Теплий серпневий вечір обіймав невелике містечко. Сонце вже хилилося до горизонту, залишаючи за собою золотаві смуги на небі, а в будинку пані Марії, якій цього дня виповнилося шістдесят, гуділа святкова метушня.
Великий дерев’яний стіл у саду, прикрашений вишитою скатертиною, був заставлений наїдками: голубці, вареники з картоплею, холодець, домашня ковбаса, салати, а посередині красувалася величезна миска з борщем, який пані Марія готувала за рецептом своєї бабусі.
Гості – родичі, друзі, сусіди – гомоніли, сміялися, піднімали келихи, вітаючи ювілярку.
Пані Марія, статна жінка з добрими очима й легкою сивиною у волоссі, сиділа в центрі столу, усміхаючись кожному, хто звертався до неї.
Її сини, Юрій та Богдан, разом із дружинами, Світланою та Богданкою, метушилися, щоб усе було ідеально.
Юрій, молодший син, високий і широкоплечий, жартуючи з гостями, а його дружина Світлана, тендітна брюнетка з проникливим поглядом, нарізала торт у кухні.
Богдан, старший син, міцно обіймав свою дружину Богданку, яка, сміючись, щось шепотіла йому на вухо. Атмосфера була наповнена теплом і радістю, але в повітрі витала ледь помітна напруга, яку відчували лише найближчі.
Пані Марія підвелася зі свого місця, тримаючи в руках келих. Усі замовкли, чекаючи її слів. Вона обвела поглядом гостей, зупинилася на своїх синах і невістках, і її обличчя розпливлося в теплій усмішці.
— Дорогі мої, — почала вона, її голос був м’яким, але впевненим, — я дякую вам усім, що зібралися сьогодні, щоб розділити зі мною цей день.
Шістдесят років – це не просто цифра, це ціле життя, сповнене радості, сліз, любові й тепла. І найбільше щастя для мене – це моя сім’я. Мої сини, Юрчик і Богдан, мої невістки, Світланка й Богданка, ви – моє серце. Дякую вам за все.
Гості зааплодували, хтось вигукнув: «За здоров’я Марії!», і келихи знову задзвеніли.
Але пані Марія підняла руку, просячи тиші. Вона повернулася до Світлани, яка щойно повернулася з кухні з тарілкою нарізаного торта, і її очі раптом стали серйознішими.
— Світланко, доню, — сказала вона, і в її голосі почулася ніжність, змішана з чимось глибшим, — я вам з Юрчиком дуже вдячна за подарунок. Такий гарний сервіз, я давно про нього мріяла. Але, знаєш, найкращим подарунком від тебе для мене було б, якби ти сказала мені «Мамо», так, як це робить Богданка.
Запала тиша. Усі погляди звернулися до Світлани, яка стояла, тримаючи тарілку з тортом, і її обличчя раптом стало блідим.
Юрій, який сидів поруч, легенько стиснув її руку під столом, намагаючись підтримати. Богданка, перша невістка, яка завжди називала пані Марію «мамою», зніяковіло опустила очі.
Світлана ж, здавалося, не знала, куди подіти погляд.
— Я… — почала вона, але голос її затремтів, і вона замовкла.
Пані Марія, помітивши її розгубленість, швидко додала:
— Світланко, не подумай, що я тебе в чомусь звинувачую. Ти чудова невістка, і я тебе дуже люблю. Просто… мені так хочеться, щоб ми були ще ближчими. Щоб ти відчувала мене не просто свекрухою, а мамою.
Світлана змусила себе усміхнутися, але її очі блищали від сліз. Вона поставила тарілку на стіл і тихо сказала:
— Я постараюся, Маріє Іванівно. Дякую вам.
Юрій обійняв дружину за плечі, а гості, відчуваючи ніяковість моменту, швидко відновили гомін. Хтось почав розповідати анекдот, хтось попросив передати голубці, і святкування продовжилося.
Але в серці Світлани оселилося щось нове – суміш образи, сорому й бажання зрозуміти, що саме мала на увазі свекруха.
Наступного ранку Світлана прокинулася рано. Сонце ледь пробивалося крізь завіси, а Юрій ще спав, тихенько посапуючи. Вона лежала, дивлячись у стелю, і думки про вчорашній вечір не давали їй спокою.
«Чому вона сказала це при всіх? Чому саме я повинна називати її «мамо»? Богданка так робить, але це ж не означає, що я її менше поважаю», — думала вона.
Світлана знала, що пані Марія – добра жінка. За п’ять років шлюбу з Юрієм вона жодного разу не почула від свекрухи грубого слова чи докору.
Але ця її фраза… Вона була як голка, що застрягла в серці. Світлана виросла без матері – її матері не стало, коли їй було лише десять, і слово «мама» для неї було чимось священним, майже недоторканним.
Називати так когось іншого здавалося їй зрадою.
Вона тихенько встала, одягнулася й пішла на кухню. Там уже гуділа кавоварка, а пані Марія, у своєму улюбленому синьому халаті, наспівувала стару українську пісню, готуючи сніданок.
— Доброго ранку, Світланко! — привіталася вона, побачивши невістку. — Сідай, я тобі кави наллю. Чи, може, чаю хочеш?
— Доброго ранку, — відгукнулася Світлана, намагаючись усміхнутися. — Каву, будь ласка.
Пані Марія поставила перед нею горнятко й сіла навпроти. Її погляд був теплим, але уважним, ніби вона намагалася прочитати думки Світлани.
— Ти не ображаєшся на мене за вчора, правда? — раптом запитала вона. — Я не хотіла тебе засмутити. Просто… я так люблю, коли Богданка називає мене «мамо». Це ніби підтвердження, що ми справжня сім’я.
Світлана зітхнула, крутячи горнятко в руках.
— Я розумію, Маріє Іванівно. Але для мене це… складно. Я не звикла так нікого називати. Моя мама… її давно немає, і я просто не можу так легко сказати це слово іншій людині.
Пані Марія простягнула руку й легенько стиснула долоню Світлани.
— Ой, доню, пробач мені, я не знала. Юрчик згадував, що ти рано втратила маму, але я не думала, що це так впливає. Я не хочу, щоб ти відчувала тиск. Називай мене, як тобі зручно. Головне, щоб ти знала, що я тебе люблю, як рідну.
Світлана відчула, як у горлі застряг клубок. Вона кивнула, не в змозі сказати щось більше.
Того ж дня Світлана вирішила поговорити з Богданкою. Вона зателефонувала їй і запропонувала зустрітися в маленькій кав’ярні в центрі міста. Богданка, весела й відкрита, одразу погодилася.
Коли вони сіли за столик із горнятками латте, Світлана одразу перейшла до справи.
— Богданко, скажи, як ти почала називати Марію Іванівну «мамо»? Для тебе це було легко?
Богданка здивовано підняла брови, але швидко усміхнулася.
— О, це ціла історія! Знаєш, я спочатку теж її називала «Маріє Іванівно». Але якось, коли ми з Богданом тільки одружилися, вона запросила мене до себе на чай.
Ми сиділи, говорили, і вона раптом каже: «Богданко, ти ж мені як донька. Може, спробуєш називати мене «мамо»? Мені було б так приємно».
Я спочатку зніяковіла, але потім подумала: чому б ні? Моя мама далеко, у Черкасах, ми бачимося рідко, а Марія Іванівна справді ставиться до мене, як до рідної. Тож я спробувала – і воно якось прижилося.
Світлана слухала, задумливо киваючи.
— А тобі не було… ніяково? Ну, називати так людину, яка не твоя мама?
Богданка задумалася, відпиваючи ковток кави.
— Може, трішки. Але я бачила, як Марія Іванівна радіє, коли я так кажу. Для неї це важливо. Вона ж сама казала, що завжди мріяла про доньку, але Бог зіслав їй тільки синів. Тож ми з тобою для неї – як доньки, яких вона не мала.
Світлана опустила погляд. Їй стало трохи соромно за свої думки. Вона завжди вважала, що пані Марія більше любить Богданку, бо та старша невістка, довше в сім’ї.
Але тепер вона почала розуміти, що справа не в конкуренції, а в бажанні свекрухи бути ближчою.
— Знаєш, — додала Богданка, — я думаю, вона сказала тобі це вчора, бо дуже хоче, щоб ти відчула себе частиною сім’ї.
Вона не з тих, хто тисне чи ображає. Просто іноді її слова звучать… ну, трохи прямолінійно.
Світлана кивнула, відчуваючи, як напруга в її серці потроху відступає.
Через тиждень пані Марія запросила всю сім’ю на вечерю. Цього разу це було не гучне святкування, а тихий сімейний вечір. Юрій із Світланою приїхали першими, а Богдан із Богданкою трохи затрималися через затори.
На кухні пані Марія гуділа, як бджілка, готуючи свої фірмові котлети. Світлана запропонувала допомогти, і вони вдвох почали накривати на стіл.
— Світланко, — раптом сказала пані Марія, — я все думаю про нашу розмову. Мені так шкода, що я тебе засмутила на ювілеї. Я не хотіла, щоб ти почувалася незручно.
Світлана зупинилася, тримаючи в руках тарілку.
— Маріє Іванівно, я не ображаюся. Просто… для мене це слово особливе. Але я дуже ціную, що ви хочете бути ближчими. І я хочу цього теж.
Пані Марія всміхнулася так тепло, що Світлані захотілося обійняти її. І вона, не довго думаючи, зробила це. Свекруха здивувалася, але міцно обняла її у відповідь.
— Ой, доню, — прошепотіла вона. — Ти навіть не уявляєш, як мені це приємно.
Коли за столом зібралася вся сім’я, атмосфера була зовсім іншою, ніж на ювілеї. Світлана відчувала себе легше, ніби позбулася невидимого тягаря.
Вона дивилася на пані Марію, яка сміялася над жартом Юрія, і раптом відчула, що хоче зробити крок назустріч.
— Мамо, — сказала вона тихо, коли пані Марія передавала їй миску з картоплею. — Спробуйте ще котлет, вони такі смачні.
Запала тиша. Пані Марія завмерла, її очі заблищали від сліз. Юрій широко всміхнувся, а Богданка легенько штовхнула Богдана ліктем, ніби кажучи: «Бачиш, я ж казала!».
— Світланко, — пані Марія поклала руку на серце, — ти навіть не уявляєш, як це звучить для мене. Дякую, доню.
Світлана зрозуміла, що це слово, яке так довго було для неї закритим, стало мостом до нової близькості. І хоча вона знала, що ніколи не замінить ним пам’ять про свою маму, вона була щаслива, що може подарувати радість іншій людині, яка стала для неї рідною.
Минали місяці, і слово «мама» стало для Світлани природним. Вона не вимовляла його щодня, але щоразу, коли воно злітало з її вуст, пані Марія сяяла, ніби отримувала найцінніший подарунок.
Сім’я стала ще ближчою, і Світлана відчувала, що знайшла не лише свекруху, а й другу маму – ту, яка прийняла її з усіма її страхами й сумнівами.
Одного вечора, коли вони з Юрієм поверталися додому після чергової сімейної вечері, він узяв її за руку й сказав:
— Знаєш, я так пишаюся тобою. Ти зробила маму такою щасливою.
Світлана всміхнулася, дивлячись на зорі, що мерехтіли в нічному небі.
— А я щаслива, що в мене є ви всі, — відповіла вона.
Наталія Веселка
