Надія Петрівна більшу частину життя прожила в стані вічного очікування гостей. Її квартира була не місцем для життя, а виставковим залом. У вітальні стояв незручний шкіряний диван, на якому було холодно взимку і липко влітку, зате він виглядав «багато».

На підлозі лежав світлий килим із довгим ворсом, по якому заборонялося ходити в капцях, а на стінах висіли репродукції в позолочених рамах, які Надія Петрівна потайки терпіти не могла.

Все це було частиною великої гри під назвою «Що скажуть люди». А «людьми» зазвичай виступали: старша сестра Галина (яка вважала себе експертом з етики та дизайну), невістка Альона (яка стежила за всіма трендами з «Інстаграму») та численні куми.

— Надію, ну цей сервант — це ж минуле століття! — вигукувала Галина під час кожного візиту. — Тобі треба відкриті полиці, підсвітку, мінімалізм. Ти ж жінка сучасна!

— Мамо, — додавала Альона, — ми з Ігорем знайшли вам такий стіл у вітальню! Скляний! На 12 персон. Будемо збиратися на свята, виставимо сервіз. Виглядатиме на мільйон!

Надія Петрівна слухала, кивала і… страждала. Вона ненавиділа скляні столи, бо на них видно кожну відбитку пальця. Вона боялася відкритих полиць, бо вони — магніт для пилу, а в неї алергія. Але сорок років вона жила за чужим сценарієм.

Проте одного вечора, коли Надія Петрівна вкотре натирала скляну поличку спеціальним засобом, у неї раптово «стрільнуло» в попереку. Вона завмерла в незручній позі з ганчіркою в руках, дивлячись на відображення свого втомленого обличчя в ідеально чистій, але абсолютно непотрібній їй скляній поверхні.

— А для кого я це роблю? — прошепотіла вона, повільно опускаючись на підлогу, бо спина не дозволяла сісти на стілець. — Галя приходить раз на місяць. Альона з Ігорем — по великих святах. Решту триста днів у році я живу в цьому музеї, оберігаючи речі, які мене дратують.

Того вечора народився план «Великого переобліку простору».

Наступного тижня Надія Петрівна запросила майстрів. Але перед цим вона взяла аркуш паперу і розділила його на два стовпчики: «Красиво для гостей» і «Зручно для Наді».

Стовпчик 1: Красиво для гостей

Скляний стіл (холодний, дзвінкий, мазкий).
Світлий килим (вічне чищення, страх розлити чай).
Велика ванна (в яку важко залазити через суглоби).
Величезна стінка-сервант із кришталем (збір пилу).

Стовпчик 2: Зручно для Наді

Тепла підлога (щоб не носити вовняні шкарпетки).
Душова кабіна в рівень з підлогою (безпечно і легко мити).
Зручне крісло-реклайнер із підставкою для ніг (читати книги).
Велика шафа-купе з дзеркалом у коридорі, щоб заховати все зайве і не бачити мотлоху.

Коли приїхали Галина та Альона, вони застали Надію Петрівну в розпалі демонтажу. Майстри виносили шкіряний диван.

— Надя! Ти що робиш? — Галина ледь не впустила сумку. — Це ж італійська шкіра! Він же ще сто років простоїть! Куди ти його тягнеш?

— На смітник, Галю. Або в гараж, якщо хочеш. Він холодний і на ньому неможливо лежати. Я замовила собі м’яке крісло з підігрівом.

— Мамо, — Альона обвела поглядом порожні стіни, — а де наш стіл на 12 персон? Ми ж збиралися святкувати ваш день народження!

— Дня народження тут не буде, Альоно, — спокійно відповіла Надія Петрівна. — Ми підемо в кафе. Я порахувала: вартість цього столу, стільців до нього і моїх зусиль на готування обіду на 12 людей дорівнює трьом походам у найкращий ресторан міста. А вдома я поставила собі маленький складаний столик біля вікна. Для мене однієї — ідеально.

Ремонт тривав місяць. Весь цей час рідня намагалася врятувати «інтер’єр Надії». Галина приносила журнали з дизайном «лофт», Ігор намагався нав’язати встановлення «розумного дому» з купою датчиків, які Надії були не потрібні.

Але Надія Петрівна була непохитною. Її прагматизм став її бронею.

— Навіщо тобі цей лінолеум під дерево? — кричала Галина. — Треба ламінат! Він же виглядає як натуральна підлога!

— Лінолеум м’який, тихий і його можна мити хоч зі шланга. Я не збираюся ходити навшпиньки у власній хаті.

Найбільший скандал стався через кришталь. Надія Петрівна вирішила продати всі набори фужерів і салатниць, які стояли в серванті з 1985 року.

— Це ж пам’ять! — Світлана (інша кума) приєдналася до хору протесту. — Це ж цінність!

— Цінність, Свєто, — це коли ти з цього п’єш. Я за ці тридцять років розбила лише один келих, і то — коли пил протирала. Я продала це все колекціонерам. На виручені гроші я купила собі професійний матрац, який запам’ятовує форму тіла. Тепер моя спина вранці каже мені «дякую», а не «навіщо нам той кришталь».

Коли ремонт було закінчено, квартира виглядала… дивно для пересічного відвідувача. Не було люстр з підвісками — були точкові світильники, які легко протирати. Не було важких штор — були лаконічні ролети. На кухні замість величезної плити на 4 конфорки з’явилася панель на дві — бо Надія ніколи не готувала більше двох страв одночасно.

На новосілля прийшли всі. Галина кривилася, Альона зітхала про «втрачений стиль».

— Ну, Надя, — винесла вердикт сестра, сідаючи в те саме крісло-реклайнер (і миттєво розслабляючись). — Це не квартира, а… лікарняна палата якась. Занадто просто. Немає «ізюминки».

Надія Петрівна натиснула кнопку на пульті, крісло м’яко підняло ноги Галини. — Галю, мені не потрібна «ізюминка». Мені потрібен спокій. У цій квартирі мені зручно кожною клітинкою тіла. Мені не треба витрачати три години в суботу на «натирання поверхонь». У мене робот-пилосос (який я купила замість того безглуздого килима) прибирає сам. Я тепер витрачаю суботу на прогулянку в парку.

Альона ходила по кухні, намагаючись знайти недоліки. — Мамо, але де ви будете тримати запаси? У вас же шаф майже немає!

— А я не роблю запасів, Альоно. Магазин через дорогу. Я купую рівно стільки, скільки з’їм за два дні. Мій холодильник тепер напівпорожній, зате там завжди свіжі продукти, а не замерзлі рештки «на всяк випадок».

Глава 5: Чистий прибуток життя

Минуло пів року. Надія Петрівна зрозуміла, що її «несучасний» ремонт дав їй найцінніший ресурс — сили. Вона перестала втомлюватися вдома. Її простір став її союзником, а не ворогом, що вимагає жертв.

Одного разу до неї забігла Альона — захекана, втомлена, з темними колами під очима. — Мамо, можна я у вас просто посиджу годину? У нас вдома ремонт «дизайнерський» закінчився. Стіни білі, підлога мармурова, кожна крихта як злочин. Я дітей засмикала, чоловіка засмикала… А у вас тут так… тихо. І нічого не страшно зачепити.

Надія Петрівна посміхнулася. Вона налила невістці чаю в просту, але дуже зручну керамічну чашку. — Це тому, Альоно, що я робила ремонт не для очей сусідів, а для своїх рук і ніг. Прагматизм — це не відсутність смаку. Це присутність розуму.

Того вечора Надія Петрівна дивилася телевізор у своєму кріслі. Їй було байдуже, що скажуть люди. Бо ці «люди» підуть, а вона залишиться. І в цьому залишку було лише одне — її особисте, добре продумане і нарешті комфортне життя.

Урок від Надії Петрівни: Ваш дім — це ваше місце сили, а не декорація для чужого схвалення. Не купуйте речей, які потребують більше догляду, ніж дають радості. Не бійтеся бути «несучасними» в очах тих, хто не прибирає вашу квартиру і не лікує вашу спину. Найкращий дизайн — це той, який звільняє ваш час для життя, а не перетворює вас на прибиральницю власного майна.