Ярослав поїхав на заробітки, а коли повернувся додому, то привіз батькам онука та дружину. Але потім вони випадково дізналися, що це не їхній рідний син
В житті стається часто геть не так, як нам би того хотілось. Цьому передують найрізноманітніші причини.
Для Ярослава такою причиною була звичайна бідність. І саме через неї хлопцю довелося відмовитись від вступу до університету, через який він хотів реалізувати свою мрію – стати архітектором.
Ярослав дуже рано почав працювати. Одразу ж після випускного йому допомогли поїхати до Чехії на заробітки.
Проте з батьками, перші пів року, Ярослав не міг спілкуватись, адже телефону в нього, так само як і комп’ютера не було.
Все тому, що свого телефона він залишив батькам, щоб ті мали хоч якийсь спосіб зв’язку з іншими людьми, поки хлопець на заробітках.
Але Ярослав мав собі за мету максимально швидко заробити на телефон, щоб зателефонувати рідним. Батьки ж в цей час вже не могли спати та знайти собі місця, бо ж хвилювалися страшно.
Йшов час і от, нарешті, хлопець придбав собі телефон та зміг по відеозв’язку подзвонити до батьків й заспокоїти, що з ним все добре.
Показав своє житло, свою роботу, їжу, яку їсть. Батьки змогли заспокоїтись, знаючи, що з їхнім сином все в порядку.
Після цього протягом двох з половиною років Ярослав працював, заробляв гроші та надсилав частину батькам на проживання.
А також відкладав гроші на те, щоб здійснити свою мрію стати архітектором. Залишилося не так багато, тому все мало бути чудово.
Одного разу, перед святом Трійця, Ярослав зателефонував батькам та повідомив, що скоро приїде додому, щоб відпочити. Так ще й не сам.
Це було несподівано для батьків, почути таку звістку, але вони стали активно готуватись до прийому гостей.
Ярослав приїхав з дружиною та дитиною. Хлопчику на вигляд всього рік. Він вибачався, що не розповів раніше, але сподівався, що батьки приймуть його рішення та онука.
Але новоспечені бабуся з дідусем були неймовірно щасливі та не відходили від онука ні на крок.
Нова сім’я та родина роззнайомились, дізнались одні про одних більше.
Ярослав попросив пожити в батьків деякий час, поки вони не придбають квартиру та не зроблять там хорошого ремонту. Так і вчинили.
Проте через деякий час в поштову скриньку батьків Ярослава прийшов лист. Незвичайний.
Там була чеська марка та відправник. То був документ про всиновлення. Батьки вирішили напряму запитати в Ярослава та Матільди, що це таке.
– Ох, ми хотіли трохи пізніше про все розповісти. Підготувати вас і все таке, але раз вже сталось так, що ви побачили цей лист… Я, на благодійній основі, робив ремонт в одному з приміщень дитячого будинку, де працювала нянею Матильда.
Ми познайомились там, зацікавились одна одним та стали зустрічатись. І коли ми вже рік зустрічались, до будинку привезли крихітку Омеляна. Йому всього декілька місяців було. – почав розповідь Ярослав.
– Мати відмовилась від хлопчика. Ми не змогли залишити його і тому, розписавшись в українському посольстві та повінчавшись в місцевій церкві, зібрали всі необхідні документи, щоб всиновити Омеляна.
Вибачте, що не розповів все раніше. Я розумію, що ви можете не прийняти Омеляна як онука, бо це не рідна їм дитина, але все ж… – вже ледве стримував сльози Ярослав.
– Ми не могли залишити це янголя в дитячому будинку. Ми дивилися на нього і відчуття, ніби саме Омелян мав бути їхньою дитиною, але Бог не тій людині надіслав цього янгола.
– Ярославе, сину, як ти міг подумати, що ми не приймемо дитя? Єдине, що нас засмутило – це те, що ти нічого раніше не розповів – заспокоювала чоловіка мати.
Так вони стали жити всі мирно, дружно та щасливо. А Омеляна бабуся з дідусем балували всім, чим тільки могли.
Історія 2
“Це справді так. Але справа не в цьому. Ви, як класний керівник, людина, яка проводить із дітьми половину свого часу, мали б помітити, що дитина приходить до школи не по сезону одягнена, в дірявому одязі й голодна”- відповів батько Максима байдужій вчительці
Максимові було десять років. Увесь рік він був слухняним, допомагав батькам і добре вчився. Щоразу на день Святого Миколая він загадував бажання: прошу нову іграшку, велосипед або, як минулого року, — скейтборд.
Але цього разу хлопчик вирішив попросити в Святого Миколая дещо набагато важливіше.
” У моєму класі є хлопчик. Раніше ми не дуже спілкувалися, але зараз потоваришували. Його сім’я дуже бідна. У нього є тільки тато. Тато постійно вживає оковиту, йому геть байдуже до Дмитра.
Святий Миколаю, дуже тебе прошу — подаруй йому те, чого він справді хоче. Зроби так, щоб його батько перестав пити. Я щодня ділюся з Дмитриком обідом.
Кілька разів він навіть ночував у мене вдома. Але не розповідай про це моїм батькам — боюся, що вони сваритимуть мене. А ще я віддаю йому свій одяг. Його речі зовсім старі й малі на нього. Я ще не можу сам нічого зробити, щоб якось полегшити його долю, тому прошу тебе — допоможи”
Такого листа написав Максим Святому Миколаю цього року. Його, як завжди, знайшла мама, поки син був у школі, і одразу подзвонила батькові, попросила приїхати.
— Подивися, чого бажає наш син цього року. Ми виховали добру людину. Але сама ситуація — не весела. Треба дізнатися про цього Дмитрика
— Здається, я знаю, про кого йдеться. Кілька разів бачив його біля школи, коли забирав сина.
Вони вирішили відкласти всі справи. Поїхали до школи, знайшли класну керівницю.
— Надіє Василівно, ви знаєте, що у вашому класі є хлопчик, який у свої десять майже сирота, якщо не враховувати батька який вживає оковиту?
Так, на жаль, у нас є такий учень. Але я вважаю, що не має значення, з якої сім’ї дитина. Ми всі рівні
Максима тато перебив її. Він був явно незадоволений її реакцією.
— Це справді так. Але справа не в цьому. Ви, як класний керівник, людина, яка проводить із дітьми половину свого часу, мали б помітити, що дитина приходить до школи не по сезону одягнена, в дірявому одязі й голодна.
Чому ви хоча б не поговорили з ним? Чому не повідомили органи опіки? Це безвідповідально
Вони завершили розмову, не чекаючи відповіді. Забрали зі школи Максима із Дмитром і поїхали додому.
Дмитро був мовчазним і сором’язливим. Потроху його розговорили й дізналися, що тата він не бачив уже кілька місяців. Їжу просив у магазині. Іноді просто голодував.
Зимову куртку знайшов на смітнику, решту одягу отримав від Максима. У чоловіка та жінки на очі навернулися сльози від почутого…
Деякий час Дмитро жив у них. Хлопець намагався допомагати в усьому, сказав, що хоче бодай так віддячити за їхню доброту.
Через деякий час батьки Максима запропонували Дмитрові стати офіційно їхнім сином.
Із Максимом вони і так чудово ладнають, а від тата хлопчика досі жодної звістки. Вони не можуть залишити хлопця самого.
Дмитрик заслуговує на справжню родину!
Дарина Озерна
