Дорогою додому Олена зайшла до магазину. Набравши у кошик необхідних продуктів, вона підійшла до полиць з напоями. Давненько вони з чоловіком не проводили романтичний вечір. А колись так часто засиджувалися допізна, обговорюючи все на світі…
Під настрій міцний напій йшов добре. Чоловік ставав веселим й балакучим, Олена сміялася з кожного його жарту. Обом подобалося відчуття легкості. Між ними знову пробігала іскра колишнього кохання.
Олена невпевнено водила поглядом по вітрині. У напоях вона не тямила й зазвичай довіряла вибір чоловікові. Краєм ока помітила, як до полиці підійшла ще одна молода жінка. Не роздумуючи, та взяла напій, який першим потрапив їй до рук. Думаючи, що незнайомка зараз піде, Олена поспіхом звернулася до неї:
— Перепрошую, я зовсім не розуміюся у напоях. Не підкажете, що краще взяти на вечерю?
Жінка обернулася. У голові Олени спалахнув спогад: кімната в гуртожитку, студентська вечірка, однокурсник привів свою дівчину… Здається, вони навіть хотіли одружитися. Та на останньому курсі Олег і Наталя розійшлися.
Олена здивувалася, що обличчя Наталі запам’ятала відразу, а ім’я Олега пригадала не з першого разу. Дивна річ — пам’ять.
— Наталю?! От так зустріч! Якими ж дорогами сюди?
Наталя здивовано подивилася на жінку.
— Я Олена, ми з Олегом в одній групі навчалися, — підказала вона.
— Олена! Де б іще перетнутися! — Наталя кинула погляд на полиці з напоями. Обидві розсміялися.
— Я живу тут неподалік. А ти? Ніколи раніше тебе тут не бачила, — Олена з цікавістю розглядала однокурсницю.
— Я в гості вирішила зазирнути. Незручно йти з порожніми руками — ось і зайшла у магазин. А ти якесь свято зібралася відзначати? — запитала Наталя.
— Ніякого особливого свята. Просто вирішила взяти до вечері.
— Якщо вечеря з чоловіком, краще ось це, — Наталя порадила напій.
— Гаразд, — Олена взяла пляшку й поклала у кошик з продуктами.
— Отже, вечеря з чоловіком? Романтичне побачення? — Наталя ледь усміхнулася.
— Можна й так сказати.
Олена нишком розглядала Наталю. Майже ровесниці, а виглядає та років на десять молодшою: струнка, засмагла, доглянута, з каштановим волоссям.
— Ти маєш гарний вигляд, — поспіхом сказала Олена.
— Дякую, — відповіла Наталя, але комплімент не повернула.
Вони разом пішли до каси, потім разом вийшли з магазину. Наталя відкрила автомобіль.
— Підвезти? — запропонувала вона.
— Ні, я живу поруч, от у тих будинках, — показала Олена на ряд багатоповерхівок.
— Слухай, мені теж туди. Забула номер будинку. Потримай. — Вона передала Олені пакунок і почала копирсатися в сумці за телефоном. — потім невдоволено зітхнула, сховала телефон й забрала пакунок назад.
— Тоді йди до мене. У тебе айфон? Дам зарядку, і подивишся адресу.
— Добре, — усміхнулася Наталя.
Вони сіли в машину, Олена показала свій будинок та під’їзд.
— Ти давно тут живеш? — поцікавилася Наталя, коли вони зайшли в під’їзд.
— П’ять років тому квартиру купили. А ти ніколи тут не була?
— Ні. Вирішила зробити сюрприз.
— Заміжня? Ви з Олегом, здається, хотіли одружитися. Не пам’ятаю, чому розійшлися, — запитала Олена, очікуючи, поки кабіна ліфта спуститься на перший поверх.
— Це неважливо. Була заміжня, розвелася. Зараз знову збираюся. — Наталя дивилася на Олену, ніби приміряючи, чи варто їй розказувати про своє життя.
— А діти? — запитала Олена.
— Ні.
— А у мене донька. Їй п’ятнадцять років, уявляєш? — з гордістю сказала Олена.
— Ти вийшла заміж за когось із групи? — розпитувала жінка.
— Ні. Ти його не знаєш. Ми познайомилися після того, як ви з Олегом розійшлися. Перед самими держіспитами.
— А я нещодавно бачила Світлану Павлову. Троє дітей у неї. Хто б міг подумати, — перевела розмову Наталя.
— А я її часто бачу. Вона у нашій поліклініці офтальмологом працює.
— Який тісний світ, — сказала Наталя.
У цей момент перед ними розчинилися двері ліфта.
— А ти де працюєш? — поцікавилася Олена, просто щоб не мовчати.
— У мене невеликий салон краси. Якщо буде потрібно — звертайся. По-дружньому з великою знижкою зроблю. Салон «Наталі» в центрі міста. Чула? Поки працюю сама. Директор, майстер, адміністратор і прибиральниця в одному обличчі. — І вона так подивилася на Олену, що та відразу зрозуміла: потрібен сервіс.
— Подумаю, — сказала жінка.
Ліфт м’яко зупинився.
— А ти де працюєш? — запитала Наталя, виходячи за жінкою з кабіни.
— В інституті. Викладаю. Заходь, — Олена розчинила двері перед несподіваною гостею.
— Ого! — вигукнула Наталя, оглядаючи великий світлий передпокій.
— А до кого йдеш у гості? Може, я їх знаю? — запитала Олена.
— Тим більше не скажу. Раптом справді знаєш. — Наталя хитро подивилася на жінку. — Можу пройти? — Вона кивнула на двері в кімнату.
— Звісно.
Олена пішла на кухню і здалеку чула захоплені вигуки гості.
— Неймовірно! А чим у тебе чоловік займається? — запитала Наталя, входячи на кухню. — Вау!
— Звичайний інженер. Правда, добре заробляє.
Олена прибрала продукти в холодильник, включила чайник та поставила посуд на стіл. Потім нарізала фрукти й зробила бутерброди, щоб згадати студентські роки.
— Я не зрозуміла. Ти йшла в гості до чоловіка? До речі, зараз зарядку принесу. — Олена вийшла й швидко повернулася. — Давай телефон.
— Я зустрічаюся з чоловіком. Закохалася. Дуже гідний, але одружений. Ніяк не може сказати дружині, що розлучається. Я вирішила йому допомогти.
— Нічого собі. І ти вирішила заявитися прямо до його дружини? Прямо додому? Скажеш: «Добридень! Я коханка вашого чоловіка. Відійдіть?»
— А що тут такого? — уловила неприємну інтонацію Олени Наталя.
— Може відкриємо напій? — запропонувала господиня, щоб перевести тему.
— Добре, за зустріч! — Наталя підняла келих. — Може, більше ніколи не побачимося.
— А може, навпаки, станемо сусідами. Будемо ходити одна до одної в гості. — додала Олена, а потім продовжила. — Ви вирішили створити шведську сім’ю?
— Ні. Я ні з ким його ділити не збираюся. Він розлучиться з дружиною. Каже, що я — мрія його життя. — Наталя зробила паузу. — Не хочу чекати. Це триває пів року. Ніяк не наважується піти від неї.
— А ти її бачила? — запитала Олена.
— А як же? Мені й дивитися не треба. Всі вони однакові. У магазині бачила. Продукти сумками купують. Урвали чоловіків і заспокоїлися. На думці тільки борщі й котлети, — сказала Наталя.
— Він, мабуть, любив її, коли одружувався. Стривай, так ти не вперше прийдеш і зруйнуєш сім’ю? — Олена недовірливо дивилася на Наталю.
— Облиш, не можна зруйнувати те, що зруйноване. Якби він любив дружину, не став би зустрічатися зі мною. — сказала гостя.
— Мамо, привіт. Добрий день. — На порозі кухні з’явилася юна дівчина.
— Це твоя донька? Яка красуня. Привіт. Як тебе звати? — здивувалася Наталя.
— Софія.
— Яке гарне ім’я! — сказала гостя.
— Хочеш поїсти? Зараз картоплю підсмажу. — Олена зніяковіла і відставила свій келих.
Дівчина пішла, а на кухні повисла напружена тиша. Олена почистила картоплю і нарізала її на сковороду.
— У тебе хороша квартира, — порушила тишу Наталя.
— Значить, ви з ним уже пів року? А якщо він не піде з сім’ї? — продовжила перервану розмову Олена.
— Піде. Я ж жінка його мрії? У нього доросла дитина, скоро школу закінчить. Я хочу встигнути свою виховати.
— Ти… — Олена відклала ніж і розвернулася від плити до гості. — Не гарно це, чужу сім’ю руйнувати.
— Тобі добре говорити, ти заміжня. Квартира, донька красуня. А мені що робити? Так і жити самій? А час іде. Вільних чоловіків мого віку немає. Вільні лиш хлопці й старші люди. За кого виходити? Всі нормальні чоловіки давно одружені.
— А ти не думала, що, уводячи його з сім’ї, можеш опинитися на місці його дружини? Зрадив з тобою — зрадить і тобі. Ти залишишся сама з дитиною. Знаєш що? Напевно тобі час, — різко сказала Олена.
— Олена, ти чого? Я ж не твого чоловіка збиралася уводити.
— Тільки спробувала б. — жінка обурилася.
У цей момент грюкнули вхідні двері. Жінка відклала ніж і швидко вийшла з кухні.
— Ну, показуй, хто до нас у гості прийшов? — сказав Роман, входячи на кухню й обіймаючи Олену.
Наталя усміхнулася йому назустріч, але усмішка миттєво зникла з її обличчя.
— Ти?! — видихнула вона.
— Що ти тут робиш? — розгублено запитав Роман.
— Ви знайомі? — Олена переводила здивований погляд з чоловіка на гостю.
— Так, Олена твоя дружина? — Наталя рукою показала на жінку.
— Так, я його дружина. Правда, любий? — ласкаво сказала Олена й відкинула руку чоловіка.
— Олена, я зараз усе тобі поясню… — почав Роман і знову потягнувся до дружини.
— Не чіпай мене! Це жінка твоєї мрії? Йдіть обидва! Негайно! — крикнула господиня.
— Це все не так… — мимрив Роман, поки Наталя намагалася непомітно вислизнути з кухні.
— Біжи, доганяй свою мрію, — іронічно сказала Олена.
— Олено, поговорімо…
— Нам немає про що говорити. Ти мені пів року зраджував. Пів року… Приходив від неї, удавав, що втомився… Йди звідси! — обурилася жінка.
Роман пішов, а Олена опустилася на стілець і розридалася.
— Мамо, — покликала донька.
Олена підняла на неї заплакане обличчя.
— Ти все чула?
— Мамо, не плач.
— Я не знала… Я нічого не знала… Я навіть подумати не могла, що він може так… Потім, трохи заспокоївшись, вона вмилася і виглянула у вікно. Машина чоловіка стояла внизу, біля під’їзду. «Пішов пішки? Або сидить у машині?» Їй хотілося вірити, що він сидить там, унизу. Хоча що це змінить?
Чоловік прийшов вранці з винуватим виглядом.
— Чого тут забув? — запитала Олена.
— Переодягнутися. Наллєш кави?
— Ні. Що ж, твоя мрія кави тобі не зварила? — обурилася жінка.
— Я ночував у машині.
— Твої проблеми. Переодягайся і йди геть.
— Олена, пробач. Вона…
— Тільки не кажи, що це вона в усьому винна. Знати нічого не хочу. Йди!
Він приходив кожен день, телефонував, перепрошував. Він не хотів розлучатися. Ніколи…
— Мамо, прости його, — вмовляла Софія. — Просто спробуй. Він у дядька Слави живе.
— Він мене зрадив…, — стояла на своєму жінка.
— Але він кається. Мамо, будь ласка…
Минуло кілька місяців. Емоції потроху вщухли. Софія продовжувала спілкуватися з татом, хоча жила з мамою. Перед Новим роком вони всі разом ходили в кіно, потім гуляли торговим центром, прикрашеним ялинками та гірляндами.
— Томо, пішли, я покажу, що хотіла подарувати мамі на Новий рік, — почула Олена і відвернулася, удаючи, що розглядає ялинкові іграшки.
Роман з Софією відійшли. Олена походила у відділі, потім почала їх розшукувати й несподівано натрапила на погляд Наталії. Вона обурилася від несподіванки.
Наталя взяла якогось чоловіка під руку, щось прошепотіла йому на вухо, і вони вийшли з магазину. Олена судомно вдихнула, приходячи до тями.
— Мамо, ми тут! — радісно повідомила Софія, підбігаючи до неї.
— Підійдемо до кафе. Щось поїсти хочеться, — запропонував Роман.
— Пішли! — Софія взяла під руку з одного боку тата, з іншого — маму, і вони всі разом спустилися на перший поверх торгового центру, де розташовувалися кафе.
За столиком Олена час від часу озиралася, але Наталії не бачила. І це її заспокоїло. Вони їли піцу та обговорювали плани на Новий рік.
— А може, поїдемо до тітки Свєти? — запропонувала Олена.
— Дімка буде дуже радий, — підморгнув дружині Роман.
— Ну, тату! Я поділилася з тобою секретом, а ти все розказав, — обурилася Софія і почервоніла.
— Та ладно, такий собі секрет. Всі давно знають, що ви закохані одне в одного. А що, я згодна, — сказала Олена.
— Добре, їдемо на дачу до Свєтки, — сказав Роман.
— Чудово! — підхопила Софія…
