Наталка дивилася на своє відображення у дзеркалі. Красива біла сукня з мереживом, фата, що спадає легким водоспадом, і – найголовніше – червона, смілива, життєстверджуюча помада.
Вона не просто підкреслювала усмішку. Вона була маніфестом її яскравої, незалежної натури. Нарешті, ось він, день, про який вона мріяла – її весілля з Андрієм.
Весілля було розкішним. Сотні гостей, жива музика.
Наталка сяяла. Її усмішка, підкреслена червоним, була адресована кожному – друзям, родичам, навіть незнайомим колегам Андрія.
Вона почувалася на піку щастя, вірячи, що вступає у нове, спільне життя, де вона буде такою ж красивою та яскравою.
Коли вони виходили з зали під дзвін келихів та крики “Гірко!”, Андрій міцно тримав її за руку. У його очах була гордість, але Наталка помітила і щось інше – напругу, яку вона списала на хвилювання.
Вони приїхали до їхньої нової, шикарної квартири.
Наталко,– почав він, і його голос звучав дивно офіційно. – “Нарешті. Тепер ти моя дружина. Ми тепер сім’я.”
Наталка усміхнулася, і її зуби ледь торкнулися блискучої помади. “Так, любий. Твоя дружина. Я така щаслива!”
Він не усміхнувся у відповідь. Він лише кивнув, і це було схоже на підтвердження успішної угоди.
Потім він зробив глибокий вдих і його слова, холодні й чіткі, розбили кришталевий дзвін весільного настрою.
Ну все. Тепер витри помаду червону. І ніяких посмішок до інших чоловіків.
Наталка відчула, як її серце опускається, ніби важкий камінь. Спершу вона вирішила, що це жарт. Невдалий, але все ж таки жарт.
“Що? Любий, ти… ти жартуєш, правда?” Вона спробувала посміхнутися, але усмішка вийшла тремтячою.
“Я абсолютно серйозний,” – відповів Андрій, дивлячись їй прямо в очі, без тіні сумніву чи каяття. – “Червона помада – це занадто. Вона провокує. А ти тепер заміжня жінка. Я не хочу, щоб на мою дружину дивилися, як на… як на приз, який кожен може оцінити.
Ти моя. І твоя краса – тільки для мене.”
Він піднявся, взяв серветку з тумбочки і простягнув їй. Жест був владним і остаточним.
“І щодо посмішок,” – продовжив він, ніби це був пункт шлюбного контракту, який він забув згадати раніше. – “Зі мною – смійся, як хочеш. Але на публіці, особливо з іншими чоловіками… стриманість. Жодних яскравих усмішок. Це має бути видно – ти не доступна.”
Наталку охопило відчуття крижаного холоду. Це був не її Андрій. Це був незнайомець, власник, який щойно одягнув на неї невидиму маску.
Всі попередні сумніви, маленькі дзвіночки тривоги, які вона ігнорувала (“Він занадто часто контролює мої повідомлення”, “Він не любить моїх надто відвертих подруг”), тепер злилися у пронизливий сигнал сирени.
Вона відчула, як щось усередині неї ламається.
Вона мовчки взяла серветку. Повільно, не відводячи погляду від Андрія, вона стерла червоний колір. Кожен рух був болісним.
Це було не просто стирання помади. Це було стирання частини її самої, її яскравої ідентичності.
Коли помада зникла, Андрій, нарешті, пом’якшив погляд. “Ось так. Гарна дівчинка. Тепер ти ідеальна дружина.”
Наталка вийшла на сірий світанок. Вона почула, як за нею клацнув замок, і відчула… не страх, а важке, солодко-гірке звільнення.
Біла мереживна сукня, у якій вона мала почуватися королевою, тепер була лише обтяжуючим нагадуванням про фіктивну казку, в яку вона повірила.
Вона швидко знайшла таксі. У салоні машини вона, нарешті, дозволила собі заплакати — не від горя, а від жалю до тієї наївної себе, яка ігнорувала червоні прапорці.
Коли таксі від’їжджало від будинку, вона згадала інший, не менш дивний, епізод, який відбувся лише за кілька годин до його ультиматуму про помаду. У розпал весілля, Андрій, стиснувши її руку, стиха сказав:
“І ще одне, Наталко. Бачиш, яке це помітне? Усі ці ланцюжки, браслети… Вони такі кричущі. Взагалі, я думаю, тобі не варто носити стільки золота. Це…не красиво.
Ти тепер статус, ти не повинна привертати увагу дешевим блиском. Досить обручки.
Потім Наталка згадала одну розмову.
Дуже красиво, кохана, але мені не подобається. На роботі, на зустрічах – тільки штани або ділові костюми. А ось на прогулянки… ці сукні надто жіночні.
Вони привертають увагу, а я не хочу, щоб на тебе дивилися. Ти моя. Краще носи щось більш стримане. Ніяких суконь, які обтягують, і ніяких легких сарафанів. Це все зайве.
Ось тоді Наталія і зрозуміла. Що це лише початок. Бо все не можна. А як дальше будувати сімейне життя?
Галина Червона
