На вечері з нагоди заручин, батьки віддали моє місце нареченій брата.
— Тобі тут не місце, — сказали вони.
Я вже підвелася з-за столу й рушила до дверей, та бабуся раптом озвалася:
— Взагалі-то цей дім належить Кірі.
Від несподіванки мама випустила виделку з рук.
Багато років я працюю в аптеці біля метро у Києві. Рахунки сплачую вчасно, і ще вистачає на скромну однокімнатну квартиру. На роботу й назад ходжу пішки — економлю на проїзді.
З родиною у мене все непросто. Є батьки й старший брат, йому тридцять один рік. Матвій працює у головному офісі банку у центрі міста. Зарплата відповідна. Батьки носять його на руках. Так було завжди, але після того, як він закінчив навчання, стало зовсім важко не це дивитися. Брат одразу влаштувався у свій банк й через кілька років переїхав у новеньку двокімнатну квартиру бізнес-класу. Почав зустрічатися з Софією.
А я весь час працювала в аптеці, жила в орендованій однокімнатній квартирі й залишалася самотньою. Це дуже не подобалося батькам, тому вони мене часто ображали. Варто було з’явитися гостям, як починалося шоу:
— Наш Матвій працює у банку, знаєте, яка кар’єра!
Мама аж світилася від гордості.
— Не те що Кіра, — обов’язково додавала вона.
Батько підхоплював естафету:
— А у Матвія яка дівчина! Серйозні стосунки. А Кіра ж скільки років — нікого не приводить.
І все це відбувалося просто при мені, ніби мене в кімнаті не існувало. Гостям було ніяково, вони намагалися перевести розмову, але батькам було байдуже. Вони раділи успіхам Матвія й постійно докоряли мене моїми невдачами. Мені було важко, але вони удавали, ніби нічого особливого не відбувається. А коли я намагалася пояснити, що відчуваю, відмахувалися:
— Знову Кіра драму влаштовує. Ми просто пишаємося досягненнями сина.
Я почала рідше бувати у батьків, вигадувала відмовки на сімейні вечері та свята. Було простіше не приходити, ніж сидіти й слухати нескінченні порівняння. Та все одно я бачила, що відбувається: Матвій викладав фото у соцмережах. Ось він із Софією у батьків, усі усміхнені. Ідеальна родина. Підписи: «Найкращий час — із сім’єю», «Немає нічого дорожчого за сімейні вечори». Наче мене взагалі не існує. Наче я не частина цієї родини.
Єдина людина, якій я справді була небайдужа, — бабуся Валентина Петрівна. Вона жила у власному будинку з дерев’яним ґанком і лавкою-гойдалкою. Переїхала за місто, коли мій тато, одружився з мамою, залишивши їм будинок у місті. Їхати до бабусі мені годину, тож, бачилися ми на вихідних.
Бабуся вірила у мене, коли більше ніхто не вірив. Коли я вступала до фармацевтичного університету, а батьки були зайняті навчанням Матвія, саме вона тихо допомогла з документами. Навіть грошей на навчання дала. Батьки тоді заявили, що «двох дітей їм не потягнути».
Бабуся ніколи не дозволяла мені відчути себе непотрібною. Коли я розповідала про чергове підвищення брата чи про дорогу каблучку з діамантом, яку він от-от подарує Софії, вона лише кивала:
— Ну, молодці вони. А ти як, онученько? Як у тебе тиждень минув?
Тільки вона питала про мою роботу, квартиру, моє життя. Тільки вона пам’ятала про мій день народження без нагадувань із соцмереж.
Якось задзвонив телефон і на екрані висвітлилося «мама», я мало не скинула виклик. Після зміни була дуже втомлена, слухати про Матвія не хотілося зовсім. Але щось усередині змусило відповісти.
— Кіро, — мамин голос дзвенів від збудження. — У мене приголомшливі новини! Матвій зробив пропозицію Софії.
Я намагалася зобразити радість.
— Ого… чудово, мамо. Вони, напевно, щасливі.
— О, ще й як! І ми влаштовуємо вечір на честь заручин. Через два тижні у нас вдома. Приїдуть батьки Софії, хочуть познайомитися з усією сім’єю. Її батько, між іншим, заступник голови правління в банку, де працює Матвій. Так що це надзвичайно важлива подія. Кіро, ти обов’язково маєш бути. Це важливо для кар’єри Матвія. Батьки Софії — люди впливові. Все має бути бездоганно, розумієш?
— Звичайно, мамо. Прийду.
— Чудово. І, Кіро, одягнися пристойно. Це не просто посиденьки.
Вона відключилася, навіть не давши мені вставити ані слова. Я сиділа з телефоном у руці, відчуваючи знайому важкість в серці. Навіть коли я їм потрібна, справа зовсім не в мені. Просто хочуть, щоб Матвій мав гарний вигляд перед майбутніми родичами.
Наступні півтора тижня я думала між «йти» чи «не йти». Частина мене мріяла вигадати відмовку й узагалі не з’являтися. Але при всьому цьому я любила Матвія. За два дні до вечора — знову дзвінок. Цього разу сам Матвій.
— Привіт, Кіро, — його голос звучав тихіше, ніж зазвичай. — Знаю, мама вже дзвонила щодо заручин.
— Так, дзвонила. Вітаю. До речі, Софія мила дівчина.
— Дякую. Слухай, я хотів особисто запросити тебе. Знаю, останнім часом із батьками у тебе не ладнається. Але для мене це важливо. Хочу, щоб моя сестра була поруч на святі.
— Звісно, прийду. Я вже сказала мамі.
— Дякую, Кіро. Справді, це важливо.
Після розмови я трохи заспокоїлася.
Настав день заручин. Довго обирала сукню, зупинилася на темно-синій. Приїхала до батьківського будинку і ще з порогу почула голоси та сміх. Батько відчинив двері з широкою, трохи усмішкою:
— Кіро, нарешті! Заходь, заходь.
Гостинна кімната була повна народу. Я впізнала кількох родичів, але були й незнайомі пари — напевно, родичі та друзі Софії. Усі при параді, з келихами напою, вели світські розмови банкетним тоном.
Я помітила Матвія з Софією у дальньому кутку. Брат виглядав щасливим, яким я його давно не бачила. Не встигла підійти привітатися, як підійшла мати.
— Підійдемо, познайомлю з батьками Софії, — сказала вона й буквально протягнула мене через всю кімнату до літньої пари біля каміна.
— Володимир Ігорьович, Марина Львівна. Це наша дочка Кіра, — представила мати.
— Дуже приємно познайомитися, Кіро, — простягнув руку Володимир Ігорьович з теплою усмішкою.
— Софія розповідала, що у неї буде чудова зовиця, — додала Марина Львівна.
— Дякую, — відповіла я, потискаючи руки обом. — Мені теж приємно.
Я краєм ока помітила бабусю у її улюбленому кріслі біля вікна. На ній найкраще плаття — темно-зелене, для особливих випадків. Волосся акуратно зібране в пучок. Вона впіймала мій погляд, трохи помахала рукою й підморгнула.
— Ось моя дівчинка, — обійняла мене бабуся.
— Маєш гарний вигляд, онученька.
— Дякую, бабусю. Ти теж просто красуня.
Хотілося посидіти з нею довше, побалакати, але треба було пройтися, привітатися з усіма. Лише зібралася встати, відчула мамину руку на плечі.
— Кіро, — шепнула вона мені на вухо наполегливо, — мені потрібно, щоб ти дещо зробила.
— Що? — здивовано перепитала я.
— Тобі треба піти прямо зараз. Скажи, що термінові справи, і піди.
Я застигла.
— Мамо, про що ти взагалі? Я щойно прийшла.
— Будь ласка, просто зроби це. Придумай щось і тихо зникни.
— Мамо, чому раптом мені йти? Вечір лише почався.
Не встигла вона відповісти, як бабуся перебила наш шепіт:
— Кіро, дитино, куди ти зібралася? Тільки прийшла, а вже йдеш?
Мамине обличчя почервоніло. Вона згадала, що у неї «важливі справи» й відійшла.
Бабуся глянула на мене.
— І що може бути важливіше заручення брата?
Я не знала, що відповісти. Мама дивилася з відчаєм в очах, а я не мала жодного уявлення, навіщо їй так терміново треба мене випровадити.
— Власне, бабусю, мені нікуди йти не треба, — нарешті сказала я. — Я залишаюся.
Сіла на стілець поруч нею. Мама явно хотіла ще щось сказати, але під поглядом бабусі просто розвернулася й пішла з натягнутою усмішкою.
Через кілька хвилин батько оголосив, що вечеря готова й запросив усіх до столу. Я пішла за всіма, очікуючи знайти своє звичне місце десь посеред столу. Але коли всі почали сідати, зрозуміла, що щось не так.
Матвій сів поруч зі мною. Бабуся з іншого боку, а для Софії місця не знайшлося. Вона стояла, розгублена, із келихом в руці, озираючись. І тоді до мене дійшло. Мама намагалася мене випровадити, бо все це було заздалегідь сплановано. Для мене не залишили місця за столом. Запросили лише для знайомства з батьками Софії, а потім розраховували, що я піду, щоб наречена могла сісти поруч із Матвієм.
Мама підійшла до мене, намагаючись говорити тихо:
— Кіро, видно, із місцями сталася накладка. Могла б ти вийти? Треба звільнити місце для Софії.
За столом настала тиша. Всі удавали, що не чують, хоча чули кожне слово. Я подивилася на брата. Він нахилився й прошепотів:
— Тільки без сцен, гаразд? Просто вийди.
Обличчя пекло від обурення й образи. Усі ці люди дивляться. Батьки поводяться так, ніби я винна. Я мовчки взяла сумку зі спинки стільця й піднялася:
— Звісно, розумію.
Софія тут же сіла на моє місце. Розмови відновилися, наче нічого не сталося. Я рушила до виходу. Очі налилися слізьми, але я стримувала їх. Але голос бабусі зупинив мене на півдорозі:
— Кіро, куди це ти? Сідай назад!
Голос був гучний, що всі почули. У столовій знову настала тиша. Я обернулася. Батьки виглядали наляканими.
— Мамо, все гаразд. Кіра розуміє, просто накладка з місцями, — спробував згладити ситуацію батько.
— Накладка? — голос бабусі став ще гучніший. — Ви запрошуєте дочку на заручини брата, а потім просите її піти, щоб хтось інший сів за столом? Це не накладка. Це зроблено спеціально.
Мама почервоніла.
— Ми просто намагаємося влаштувати гарний вечір для Матвія і Софії.
— Тоді треба було планувати з урахуванням усієї родини! — продовжувала бабуся.
Софія виглядала так, ніби готова провалитися крізь землю. Її батьки переглядалися, явно не у захваті від цієї ситуації.
— По правді кажучи, — продовжувала бабуся, дивлячись на моїх батьків, — у Кіри більше прав перебувати в цьому будинку, ніж у кого-небудь за цим столом.
Батько нахмурився.
— Мамо, про що ти?
Бабуся посміхнулася:
— Цей дім завжди був моїм. Я просто дозволяла вам тут жити останні тридцять років, бо ти мій син, Олексій, і я хотіла допомогти вам стати на ноги.
Батько розгубився.
— Мамо, ми ж завжди знали, що дім твій. Просто думали, що коли прийде час, ти оформиш його на нас…
— Помилялися, — спокійно сказала бабуся. — Минулого місяця я передала право власності на цей дім. Оформила дарчу на Кіру. Договір зареєстрований три тижні тому. Все офіційно.
Батьки зніяковіли. Гості притихли. Ніхто не очікував такого повороту подій.
— Ви не можете так з нами чинити! — видавив батько, коли зміг говорити.
Бабуся знизала плечима.
— Уже вчинила. Виписка з реєстру, на ім’я Кіри, — повернула вона папір до мене. — Ти єдина в родині, хто ніколи нічого не просив. Єдина, хто приходить просто так провести час, а не коли щось треба. І, бачачи, як з тобою поводилися батьки всі ці роки, я вирішила, що час це припинити.
Бабуся повернулася до батьків:
— Замість того, щоб вирішувати, залишиться Кіра на вечері чи ні, вам варто подумати про договір оренди з новою господинею.
За столом почалися розмови. Батьки Софії розгубилися. Матвій переводив погляд з мене на бабусю і назад. Родичі зашепотілися.
Мама вскочила:
— Кіро, негайно повертайся! Сідай за стіл! Ми можемо трохи потіснитися. Просто повернися і сядь!
Я ледве не розсміялася. П’ять хвилин тому просили піти, а тепер наказуєте залишитися? Мабуть, тому що я стала власницею дому.
— Ні, дякую. Думаю, на вечерю я все ж таки не залишуся, — оглянула я здивовані обличчя.
Бабуся встала:
— Знаєте що? Я теж піду.
Ми разом рушили до виходу. Я довезла бабусю до її дому й повернулася до себе в орендовану квартиру. Телефон вібрував без перестанку, але я не дивилася. Коли нарешті перевірила, 17 пропущених дзвінків і близько тридцяти повідомлень. Усі від батьків.
«Кіро, передзвони негайно. Потрібно поговорити. Будь ласка, подзвони. Це все непорозуміння».
Ту ніч я майже не спала. Варто було тільки закрити очі — і переді мною знову з’являлися гості, обурені обличчя матері й тата, бабуся, яка стала на мій бік, якісь незнайомі люди.
Близько сьомої ранку почали стукати у двері. Через вічко бачу обох батьків. Відчинила, вони протиснулися у квартиру.
— Кіро, нам потрібно поговорити, — з порога сказала мама. — Вчора сталося непорозуміння.
— Непорозуміння? — підхопив тато. — З місцями. Ми не намагалися тебе виключити. Просто неправильно порахували стільці.
Я дивилася на них. Неправильно порахували? Серйозно? Це ваше «обґрунтування»?
Мама наполягала:
— Ми ніколи б навмисне не залишили тебе осторонь сімейного свята.
— Точно, — подумала я. — Так само як ви ніколи навмисне не розповідали всім, який Матвій успішний, паралельно вказуючи, що я ні з ким не зустрічаюся.
Батьки виглядали розгубленими.
— Кіро, вибач, якщо ми змусили тебе відчувати себе недооціненою, — сказав батько. — Ми не хотіли. Ти наша дочка. Ми тебе любимо.
Смішно, що ви це зрозуміли лише після того, як дізналися про дім.
Мама обурилася:
— Це несправедливо. Бабуся не мала права. Дім повинен залишатися в сім’ї.
— Я і є сім’я. Я ваша дочка, пам’ятаєте? — спокійно сказала я. — Ви розумієте, про що я?
Тато наполягав:
— Ми з мамою прожили там 30 років. Виховували вас з Матвієм. Це наш дім.
— Спочатку був дім бабусі, тепер мій, — підійшла я до кухонного столу, де залишила конверт. Дістала виписку і показала їм.
— Дивіться, моє ім’я. Законно, офіційно.
Вони дивилися на документ, а я продовжила:
— Буду здавати дім. У вас два варіанти. Підписуєте договір оренди й платите мені гроші, або виїжджаєте — знайду інших мешканців.
Мама розплакалася:
— Кіро, як так можна? Ми ж сім’я.
— Правильно, сім’я. І всі ці роки ви давали зрозуміти, що я другорядний член сім’ї: ображали перед гостями, виключали з розмов, а вчора буквально намагалися вигнати зі свята, щоб наречена Матвія сіла на моє місце.
— Вибач нам за це, — почав тато.
— Вибачення так не виправляють. А от орендна плата допоможе вам краще зрозуміти мою цінність, — спокійно сказала я.
Ще близько двадцяти хвилин вони намагалися сперечатися, але я не поступилася. Урешті пішли, не попрощавшись.
Весь наступний тиждень телефон дзвонив: дзвінки, повідомлення, благання передумати. На все відповідала однаково: чекаю, поки підпишете договір. Тим часом я знайшла рієлтора Ірину, яка спеціалізується на оренді. Вона допомогла скласти правильний договір. Через два тижні батьки погодилися зустрітися з нами в офісі Ірини. Вона підготувала всі документи. Оплата першого числа кожного місяця. Стандартні умови.
Батьки підписали мовчки. Для них гроші ніколи не були проблемою, тож формальні кілька тисяч гривень будуть непомітними для їхнього бюджету. Коли закінчили, Ірина потисла всім руки, побажала успішної співпраці. Батьки вийшли, не попрощавшись зі мною.
Ввечері подзвонив Матвій.
— Кіро, що з тобою? Ти змушуєш батьків платити оренду за власний дім. Так не можна.
— Це не їхній дім, — спокійно відповіла я. — Мій. Бабуся подарувала.
— Ти егоїстка. Знаєш, як це вплинуло на мої стосунки з Софією? Батьки сумніваються, чи варто їй виходити за мене.
— Схоже, це твоя проблема, а не моя, — сказала я твердо.
Він скинув дзвінок.
Минуло пів року. Батьки щомісяця платять оренду. Небагато, але їм є про що подумати. Я не витрачаю жодної копійки, збираю на перший внесок з іпотеки. Можливо, навіть на невеликий будинок.
З батьками та Матвієм не спілкуюся. Зате з бабусею зустрічаються кожні вихідні. Вона розповідає всі новини.
— Весілля Матвія перенесли. Батьки Софії все ще сумніваються після того, що сталося на заручинах. Думаєш, вони одружаться? — запитала я.
— Можливо, — відповіла бабуся, — але Матвію доведеться довести, що він може відстоювати правду, а не просто догоджати батькам. З часом побачимо.
