Це історія про те, як холодний блиск золота засліпив материнське серце. У родині Завадських пристрасті завжди кипіли під соусом «вищого світу», але те, що сталося в кабінеті старого нотаріуса, перевершило будь-які очікування.
Заповіт із подвійним дном
У повітрі пахло сургучем та валеріаною. Олена Марківна, жінка з ідеальною осадкою та очима кольору льоду, сиділа навпроти свого адвоката.
Її діти — 19-річний Максим та 17-річна Аліса — чекали в коридорі, не підозрюючи, що їхня доля щойно стала розмінною монетою.
— Отже, пане адвокате, ви стверджуєте, що мій покійний дядько залишив увесь статок, включно з виноградниками в Італії та рахунками в Цюриху, лише за однієї умови? — голос Олени не здригнувся.
— Саме так, Олено Марківно, — зітхнув нотаріус, поправляючи окуляри. — Цитую: «Весь капітал переходить у повне володіння Олени, якщо на момент вступу в спадщину вона не буде обтяжена піклуванням, зобов’язаннями чи юридичним зв’язком із нахлібниками, що претендують на частку роду».
Дядько Гліб завжди був людиною специфічною. Він вважав, що діти псують характер і розмивають капітал.
— «Нахлібники»? Він назвав моїх дітей нахлібниками? — вона примружилася. — І що це означає юридично?
— Це означає, що ви маєте підписати відмову від опіки над Алісою, а Максим… що ж, він уже повнолітній, але ви маєте офіційно позбавити його права на родинне ім’я та фінансову підтримку. Ви стаєте мільйонеркою, але — самотньою жінкою. Офіційно — бездітною за документами цього заповіту.
Вибух у вітальні
Коли Олена вийшла до дітей і холодно переказала умови, тиша в коридорі стала майже фізично болючою. Аліса першою порушила її, і її голос тремтів від обурення.
— Мамо, ти ж жартуєш? Ти зараз скажеш, що ми виходимо звідси й ідемо пити каву, а цей папірець — просто старече марення!
— Алісо, не будь дитиною, — відрізала Олена. — Ми говоримо про десятки мільйонів євро. Ти розумієш, які це можливості?
— Можливості для кого? — вигукнув Максим, крокуючи вперед. — Для тебе? Ти збираєшся підписати документ, де вказано, що ти нам ніхто? Що ми — помилка природи, яка заважає тобі купити чергову яхту?
— Я забезпечу вам майбутнє неофіційно! — вигукнула Олена, втрачаючи самовладання. — Я зніму вам квартиру, я дам вам гроші на навчання…
— Гроші? — Аліса засміялася крізь сльози. — Ти хочеш купити собі право не називатися нашою матір’ю? Ти ж завжди казала, що родина — це найголовніше!
— Родина — це фундамент, — Олена вдарила долонею по столу так, що аж попільничка підскочила. — А цей спадок — це залізобетон! Ви не розумієте, що життя в злиднях вбиває любов швидше, ніж будь-який документ. Я роблю це для нас!
— Ні, мамо, — тихо сказав Максим, і цей тон був страшнішим за крик. — Ти робиш це для свого відображення в дзеркалі. Тобі завжди було мало. Тобі мало було батькового будинку, мало наших успіхів. Тобі потрібен був трон. І сьогодні ти його купила. Ціна — двоє власних дітей.
Фінал без вороття
— Ти не смієш мене засуджувати! — кричала Олена, коли вони повернулися додому пакувати речі. — Я дала вам усе! Найкращі школи, одяг, поїздки! Тепер моя черга жити!
— Твоя черга жити самотньою? — Аліса кинула на підлогу спідницю, яку мати купила їй минулого тижня. — Забирай це все. Забирай сукні, забирай прикраси. Якщо ми — «нахлібники», то ми не візьмемо жодної нитки з твого нового життя.
— Ви повернетеся через тиждень, коли закінчаться кишенькові гроші! — Олена стояла посеред порожньої вітальні, тримаючи в руках золоту ручку, якою щойно поставила фатальний підпис. — Ви приповзете на колінах, і тоді я буду диктувати умови!
— Знаєш, що найсмішніше? — Максим зупинився в дверях, тримаючи за руку плачучу сестру. — Дядько Гліб знав тебе краще, ніж ми. Він знав, що ти обереш золото. Він створив цей заповіт як тест на людяність. І ти його провалила з блиском.
Насолоджуйся своїми мільйонами, Олено Марківно. Тільки не дзвони нам, коли в твоєму величезному палаці стане надто тихо. У «нахлібників» тепер немає номера телефону для чужих людей.
Двері зачинилися з глухим гуркотом. Олена залишилася в тиші, яку порушувало лише цокання дорогого антикварного годинника. Вона підійшла до вікна, бачачи, як її діти сідають у старе таксі.
Вона була найбагатшою жінкою в місті. І, вперше у житті, вона відчула, що золото має смак попелу.
Минуло п’ять років. Золотий замок Олени Марківни, який вона так завзято будувала на руїнах власної родини, перетворився на розкішний склеп. Італійські виноградники справно приносили прибуток, але напій в її келиху щовечора здавалося гірким.
Зустріч, якої не мало бути
Олена сиділа в ложі оперного театру. Вона виглядала бездоганно: діамантове кольє вартістю в невеликий маєток і сукня, що коштувала більше, ніж річний бюджет середньої родини. Але її погляд був прикутий не до сцени, а до фойє, де в антракті вона помітила знайомий профіль.
Це був Максим. Він став дорослим, розправив плечі, а поруч із ним йшла Аліса — впевнена в собі дівчина з короткою стрижкою, зовсім не схожа на ту залякану дитину, що п’ять років тому кидала речі в чемодан.
Олена, порушивши власну гордість, поспішила вниз.
— Максиме! Алісо! — її голос пролунав надто голосно в чинній тиші коридору.
Вони зупинилися одночасно. Повільно повернулися. У їхніх очах не було ненависті. Там було щось набагато гірше — ввічлива байдужість.
— Доброго вечора, пані Завадська, — спокійно відповів Максим. Він навіть не назвав її «мамою».
— Пані Завадська? — Олена зблідла, її пальці міцно стиснули дорогу сумку. — Я шукала вас. Я намагалася передати гроші через спільних знайомих…
— Гроші? — Аліса ледь помітно всміхнулася. — Ви, мабуть, помилилися адресою. Ми не приймаємо пожертв від сторонніх осіб. Хіба ви забули умови вашого контракту з дядьком Глібом? Ви офіційно бездітна.
Битва за прощення
— Досить цього фарсу! — Олена зробила крок вперед, і запах її дорогих парфумів заповнив простір між ними. — Я зробила це, щоб ви ніколи ні в чому не мали потреби! Я зберегла статок роду! Тепер я можу переписати на вас фонди, відкрити галерею для Аліси…
— Ти справді нічого не зрозуміла, — Максим подивився на неї з глибоким сумом. — Ти думала, що ми — це просто інвестиція, яку можна поставити на паузу, а потім викупити з відсотками?
— Я ваша мати! Це закладено в ДНК, ніякий папірець цього не змінить! — вона майже кричала, привертаючи увагу аристократичного натовпу.
— Змінить, — жорстко відрізала Аліса. — Коли мені було вісімнадцять і я працювала на трьох роботах, щоб оплатити гуртожиток, у мене не було матері. У мене була лише юридична відмова. Коли Макс потрапив у лікарню з перевтомою, ми не дзвонили тобі. Ми впоралися самі. Ми побудували своє життя без жодного твого цента.
— Ви живете в злиднях заради гордості! — вигукнула Олена. — Подивіться на себе!
— Взагалі-то, — Максим поправив манжет піджака, який, як тепер зауважила Олена, був хоч і не від кутюр, але ідеально пошитим, — у мене власне архітектурне бюро. А Аліса — один із найкращих реставраторів у країні. Нам не потрібні твої «фонди». Нам потрібна була мама. Але її не стало п’ять років тому в кабінеті нотаріуса.
Останній акорд
Олена відчула, як під нею хитається підлога. Увесь її світ, побудований на цифрах і нулях, розсипався перед цими двома людьми, які виглядали щасливішими за неї.
— Я можу все виправити, — прошепотіла вона, і в її очах нарешті з’явилися справжні сльози. — Я відмовлюся від спадку. Я поверну все назад. Я знайду спосіб анулювати заповіт!
— Навіщо? — Максим подивився їй прямо в очі. — Щоб ми знову стали частиною твоєї схеми? Не треба. Залиш собі виноградники. Пий це вино на самоті. Це та ціна, яку ти сама погодилася заплатити.
— Максиме, почекай… — вона простягнула руку, щоб торкнутися його плеча, але він м’яко відсторонився.
— Нам час повертатися до зали, — сказала Аліса. — Вистава починається. А ваша, Олено Марківно, здається, вже закінчилася.
Вони розвернулися і пішли, розчинившись у натовпі. Олена залишилася стояти посеред золоченого холу. Вона була мільйонеркою, власницею імперії, жінкою, якій заздрив увесь світ. І в цю хвилину вона зрозуміла, що дядько Гліб не просто залишив їй спадок — він влаштував їй найвишуканішу кару, дозволивши отримати саме те, чого вона прагнула понад усе.
Вона залишилася з золотом. Тільки золото не вміло любити у відповідь.
Олеся Срібна
