— Надю, якщо не знайдеш, куди пристроїти ті об’їдки, дзвони мені, я заберу. Бо моє цуценя вчора ощинилось, то їсть усе підряд! — спокійно мовив сусід дядя Вова, киваючи на блюдо з млинцями, яке мати урочисто поставила в коридорі.
Вересневий ранок дихав прохолодою, прозорим променем сонця, що пробивалося крізь жовтіюче листя старої липи під вікном, і легким запахом сухої трави. У нашому будинку завжди пахло чимось особливим — сушеними чабрецем та м’ятою, які бабуся Нюся колись акуратно зв’язувала в пучечки й підвішувала на горищі, а ще — старинним деревом комоду, що стояв у коридорі вже, мабуть, пів століття.
Бабусі Нюсі не стало в серпні. Вона пішла тихо, залишивши по собі величезну порожнечу, купу спогадів, старий кулінарний зошит із вицвілими від часу рецептами та особливу атмосферу родинного дому, де кожен куточок пам’ятав її теплі руки. I ось тепер, коли вересень поступово підходив до середини, ми мали зібратися всією великою родиною, щоб відзначити сорок днів.
Моя мати, тьотя Надя, як її називала половина нашої вулиці, взяла на себе роль головного розпорядника й організатора майбутнього обіду. Вона була жінкою енергійною, звиклою тримати все у своїх руках і щиро впевненою, що краще за неї жодна людина у світі не впорається з кухонними справами.
Того ранку я зайшла до батьківської хати, щоб узгодити меню та дізнатися, чим саме можу допомогти. Мати сиділа за кухонним столом, простеленим новою клейонкою з яблуками, і з дуже поважним, елегантним виразом обличчя записувала щось олівцем у блокнот.
— О, Ірино, зайшла-таки, — мовила мати елегійно-єлейним голосом, опускаючи окуляри на кінчик носа й ласкаво дивлячись на мене. — А я якраз сиджу, розписую, хто що готує на неділю. Треба ж, щоб усе було як слід, людсько, щоб бабусю Нюсю згадали добрим словом.
— Доброго ранку, мамо, — посміхнулася я, сідаючи на стілець навпроти. — Кажи, що від мене треба. Я можу запекти м’ясо, зробити салат чи спекти щось до чаю.
Мати повільно похитала головою, склала руки на грудях і мовила з тонким підтекстом турботи, у якому, втім, виразно чулася добра порція сумніву щодо моїх господарських здібностей:
— Ну, дивись. Тетяна хай нажарить риби — вона її добре панірує, не пригорає. Галя зробить свій фірмовий плов із родзинками, у неї рис завжди розсипчастий виходить, зернятко до зернятка. А ти, Ірино… хм. Зроби, мабуть, тонких млинчиків із м’ясом.
Вона на мить замовкла, подивилася на свої записи, потім перевела погляд на мої руки, постукала олівцем по столу й раптом додала, міняючи інтонацію на сплеск удаваного жалю:
— А, ні, чекай. Не надо. Навіщо тобі ото морочитися? Вони в тебе точно розлізуться. Так-так, у тебе ж тісто завжди якесь занадто рідке виходить або сковорода не так прогрівається. Розлізуться вони у тебе, як пити дати. Я вже знаю. Я краще сама зроблю ті млинчики. У мене рецепт бабусі Нюсі збережений, вони в мене мереживні, тоненькі, як папір.
Я лише знизала плечима й усміхнулася собі у вуса. Як кажуть, баба з возу — кобилі легше. Я вже давно перестала сперечатися з матір’ю про кулінарні нюанси. Якщо їй так хочеться вважати, що мої млинці обов’язково перетворяться на грудку тіста — хай буде так. Мені менше роботи на кухні перед великим родинним застіллям.
— Ну, як знаєш, мамо, — спокійно відповіла я. — Тоді я все одно з порожніми руками не прийду. Принесу щось своє.
— Та принось, що хочеш, аби не перевтомилася, — ласкаво підсумувала мати, знову заглиблюючись у свої записи.
Проте заплющити очі на святковий стіл я не могла. Бабуся Нюся завжди казала, що на родинні збори треба готувати з душею та з розмахом. Тому, повернувшись додому, я твердо вирішила: якщо млинці мені «забракували» ще до початку приготування, то я здивую всіх чимось по-справжньому вишуканим.
Суботній вечір на моїй кухні перетворився на справжню кулінарну лабораторію. Я вирішила приготувати соковитий м’ясний рулет із начинкою з лісових грибів, пасерованої цибулі та свіжої зелені, а на десерт — повітряні еклери з ніжним заварним кремом за класичним рецептом.
Аромат запеченого м’яса, розмарину та часнику поступово наповнив усю квартиру. Рулет вийшов просто загляденіє: з рум’яною, апетитною скоринкою, ідеальної форми, прикрашений гілочками свіжого петрушки та розмарину. А заварне тісто для еклерів піднялося в духовці так гарно, що тістечка вийшли легкими, золотавими й рівними, як з картинки кулінарного журналу.
— Оце так краса! — мовив мій чоловік, заглядаючи на кухню й принюхуючись до пахощів. — Іро, це для завтрашнього застілля чи нам теж щось залишиться?
— Це для завтра, — з посмішкою відповіла я, акуратно викладаючи рулет на красиве порцелянове блюдо з різьбленими краями, яке колись дісталося мені у спадок. — Мати сказала, що млинці в мене розлізуться, тому треба тримати марку іншими стравами.
— Ну, проти твоєї майстерності навіть матері важко буде щось заперечити, — засміявся чоловік, обіймаючи мене за плечі.
У неділю обіду чекали всі. До батьківської хати почергово почали збиратися родичі. Першою приїхала сестра Таня з чоловіком, привезши велику миску із золотавою, смаженою в хрусткій паніровці рибою. Слідом з’явилася тьотя Галя з величезним казаном пахнучого часником та барбарисом плову.
Кожен витягував із сумок свої частування, на кухні панував приємний гамір, дзеленчав посуд, чулися вигуки привітань, спогади про бабусю Нюсю, сміх і шелест серветок.
Мати метушилася коло плити, перекладаючи щось із каструль у салатники, і виглядала як справжній капітан великого кулінарного корабля.
— Давайте, дівчата, накриваємо на стіл! — вигукувала вона з кухні. — Усе виставляйте, що привезли! Таня, розставляй глибокі тарілки, Галя, неси свій плов, нехай не вистигає!
Я зайшла до вітальні, тримаючи в руках своє порцелянове блюдо з соковитим, нарізаним акуратними скибочками м’ясним рулетом та великий піднос із заварними еклерами, притрушеними цукровою пудрою.
У цей момент сестра Таня, оглядаючи стіл, гукнула на всю хату:
— Мамо! А де ж ваші фірмові млинчики? Ви ж казали, що самі зробите, бо в Іри вони б точно розлізлися! Тьоть Надя, несіть свої блінчіки!
З кухні запанувала коротка пауза. Потім двері повільно відчинилися, і мати винесла з сусідньої кімнати красиве, високе блюдо, на якому гордо лежала стопка… чомусь дивного, сірувато-бежевого кольору плоских витворів.
— Оце блінчики, — мовила мати, складаючи по-дитячому губки й трохи збентежено, але водночас винувато усміхаючись. — Вони… трохи не получились. Тісто, мабуть, борошно не те було, або сковорода підвела. Але вони добрі! Справді добрі, ви спробуйте!
Всі присутні в кімнаті на мить замовкли й скептично подивилися на гірку сірувато-бежевих предметів, які мало нагадували ніжні, мереживні бабусині млинці. Вони більше скидалися на щільні коржі, які трохи підгоріли по краях і злиплися між собою в суцільний пласт.
Мати, відчувши цей мовчазний скепсис, вирішила діяти рішуче. Вона обійшла стіл з іншого боку, зробила впевнений крок уперед і — Шшшшух! — із дзвінким стукотом поставила своє блюдо з млинцями самісінько посередині святкового стола, перекривши доступ до інших страв.
— Блінчики будуть стоять тут! — зверхньо та беззаперечно заявила мати, випростовуючи спину й оглядаючи всіх присутніх переможним поглядом.
Але сестра Таня не була б моєю сестрою, якби зніяковіла перед цим натиском. Вона спокійно підійшла до столу, оцінила ситуацію, подякувала матері за старання й абсолютно ігноруючи цей звершній жест, мовила з доброзичливою усмішкою:
— Тьоть Надя, хай блінчики постоють поки на комоді. Вони там нікому не заважатимуть.
Із цими словами Таня обережно взяла блюдо з сіруватими млинцями, перенесла його в коридор і поставила на той самий старовинний комод. А на звільнене самісіньке центр столу Таня з урочистим виглядом поставила мій м’ясний рулет.
— Ой, Боже ж мій, Таня! А коли ж ви будете їх їсти?! — причитала мати, буквально завалюючись у крісло з виразом глибоко ображеної господині, чий кулінарний шедевр не оцінили по достоїнству. — Я ж старалася, ранок коло плити простояла!
— Ми розберемо їх із собою по домах, мамо, — заспокійливо мовила Галя, наливаючи всім у чашки запашний узвар. — Обов’язково розберемо! Жоден млинець не пропаде!
Розставили всі страви, сіли за стіл. Налили узвар, згадали добром бабусю Нюсю, її добрі очі, її мудрі поради, її вміння об’єднувати всю родину за одним великим столом. У кімнаті запанувала тепла, спокійна атмосфера спогадів.
Але мати не могла так просто здатися. Серце господині вимагало визнання!
Раптом вона підривається зі свого місця, біжить у коридор, хватає блюдо з «блінчіками» з комода й починає знову обходити всіх за столом, підсовуючи це блюдо буквально під ніс кожному гостю:
— Спробуй, Васю! Спробуй, Галю! Та вони м’які, вони з м’ясом! Та що ви той рулет їсте, ось справжня домашня їжа! Ну візьміть хоч по одному!
Ніхто не хотів. Усі ввічливо відмахувалися, посміхалися, переводячи розмову на інші теми, бо м’ясний рулет і смажена риба з пловом зникали зі столу з неймовірною швидкістю, а сіруваті млинці так і залишалися недоторканими.
I саме в цей драматичний момент — гучний, виразний звонок у двері!
Мати, не випускаючи з рук блюда з млинцями, пішла відчиняти двері. На порозі стояв сусід, дядя Вова — давній приятель родини, чоловік простий, гострий на слівце та з чудовим почуттям гумору.
— Доброго дня, Надю! — мовив дядя Вова, знімаючи кашкета. — Чув, що ви сьогодні бабусю Нюсю згадуєте. Прийшов і я кілька слів сказати, пом’янути добру людину.
— Ой, Вово, проходь, проходь! — з радістю защебетала мати, миттєво забувши про свої образи. — Сідай з нами до столу, ось якраз частування!
Вона супроводила дядю Вову до кімнати, закрутилася коло нього, пропонуючи місце за столом… і в цій метушні зовсім забула блюдо з «блінчіками» прямо в коридорі на тумбочці для взуття.
Дядя Вова щиро приєднався до спогадів. Він посидів із нами добту годину, побалакали про минуле, згадали молоді роки бабусі Нюсі, підняли чашки з узваром. Коли ж спала вечірня прохолода, сусід почав збиратися додому.
Усі вийшли в коридор його проводити. Дядя Вова присів на пуф, щоб зав’язати шнурки на черевиках, аж раптом підвів голову й кивнув на тумбочку, де так і залишилося сиротливо стояти блюдо з тими самими млинцями.
Чоловік подивився на них, потім на матір, і абсолютно спокійно, щиро мовив:
— Надя, якщо не найдеш, куди пристроїть ті об’їдки, звони мені. Я заберу. Бо Найда вчора оценилась, то жере все підряд.
I пішов.
У коридорі запанувала така тиша, що було чутно, як за вікном падає листок із липи. А за секунду хата вибухнула таким щирим, нестримним родинним сміхом, що навіть мати не втрималася й сама почала сміятися до сліз, закриваючи обличчя фартухом.
Кінець історії про блінчики. Рівновага в природі була відновлена повністю.
