім перейшли до буряків. Оксана витягувала: “Ой, які великі! Мамо, звариш борщ?”
Галина Іванівна: “Зварю, доню. І вас пригощу.”
Іван жартував: “Наталю, дивись, цей буряк як твоя сумка – великий і червоний!”
Наталя сміялася: “Іване, не жартуй! Допомагай краще.”
Галина Іванівна розповідала історії: “Коли ви були маленькими, Оксанко, ти завжди ховалася в капусті. Казала: ‘Я – зайчик!’ А
Наталя крала помідори і їла потай.”
Оксана: “Мамо, правда! А ти лаяла: ‘Не їж сирі, живіт заболить!'”
Наталя: “А я пам’ятаю, як ми з Оксаною змагалися, хто більше моркви витягне. Я завжди вигравала!”
Вони зібрали буряки, моркву, капусту. Сонце сідало, повітря охолоджувалося. “Останнє – помідори та огірки,” – сказала Галина Іванівна.
Петро: “Теща, ви молодець. Город – як картинка.”
Іван: “Так, а ми в місті забули, як це – працювати руками.”
Коли все зібрали, мішки віднесли до комори. “Ось, на Покрову все в коморі,” – задоволено сказала мати.
Доньки та зяті були втомлені, але задоволені. Оксана: “Мамо, ми обурені були, але тепер… Дякуємо. Це нагадало дитинство.”
Наталя: “Так, і ми б не приїхали без твого ‘хвороби’. Хитра ти!”
Галина Іванівна: “Вибачте ще раз. А тепер – за стіл! Я наготувала.”
Вони сіли в хаті за великим столом. Галина Іванівна подала борщ з буряків, смажену картоплю, салат з помідорів і огірків, капусту квашену. “Смакуйте, діти. Все свіже, з городу.”
Петро скуштував: “Теща, борщ – шедевр! Краще, ніж у ресторані.”
Оксана: “Мамо, як ти встигла? Ти ж ‘хвора’ була!”
Всі засміялися. Наталя: “Іване, наливай. За здоров’я мами!”
Іван: “За тещу! І за її хитрість!”
Галина Іванівна: “Діти, дякую. Без вас не впоралася б. А тепер розкажіть, як у вас справи?”
Оксана: “У мене на роботі підвищення. Петро відкриває свій бізнес – ремонт комп’ютерів.”
Петро: “Так, теща, якщо треба – полагоджу ваш телефон.”
Наталя: “А ми з Іваном онука в школу віддали. Маленький бешкетник!”
Іван: “Пам’ятаєш, теща, як він у вас картоплю копав? Весь у багнюці!”
Вони сміялися, згадували анекдоти. Галина Іванівна: “А пам’ятаєте, як дід Петро ловив рибу? Прийшов з порожнім відром:
‘Риба хитра, як я!'”
Оксана: “Так, тато був веселий. Шкода, що його немає.”
Наталя: “Але ми разом. Це головне.”
Вечеря тривала довго. Вони їли, пили чай з травами з саду. “Мамо, це найкращий день,” – сказала Оксана.
Галина Іванівна: “І для мене. Обіцяйте приїжджати частіше.”
Іван: “Обіцяємо, теща. Без брехні наступного разу.”
Коли стемніло, доньки з зятями поїхали, але обіцяли повернутися на Покрову. Галина Іванівна дивилася вслід: “На Покрову все в коморі. І в серці – щастя.”
Валентина Довга
