Мені 62. Все життя прожила на Україні, яку дуже сильно люблю.
Мала свою хату, свій сад, все що було мені рідне. Та на старості літ змушена доживати в чужій країні.
Не думайте, що я жаліюсь ні, насправді тут дуже добре і дочка поряд, і онуки, і рівень життя не такий, як в Україні.
Але все ж таки я б все віддала, щоб повернутись у свою хатинку, де прожила все своє життя.
Читайте також: Сказати, що я здивований це нічого не сказати, адже я думав їй всього вистачає. Нещодавно дізнаюсь від неї, що хоче розійтись
А історія у мене така.
У мене є дочка та син.
Дочка давно живе в Іспанії, а син одружився в сусідньому селі і все життя з дружиною і дітьми живе на орендованій квартирі.
Через вторгнення в Україну дочка вмовила мене поїхати до неї, адже діти у неї вже дорослі живуть окремо а вона буде доглядати за мною та й сказала хоч на старості літ будеш жити нормально в достатку і спокої.
Хату мою ми вирішили віддати синові з дітьми, щоб не тинявся по квартирах, а я поїхала в Іспанію.
Так все тут добре і дочка поряд, і відносяться, піклуються про мене добре.
Но я дуже сумую за Україною. Тут мені все чуже, все не рідне.
Хоча тут познайомилася з багатьма українцями які тут вже дуже давно, вони звикли, стали вже не тими українцями яких я знаю.
Зять постійно на роботі, і дочка також, онуки живуть окремо, а я ходжу, гуляю вулицями міста і згадую свій садок біля хати, свою рідну Україну…
Але назад дороги немає.
Тому надіюся що звикну тут…
А у вас як? Є надія звикнути?
Автор: Оксан
Історія написана спеціально для osoblyva.сom