— Мамо, я більше не можу так жити! — голос Христини тремтів від напруги, і вона нервово сплела пальці, впиваючись нігтями в долоні. Здавалося, дівчина була в розпачі!
Тетяна підвела очі від чашки, яку саме наповнювала ароматним чаєм з бергамотом. В очах жінки читалося щире занепокоєння за молодшу доньку, яка, на жаль, обрала не найправильніший шлях у житті.
— Що трапилося, дочко? — хоча Тетяна й так знала, що саме коїться в житті дівчини, вона вирішила дати доньці можливість виговоритися. Можливо, так вона зможе знайти вихід зі своєї непростої ситуації.
— Усе це… ці нескінченні перегони за грішми! — Христина глибоко зітхнула, намагаючись взяти себе в руки, але її голос зрадницьки тремтів. — Діти ростуть як на дріжджах, — вона з гіркотою усміхнулася, — кожного місяця потрібен новий одяг, бо старий стає малий! А ціни… ти ж бачиш, як вони зростають! Наче хтось навмисне їх щотижня підкручує!
Тетяна мовчки кивнула, не відводячи погляду від доньки. Вона знала, що зараз не час для порожніх втішань. Мовчки підсунувши чашку з чаєм, жінка уважно слухала скарги дівчини.
— Коля працює на двох роботах, — продовжила Христина, обхопивши чашку тремтячими руками, — приходить втомленим, майже не бачить сім’ю. Він засинає за вечерею, а діти сумуть за його увагою. А зарплати вистачає лише на орендовану квартиру й найнеобхідніше. Іноді навіть на це не вистачає, — додала вона ледве чутно.
Тетяна важко зітхнула, в її очах відбилася глибока журба й розуміння. Вона знала, що зараз її доньці потрібна не просто материнська підтримка, а реальна порада, яка допоможе впоратися з труднощами. Але… Христина сама обрала такий шлях! Після школи нікуди не вступила, одразу заміж зібралася! І добре б наречний гідний трапився! Але Коля… Так, він працює на двох роботах, ніхто сперечатися не буде. Але що то за робота! Йому ж неодноразово пропонували змінити рід діяльності! Ось тільки чоловік категорично відмовляється! У нього, бачиш лиш, усі друзі тут, як він піде? А на ділі просто випивати по вихідним буде ні з ким…
— Знаю, дочко, — тихо промовила вона, — ми з батьком намагаємося допомагати, та ж і наші можливості не безмежні. Ми відкладаємо на пенсію, на лікування, та й будинок потребує ремонту.
— А от у Віки, здається, можливості безмежні, — не втрималася Христина, її голос зрадницько здригнувся. — Вона ж могла б хоч трохи допомогти сестричці…
Тетяна завмерла, її рука, що тримала чайник, застигла в повітрі. Віка… Її старша донька й опора… Дівчина дуже принципова і просто так сестрі допомагати не збирається. Особливо після того, як Коля відмовився міняти роботу.
Ні, Віка не була зарозумілою зазнайкою і батькам допомагала завжди – ремонтом, відпусткою, продуктами. Але тільки батькам! Сестру вона трохи… зневажала, чи що. Дівчина ніяк не могла зрозуміти, як можна заводити дітей, якщо в тебе немає нічого!
— Віка сама всього досягала — нарешті промовила Тетяна, її голос звучав твердо. У чомусь і сама вона була згодна. — Вона наполегливо вчилася, відмовляла собі у всьому, працювала без вихідних, не шкодуючи сил, щоб досягти того, що має зараз. Вона пройшла крізь багато чого, щоб побудувати своє життя.
— Так, але хіба не можна трохи поділитися з родиною? — Христина підвела очі, в яких читалася глибока образа й розпач. — Мої діти жодного разу не були на морі, ростуть без елементарних радощів дитинства, а вона щороку подорожує по всьому світу. Викладає фотографії в соцмережах, а я дивлюся на них і серце кров’ю обливається. Дивлюся, як інші діти купаються в морі, їдять морозиво, катаються на атракціонах, а мої…
Її голос щатремті і вона замовкла, насилу стримуючи сльози. Христина воліла давити на жалість, аніж щось робити.
Тетяна чудово пам’ятала, як її старша донька йшла до успіху. Самостійність і наполегливість — ось що допомогло Віці досягти всього, чого вона хотіла в житті. Нічиєї допомоги вона не просила й не приймала, прокладаючи свій шлях крізь терни труднощів. Віка — розумниця!
Та серце… Серце Тетяни обливалося кров’ю при думці про молодшу доньку. Христина, її мила дівчинка, зараз жила в скрутних умовах з чоловіком і дітьми. Тетяна знала, як важко доводиться родині доньки: маленька орендована квартира, постійний страх перед підвищенням орендної плати, нестача найнеобхіднішого… От тільки в цьому вони ж самі винні! Цього не можна заперечувати!
У пам’яті знову й знову спливала та важка розмова з Вікою. Тетяна пам’ятала кожну деталь: як донька нервово ходила по кімнаті, як різко піднімала підборіддя, відстоюючи свою позицію, як в її очах горів непримиренний вогонь принциповості.
— Мамо, я не розумію, чому я повинна допомагати Христині, — голос Віки тоді звучав твердо й безкомпромісно. — Коли я вчилася, ніхто не давав мені грошей на життя. Я жила в гуртожитку, де в кімнаті тіснилися п’ять дівчат. Ми ділили одну кухню на поверх, і часом доводилося годинами чекати своєї черги. А коли я починала кар’єру, мені доводилося харчуватися напівфабрикатами і їздити на роботу з трьома пересадками, бо на таксі грошей не було.
Тетяна пам’ятала, як донька замовкла на мить, збираючись з думками.
— Чому тепер я повинна фінансувати її рішення? — продовжила Віка, дивлячись матері прямо в очі. — Вона обрала свого чоловіка, вона обрала народжувати дітей, не маючи фінансової подушки. Тепер нехай несе відповідальність за свої рішення! А її чоловік? Я запропонувала йому хорошу роботу! Із пристойною зарплатою! А що він зробив? Носа крутив! Яка допомога їм потрібна? Мені що, утримувати їх до кінця життя?
Тетяна тоді лише мовчки кивнула. Вона надто добре знала характер своєї старшої доньки. Рішучість і незалежність Віки були її головними рисами. З самого дитинства вона йшла своїм шляхом, не озираючись на інших, не просячи допомоги й не скаржачись на труднощі.
Тетяна розуміла: переконати Віку неможливо. Її принципи — це фундамент, на якому побудовано все її життя. Але як же бути з Христиною? Як допомогти молодшій доньці, не зруйнувавши при цьому стосунки з Вікою? Це питання гризло душу Тетяни, не даючи їй спокою ні вдень, ні вночі.
Христина сиділа за столом, нервово стискаючи в руках серветку. Її очі були повні образи й обурення. За вікном темніло, але на кухні горіло яскраве світло, освітлюючи напружені обличчя співрозмовниць.
— Вона могла б хоч одяг для племінників купувати, — пробурмотіла дівчина, яка тремтіла від емоцій, які ледве стримувала. — Вони ж ростуть швидко, їм увесь час щось потрібно. Он, Міша вже з усіх штанців виріс, а нові купити ні на що!
Тетяна, що сиділа навпроти, задумливо помішувала давно охоловший чай. Вона знала, що ця розмова неминуча, але щоразу вона завдавала їй болю.
— Віка дарує подарунки на свята, — м’яко промовила вона, намагаючись знайти компроміс. — І гроші теж дає, хоч і не так багато.
— Та які там гроші! — розвела руками Христина. — На ці подарунки хіба що шкарпетки можна купити! Мам, ти ж бачиш, як вона живе! — дівчина зіскочила зі стільця й почала нервово ходити по кухні. — У неї дві квартири, колекція дорогих іграшок, подорожі! Вона могла б допомогти, якби захотіла!
Жінка важко зітхнула й відставила чашку. Її руки трішки тремтіли, але голос залишався спокійним.
— Знаєш, дочко, твоя сестра права в одному — кожен сам обирає свій шлях. Віка обрала шлях наполегливої праці й незалежності. Вона всього досягла сама, без чиєїсь допомоги. Ти обрала родину й материнство, і це теж гідний вибір. Обидва шляхи мають право на існування.
Христина зупинилася біля вікна, її плечі похилилися.
— Але чому не можна знайти золоту середину? — схлипнула вона. — Чому не можна допомогти рідним, коли в тебе є така можливість? Коля працює на двох роботах, ми ледве зводимо кінці з кінцями, а вона…
Тетяна підійшла до вікна, дивлячись на захід сонця, що забарвлював небо в багряні тони. Її погляд був задумливим, наче вона бачила щось далеко за межами їхньої кухні.
— Коля… Твоєму чоловікові запропонували хорошу посаду, це дорого коштує. Що він відповів? — питання, природно, залишилося без відповіді. — Віка вважає, що кожен повинен сам будувати своє життя. І знаєш що? У чомусь вона права. Якби вона почала допомагати тобі, хіба це не стало б приводом для ще більшої залежності від інших?
На кухні повисла важка тиша. Христина мовчала, обдумуючи слова матері. Її думки металися між образою й розумінням.
— Але діти… — нарешті промовила вона, повертаючись до матері. — Вони ж ні в чому не винні. Вони не обирали такий шлях.
— Саме тому ми з батьком допомагаємо, — м’яко сказала жінка. — І батьки зятя теж підтримують. А Віка… Вона просто живе за своїми принципами. І це її право.
Христина похилила голову, її плечі тремтіли. Вона знала, що мати права, але прийняти це було нелегко. На чоловіка вона теж злилася, проґавити таку пропозицію! Але ж не могла вона його палицями гнати на нову роботу?
— А що ж нам робити? — тихо запитала вона. — Як нам впоратися?
Тетяна підійшла до доньки й обняла її.
— Ми впораємося, дочко, — прошепотіла вона. — У нас є родина, є ті, хто нас любить і підтримує. А це найголовніше.
І тут у двері несподівано подзвонили. На порозі з’явилася Вікторія — втілення елегантності й впевненості. У руці дівчина тримала невелику валізу й напхані чимось пакети.
— Привіт, мамо, привіт, Христино, — промовила вона з теплою усмішкою, переступаючи поріг. — Ось, привезла вам сувеніри з поїздки.
Вікторія пройшла у вітальню, де панував затишна напівтемрява. Вона поставила валізу й простягнула пакети. Один із них був наповнений яскравими дитячими іграшками — плюшевими звірятками, розвиваючими іграми й барвистими книжками. Другий містив витончені дрібнички: фарфорові статуетки, шовкові хусточки й прикраси, які так любила її мати.
Тетяна, не приховуючи радості, кинулася обіймати доньку. Її очі сяяли гордістю й ніжністю.
— Дякую, сонце, — прошепотіла вона, притискаючи Вікторію до грудей. — Як відпочила?
— Відмінно, — відповіла Віка, відсторонюючись і усміхаючись. Її усмішка була щирою, але в очах читалася якась задумливість. — Хоча знаєте, цього разу думала про багато чого. Про те, як ми росли, як усього досягали.
Христина, що спостерігала за цією сценою, не змогла стримати цікавість.
— І до яких висновків прийшла? — запитала вона, дивлячись на сестру.
Вікторія сіла за стіл, її погляд зустрівся з очима Христини. У цьому погляді читалося щось нове — розуміння, прийняття, може, навіть співчуття.
— До того, що кожен йде своїм шляхом, — почала вона, повільно підбираючи слова. — Ти обрала родину, я — кар’єру. І знаєш що? Я не шкодую про свій вибір, але й не осуджую твій. Просто у кожного свій шлях.
Її голос звучав спокійно, але в ньому прокрадалася легка журба. Вона помовчала, наче збираючись з думками.
— Знаєш, Христино, ти ж завжди намагалася втекти від труднощів. Пам’ятаєш, як у школі ти завжди списувала в мене домашні завдання? Як говорила, що навчання — це не твоє, що ти краще будеш родину створювати?
Христина опустила очі. Це було правдою — з юності вона не виявляла особливого інтересу до навчання. Поки Віка сиділа над підручниками, готувалася до вступу до інституту, штудіювала додаткові матеріали, Христина проводила час з подругами, танцювала на дискотеках і будувала плани про велику родину.
У кімнаті повисла важка пауза. Тетяна, відчуваючи напругу, спробувала розрядити обстановку.
— Ти завжди була розумною, — тихо промовила вона, порушуючи мовчанку. — Просто Христина обрала інший шлях.
— Інший шлях, — усміхнулася Христина, підводячи очі. — Так, обрала. Тільки чомусь цей шлях виявився не таким уже простим. Можливо, мені навіть важче, ніж тобі!
— Христино, — почала Віка м’яко, але в її голосі прокрадалися сталеві нотки, — я зовсім не осуджую твій вибір життєвого шляху. Але коли ти виходила заміж і вирішувала народжувати дітей, хіба ти не замислювалася про майбутнє? Про те, як ви будете жити, на що?
— А що тут думати? — випалила дівчина. — Усі так живуть! Чоловік працює, я дітей виховую. А тепер ще й ти, рідна сестра, починаєш дорікати…
Віка зберігала спокій, хоча всередині в неї все кипіло. Вона повільно налила собі води з фільтра, намагаючись зібратися з думками.
— Я не дорікаю, — відповіла вона рівним голосом. — Просто хочу, щоб ти зрозуміла одну просту річ: я не зобов’язана допомагати тобі лише тому, що в мене є гроші. Я їх заробила чесною працею, і маю повне право розпоряджатися ними так, як вважаю за потрібне.
Тетяна, мовчки спостерігала за цією сценою, відчула, як тривога стискає її серце. Вона знала, що сестри ніколи не були близькими по-справжньому. Віка завжди йшла своїм шляхом, досягаючи усього самостійно, а Христина звикла покладатися на інших, спочатку на батьків, потім на чоловіка.
— Послухай, сестричко, — продовжила Віка, і в її голосі несподівано з’явилася м’якість, — я не відмовляюся допомагати тобі взагалі. Але я не хочу перетворювати свою допомогу на постійну фінансову підтримку. Це лише зробить тебе ще більш залежною від інших. Пропозиція для твого чоловіка ще в силі.
— Залежною? — вибухнула Христина. — Та що ти розумієш! У мене троє дітей, їм потрібен одяг, іграшки, освіта…
— Саме тому я й говорю про особисту відповідальність, — перебила її сестра, не даючи емоціям взяти гору. — Ти могла б знайти підробіток. Зараз стільки можливостей для мам у декреті — віддалена робота, фріланс, приватні уроки…
— Легко говорити! — Христина розвела руками так різко, що ледь не перекинула чашку з чаєм. — А хто буде сидіти з дітьми, поки я працюю?
— Може, варто було подумати про те, щоб не народжувати стільки дітей, якщо не можеш їх забезпечити? — не втрималася Віка. Вона жахливо втомилася вислуховувати дорікання від того, хто навіть пальцем не хоче ворухнути!
Христина різко встала зі столу, перекинувши стілець з гучним стуком. Її очі миттєво наповнилися сльозами, а в горлі став ком. Руки затремтіли, і вона вхопилася за край столу, щоб не впасти.
— Як ти можеш так говорити? — тремтячи від образи й гніву, промовила вона. — Діти — це квіти життя! І взагалі, якби не ти зі своїми принципами, нам би зараз було легше!
Тетяна, що сиділа навпроти, відчула, як кров відлила від обличчя. Вона знала, що ця розмова може закінчитися катастрофою. Її руки мимоволі стислися в кулаки під столом, поки вона намагалася знайти потрібні слова.
— Дівчатка, годі! — її голос прозвучав твердо, але з ноткою розпачу. — Давайте не сваритимемося. Кожна з вас має право на свою думку.
Віка теж встала, її обличчя виражало суміш жалю й рішучості. Вона розуміла, що зайшла надто далеко, але слова вже були сказані.
— Мамо, я, мабуть, поїду. У мене завтра важлива зустріч, — її голос звучав відсторонено, наче вона вже подумки була далеко звідси.
Вона швидко обняла матір, ледве помітно кивнула сестрі й вийшла з дому. Грюкнули вхідні двері, і луна цього звуку повисла в повітрі.
Христина, не промовивши більше ні слова, повільно пішла у свою кімнату.
Тетяна залишилася сама на кухні. Вона підійшла до вікна й дивилася, як машина доньки виїжджає з двору. У її серці поселилася важка журба, змішана з гіркотою. Вона розуміла правоту Віки, але не могла не співчувати молодшій доньці, яка з усіх сил намагалася бути хорошою матір’ю, але постійно боролася з фінансовими труднощами.
Але винуватити когось у ситуації, що склалася, Тетяна не могла. Кожна з її дочок йшла своїм шляхом, і кожна несла відповідальність за свої рішення. Вона могла лише сподіватися, що одного дня вони знайдуть спільну мову й перестануть робити боляче одне одному своїми словами.
Дні повільно минали, наче сторінки в старій книзі життя. Кожна з сестер йшла своєю дорогою, але невидима нитка рідеі все ж зв’язувала їх, хоч часом і натягнута до межі.
Вікторія, з її бездоганним діловим стилем і суворим графіком, продовжувала підкорювати кар’єрні вершини. Її робочий кабінет у престижній компанії був наповнений ароматом свіжозвареной кави й шелестом важливих документів. Вона літала по світу, укладаючи угоди й навіть не думала заводити родину. Із сестрою вона майже не спілкувалася, але регулярно питала у матері, як там живе Христина.
Хоча Віка, як і раніше, твердо дотримувалася своїх принципів незалежності й особистої відповідальності, її серце поступово відтавало. Дівчині все ж таки вдалося просунути зятя й змусити його змінити роботу, а з часом він і сам втягнувся, ще й дякував за чудову можливість. Дружки залишилися в минулому.
Христина, оточена сміхом своїх малят, почала розуміти, що життя вимагає від неї більшого. Поки діти безтурботно грали в садочку, вона сиділа за комп’ютером, навчалася новому ремеслу. Онлайн-курси давалися нелегко, але кожна опанована тема надавала їй впевненості. Сестра підкидала їй хороші замовлення, і дівчина стала більш впевненою у своїх силах. Гроші, зароблені власними руками, були добрим підгрунтям у сімейному бюджеті.
Поступово лід між сестрами танув. Віка почала запрошувати племінників до себе, влаштовуючи для них маленькі свята з піцою, аніматорами й мультфільмами. Христина, спостерігаючи за успіхами сестри, все більше переконувалася в правильності обраного шляху.
Тетяна з кожним днем усе більше раділа цим змінам. Вона бачила, як її доньки, такі різні, але такі рідні, знаходять спільну мову. В її очах сяяла гордість за обох дочок — за Віку, яка навчила Христину самостійності, і за Христину, що показала Віці цінність сімейних стосунків.
Відтоді їхні стосунки наповнилися новим змістом. Вони не стали нерозлучними подругами, але навчилися цінувати відмінності одна одної й підтримувати одна одну по-справжньому. А їхні діти, вбираючи цей приклад, росли з розумінням, що успіх може проявлятися в різних формах, і кожна з них гідна поваги…
