Осіннє сонце ледь пробивалося крізь хмари, розсипаючи над Києвом м’яке золотаве світло. Вітер гнав по бруківці Подолу опале листя, а в затишному кафе «Листопад» пахло свіжозвареною кавою, корицею й теплим круасаном.
За столиком біля вікна сиділи дві подруги — Світлана й Надія. Вони не бачилися майже рік, і ця зустріч була немов ковток свіжого повітря після довгої розлуки.
Світлана, струнка брюнетка з гострим поглядом і легкою усмішкою, поправляла свій червоний шарф і не могла стримати радості.
Її подруга, Надія, з довгим каштановим волоссям, зібраним у недбалий пучок, виглядала трохи втомленою, але очі її світилися теплом. На ній була бежева сукня, що підкреслювала її граціозну постать — адже Надія все життя була пов’язана з танцями.
— Надю, ти не уявляєш, як я скучила! — Світлана простягнула руку через стіл і стиснула долоню подруги. — Ти куди пропала? Я дзвонила, писала, а ти мовчиш, як партизан!
Надія розсміялася, відпиваючи ковток лате.
— Ой, Світлано, ти ж знаєш, як воно в нас із Сергієм. То відпустка, то ремонт, то його відрядження. А я ще й у студії викладаю, часу катма. Але ти права, я винна. Треба було хоч смс кинути.
— Та ну, головне, що ти тут! — Світлана відкинулася на спинку стільця, оглядаючи подругу. — Виглядаєш шикарно, до речі. Ця сукня — просто шик. І сережки нові? Золоті, з камінчиками?
Надія торкнулася вуха й усміхнулася.
— Так, Сергій на річницю подарував. І парфуми ще. «Ланком», улюблені.
— Ого, романтик! — Світлана підморгнула. — Ну, розповідай, як ви там? Десять років разом, а ви все як голубки. Секрет поділися!
Надія знизала плечима, її усмішка стала трохи задумливою.
— Та нормально все. Сергій багато працює, я — свої танці. Мрію, знаєш, про власну студію. Невелику, але свою. Щоб не орендувати зали, а мати своє місце. Але це поки що мрії.
— О, до речі! — Світлана оживилася, її очі загорілися. — Я ж хотіла тебе спитати. І як тобі квартира? Гарна, напевно, простора?
Надія завмерла з чашкою в руках. Її брови здивовано піднялися.
— Яка квартира? Свєто, про що ти?
Світлана розсміялася, думаючи, що подруга жартує.
— Ну ти дає! Та квартира, яку Сергій для тебе вибирав! Він же до нас в агентство приходив, усе розпитував. Я ж там працюю, бачила його. Каже:
«Покажіть мені найкращі варіанти, бо це я вибираю подарунок для коханої». Я одразу подумала — ну все, Надька, ти щасливиця! Ти ж казала, що хочеш студію танцю відкрити, то я вирішила, що він тобі квартиру купує під це. Простору, з великими вікнами, щоб світло було. Я йому такі варіанти показувала — на Подолі, в центрі, з високими стелями. Він аж очима світився!
Надія повільно поставила чашку на стіл. Її обличчя змінилося: усмішка зникла, очі звузилися. Вона мовчала кілька секунд, ніби намагаючись осмислити почуте.
— Свєто, — її голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга, — ти серйозно? Сергій приходив до вас? І казав… про подарунок для коханої?
— Ну так! — Світлана все ще не помічала, як змінилась атмосфера. — Я ж думала, це для тебе. Він так захоплено розпитував, я прям розчулилася. Думаю, ну все, Надька в дамках, буде своя студія!
Надія відвела погляд до вікна. Її пальці стиснули серветку, що лежала на столі. Вона прикусила губу, ніби стримуючи слова, які рвалися назовні.
— Свєто, — вона нарешті повернулася до подруги, і в її очах блиснув біль. — На річницю він подарував мені парфуми й сережки. Ніякої квартири я не бачила. І про студію… він знає, що я мрію, але ніколи не казав, що купує щось таке.
Світлана завмерла. Її усмішка повільно згасла, коли до неї дійшов сенс слів подруги. Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але слова застрягли в горлі.
— Надю… ти серйозно? — прошепотіла вона. — Але… він же сказав… для коханої…
— Свєто, — Надія різко встала, хапаючи сумочку. — Мені треба йти.
— Надю, зачекай! — Світлана теж піднялася, її голос тремтів. — Я не хотіла… я думала, це для тебе! Я ж не знала!
— Ти не винна, — Надія похитала головою, але її голос був холодним. — Але мені треба поговорити з Сергієм. Зараз.
Вона швидко дістала гаманець, поклала на стіл кілька купюр і, не чекаючи решти, вийшла з кафе. Світлана залишилася стояти, відчуваючи, як серце стискається від провини. Вона хотіла побігти за подругою, але ноги ніби приросли до підлоги.
— Ой, Світлано, що ж ти наробила… — пробурмотіла вона, опускаючись назад на стілець.
Надія йшла швидким кроком по бруківці, її каблуки цокали, мов метроном. Вітер тріпав її волосся, але вона цього не помічала.
У голові крутилися слова Світлани: «Подарунок для коханої». Сергій. Квартира. Найкращі варіанти. Вона стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Десять років шлюбу, а вона дізнається про таке від подруги в кафе?
Вона згадала, як Сергій останнім часом часто затримувався на роботі. Як відповідав ухильно, коли вона питала про його день. Як подарував їй на річницю парфуми й сережки, хоча вона жартома натякала на щось більше — наприклад, на поїздку чи хоча б вечерю в ресторані.
«Та ну, Надю, ти ж любиш парфуми», — сказав він тоді, усміхаючись. І вона повірила. Бо любила його. Бо довіряла.
Вона дістала телефон і набрала його номер. Гудки. Один, два, три. Нарешті він відповів.
— Надю, привіт, — його голос був, як завжди, спокійним і трохи розсіяним. — Ти де? Я думав, ти з подругою.
— Сергію, — вона зупинилася посеред тротуару, не звертаючи уваги на перехожих. — Ти купуєш квартиру?
Запала тиша. Надія чула, як він дихає в трубку.
— Що? — нарешті вичавив він. — Звідки ти…
— Не бреши, — перебила вона, її голос тремтів від гніву. — Світлана бачила тебе в їхньому агентстві. Ти вибирав квартиру. Для «коханої». То для кого, Сергію? Бо я, здається, нічого не отримала, крім парфумів.
Знову тиша. Потім він тихо кашлянув.
— Надю, це не те, що ти думаєш. Давай я приїду, і ми поговоримо. Де ти?
— Дома буду за пів години, — відрізала вона. — Чекаю.
Вона скинула дзвінок і пішла далі, відчуваючи, як сльози печуть очі. Але плакати вона не буде. Не зараз.
Квартира зустріла її тишею. Надія кинула сумку на диван, скинула туфлі й пройшла на кухню. Вона налила собі води, але руки тремтіли так, що склянка ледь не випала.
Вона поставила її на стіл і сіла, втупившись у стіну. Їхня квартира була затишною, але маленькою — дві кімнати, кухня, балкон.
Вона завжди мріяла про більше простору, особливо для студії. Але Сергій казав: «Поки не на часі, Надю. Фінанси, сама розумієш». І вона погоджувалася. Бо вірила.
Двері грюкнули. Сергій увійшов, скидаючи куртку. Його обличчя було блідим, очі уникали її погляду.
— Надю, — почав він, зупиняючись у дверях кухні. — Давай поговоримо.
— Говори, — вона схрестила руки. — І без брехні.
Сергій зітхнув і сів навпроти. Він потер долонею чоло, ніби шукаючи слова.
— Я справді був в агентстві. І справді дивився квартири. Але це… це для нас. Для тебе.
Надія звела брови.
— Для мене? Ти казав Світлані, що це подарунок для «коханої». І що, я мала здогадатися? Ти навіть не натякнув!
— Я хотів зробити сюрприз! — Сергій підняв голос, але одразу опустив його. — Надю, ти ж знаєш, як довго ти мріяла про студію. Я збирав гроші. Тихцем. Продав свою стару машину, взяв кредит. Хотів, щоб усе було ідеально. Щоб ти зайшла в цю квартиру і одразу зрозуміла — це твоя студія. Великі вікна, паркет, високі стелі. Усе, як ти любиш.
Надія мовчала, дивлячись на нього. Її гнів повільно відступав, але сумніви залишалися.
— Чому ти не сказав? — тихо запитала вона. — Десять років разом, а ти ховаєшся, як якийсь шпигун.
— Бо я боявся, що не вийде, — Сергій знизав плечима. — Фінанси, самі знаєте, як воно. Я не хотів, щоб ти надіялася, а потім розчарувалася. І… ну, признаюся, мені подобалася ідея сюрпризу. Думав, приведу тебе туди, покажу, а ти заплачеш від щастя.
Надія відвела погляд. Її серце стискалося від змішаних почуттів. З одного боку, вона була зла — за секретність, за те, що дізналася від Світлани. З іншого… він справді думав про її мрію.
— І що, вже купив? — запитала вона, не дивлячись на нього.
— Майже, — Сергій усміхнувся, але обережно. — Залишилося підписати папери. Я хотів, щоб ти сама вибрала — який варіант тобі більше сподобається. Є три на Подолі. Один із видом на Дніпро.
Надія нарешті подивилася на нього. Його очі були щирими, і вона відчула, як гнів остаточно тане.
— Ох, Сергію, — сказала вона, але в голосі вже чулася посмішка. — Міг би просто спитати. Я б і сама помогла вибрати.
— Але тоді б не було сюрпризу! — він простягнув руку й торкнувся її долоні. — Пробач, що налякав. Я не думав, що Світлана тобі все розкаже.
— Вона не винна, — Надія зітхнула. — Просто… я подумала найгірше. Ти ж знаєш, як воно буває. Чоловік купує квартиру для «коханої»…
— Надю, — Сергій стиснув її руку. — Ти моя кохана. І завжди будеш. Просто я хотів, щоб ти мала свою студію. Щоб ти танцювала, як мріяла. І щоб я міг пишатися тобою ще більше.
Вона подивилася на нього довго, а потім не витримала й розсміялася. Сльози все ж покотилися по щоках, але це були сльози щастя.
— Ти неможливий, — сказала вона, витираючи очі. — Але я тебе люблю.
— І я тебе, — він підвівся, обійняв її й поцілував у скроню. — То що, поїдемо завтра дивитися квартири?
— Поїдемо, — кивнула вона, притуляючись до нього. — Але цього разу без секретів.
Наступного дня Світлана сиділа в кафе «Листопад», нервово крутячи в руках чашку. Вона не спала всю ніч, думаючи, що зруйнувала подрузі життя. Коли двері відчинилися й увійшла Надія, Світлана мало не випустила чашку.
— Надю! — вона підскочила. — Як ти? Що сталося? Я всю ніч себе гризла!
Надія розсміялася й обняла подругу.
— Свєто, все добре. Більше ніж добре. Сергій справді купує квартиру. Для мене. Для студії.
Світлана витріщилася на неї, а потім теж розсміялася, мало не плачучи від полегшення.
— О Боже, я думала, я вам шлюб зруйнувала! А це що, сюрприз був?
— Ага, — Надія сіла за столик. — Тільки завдяки тобі я дізналася раніше. То тепер ти офіційно наш ріелтор. Покажеш нам найкращі варіанти?
— Звісно! — Світлана сяяла. — І це буде найкрутіша студія в Києві! З великими вікнами, паркетом і видом на Дніпро!
Вони сміялися, обіймалися й замовили ще кави. А за вікном Київ сяяв осіннім сонцем, ніби святкуючи їхню дружбу й нову мрію, що ось-ось стане реальністю.
Галина Червона
