На старості літ змушена доживати в чужій країні. Зять постійно на робот, і дочка також, онуки живуть окремо, а я ходжу, гуляю вулицями міста і згадую свій садок біля хати, свою рідну Україну

Мені 62. Все життя прожила на Україні, яку дуже сильно люблю.

Мала свою хату, свій сад, все що було мені рідне. Та на старості літ змушена доживати в чужій країні.

Не думайте, що я жаліюсь ні, насправді тут дуже добре і дочка поряд, і онуки, і рівень життя не такий, як в Україні.

Але все ж таки я б все віддала, щоб повернутись у свою хатинку, де прожила все своє життя.

Читайте також: Сказати, що я здивований це нічого не сказати, адже я думав їй всього вистачає. Нещодавно дізнаюсь від неї, що хоче розійтись

А історія у мене така.

У мене є дочка та син.

Дочка давно живе в Іспанії, а син одружився в сусідньому селі і все життя з дружиною і дітьми живе на орендованій квартирі.

Через вторгнення в Україну дочка вмовила мене поїхати до неї, адже діти у неї вже дорослі живуть окремо а вона буде доглядати за мною та й сказала хоч на старості літ будеш жити  нормально в достатку і спокої.

Хату мою ми вирішили віддати синові з дітьми, щоб не тинявся по квартирах, а я поїхала в Іспанію.

Так все тут добре і дочка поряд, і відносяться, піклуються про мене добре.

Но я дуже сумую за Україною. Тут мені все чуже, все не рідне.

Хоча тут познайомилася з багатьма українцями які тут вже дуже давно, вони звикли, стали вже не тими українцями яких я знаю.

Зять постійно на роботі, і дочка також, онуки живуть окремо, а я ходжу, гуляю вулицями міста і згадую свій садок біля хати, свою рідну Україну…

Але назад дороги немає.

Тому надіюся що звикну тут…

А у вас як? Є надія звикнути?

Автор: Оксан

Історія написана спеціально для osoblyva.сom

You cannot copy content of this page