Напередодні, на останньому молебні, Надія пообіцяла Богові, що простить сина. Залишалося тільки вірити, що й Бог пробачить.

Напруження в залі суду зростало. Суддя довго не з’являлася. Це вже третє слухання у справі про крадіжку з невеличкого придорожнього магазину. Надія витримала ці три важкі для неї дні й тепер мовчки чекала вироку синові. На лаві підсудних було троє. І всі матері теж були тут. Подругами вони не стали. Точніше, двоє з них зблизилися, а Надія — ні. Заважала різниця у поглядах на те, що відбувалося.

Ті дві жінки захищали своїх синів усією материнською силою: не хотіли ані бачити, ані чути доказів провини, сперечалися, плакали, гарячкували, стояли горою за своїх дітей. У залі суду вони стримувалися, але щойно виходили в коридор, усе це проривалося назовні — у вигляді емоційних хвиль.

Надія мовчала. Лише раз вона поглянула синові в очі. Їхні погляди зустрілися — він не витримав і опустив очі. Жінка уважно слухала свідчення, стежила за потерпілими. Наче сама проводила слідство й виносила свій внутрішній вирок. Що з нею не так? Чому всередині не здіймається сліпа материнська сила, що захищає до останнього? Чому, замість цього, вона винить і себе? Не довиховали… Не догледіли…

Троє хлопців напідпитку увірвалися в магазин, що вже зачинявся. Усередині були лише двоє: літня прибиральниця й зовсім юна продавчиня. Далі — події розгорталися надто швидко. Один із хлопців накинувся на прибиральницю, яка намагалася їх вигнати. Другий штовхнув дівчину-продавчиню так, що вона впала й сильно вдарилася. Саме цей другий і був сином Надії — Костянтин. Хлопці нахапали пляшок і закуски, пригрозили жінкам розправою, якщо ті звернуться до поліції, й утекли.

У суд Надія прийшла з дочкою Вірою — старшою сестрою Кості. Батько, її чоловік, на щастя, не дожив до цього сорому. Константин визнав провину, але наполягав, що нічого не пам’ятає — був надто п’яний. Такий “захист” слідчі, прокурори й судді чули вже не раз. Йому не повірили. Й не хотіла в це вірити мати. Лише Віра сумнівалася. Вона твердила, що Костя ніколи б при тверезому розумі не підняв руку на дівчину. Хіба що був настільки п’яний, що не тямив, що робить. А Надії було байдуже — він винен, і крапка.

У залі почався рух. Хтось промовив, що оголошення вироку, можливо, перенесуть на завтра. Люди почали обурюватися. Але за кілька хвилин до зали швидким кроком увійшла суддя.

П’ять, три і рік — такими були вироки для трьох підсудних. Константину призначили три роки позбавлення волі та, звісно, компенсацію збитків.

“За що так багато?!” — кричали матері двох інших хлопців.
“Замало”, — подумала Надія.

Константин знайшов матір очима, але вона не дивилася на нього. Стояла пряма, мов стовп, із кам’яним обличчям.

“Вона ніколи не пробачить…” — подумав Костя. І це тиснуло сильніше, ніж ув’язнення.

— Костю, ти можеш помилитися, зробити дурницю, але ніколи не бреши! Зізнайся і виправ. Будь чесним перед собою!

Так учила його мати, коли він ще був школярем. Вона завжди стояла за правду. Ні, суворою вдома не була — за дрібні витівки не сварила. Але коли йшлося про серйозні проступки — ставала твердою, непохитною. Такі в неї були принципи. І Костя їх поважав. Знав: брехня, лінь, ниття — з мамою це не пройде. Та й батько був таким: образити жінку — для нього було злочином.

Костя закінчив технікум, відслужив, улаштувався на роботу за фахом у будівельну компанію. Йому надали гуртожиток у місті. З’явилася дівчина. Здавалося, все складалося: живи й радій. Можна було й одружитися — компанія давала великі пільги на житло.

Але одного зимового вечора все перевернулося. І тепер він — ув’язнений. Вони з друзями у гуртожитку відзначали наближення Нового року. Перебрали. Закінчилося спиртне — і троє пішли в магазин, який саме зачинявся. Прибиральниця й молода продавчиня не захотіли відчинити — і все сталося.

Костя пам’ятав уривки: як ішли, якась бійка… але все було каламутним, уривчастим. Як повернулися — не пам’ятав. Як опинився у відділку — теж: прокинувся вже там. Дівчина зникла, ні слова, ні сліду. Мати — не сказала йому жодного слова. На суді лише уважно вслухалася в кожне свідчення. Сестра розповідала, що й удома мати про це не говорить — лише думає, постійно, щоразу.

Того материнського погляду в суді Костя не витримав. Краще б він п’ять строків відсидів, ніж побачив оте — холодне, болюче — у її очах. А потім — жодного слова, жодного дзвінка чи листа. Таке було її материнське покарання.

Віра, сестра, надсилала посилки, телефонувала, домовлялася з начальством, коли Костя захворів у колонії. Тільки вона. Віра намагалася розтопити мамине серце, плакала, благала — та марно: мати була мовчазна й замкнена.

— Мамо, я думала, що материнська любов безумовна! Ну, пробач ти його…

Надія звільнилася з престижної керівної посади, благо була вже на пенсії. Схудла, постаріла, замкнулася в собі. Часто стала ходити на церковні служби. Віра жила окремо, була заміжня, виховувала доньку. Коли повернулася на роботу, мати взяла на себе клопоти про онучку. Дівчинка допомагала бабусі відтаювати — але ненадовго. Варто було Вірі згадати про Костю — і мати знову закривалася.

— Мамо, я зараз із Костею говоритиму. Може, візьмеш слухавку? Він же чекає.

Але мати відверталася й виходила. І ще… Її дивна поведінка на цьому не закінчувалась.

Надія почала ходити за покупками у той самий маленький магазин, який пограбував її син. Молода продавчиня, Галя, одразу впізнала її — бачила в суді.

— Ви чого? Я нічого підписувати не буду!

— А я й не прошу, — спокійно відповіла Надія. — Дайте мені он той пиріг, сметану і молоко.

Віра сварилася:

— Мамо! Навіщо ти туди ходиш? Супермаркет же ближче! Ти тільки себе й людей мучиш!

Але мати не слухала. Усе, що можна було купити в тому маленькому магазині, вона купувала саме там.

Одного разу біля магазину її зупинили літня жінка з чоловіком. Надія відразу впізнала матір Галини.

— Ви навіщо сюди ходите? Дивіться, якщо щось із донькою… — жінка пригрозила стиснутим кулаком.

— Мамо, дядю Федю, та ви що? — Галя виглянула з магазину. — Все ж нормально.

Надія вже було відвернулася й пішла, але потім озирнулася й спокійно сказала:

— Я просто по продукти. Не хвилюйтеся. Донька у вас хороша.

З Галею вони майже подружилися, і та вибирала для неї найсвіжіші товари, робила знижки, пригощала онучку цукерками. Час лікував біль, та й мати кривдника була ні в чому не винна. Про минуле вони взагалі не говорили. А Галя була дівчина відхідлива.

Минув рік, онучку віддали до садка. У придорожньому магазині звільнилося місце прибиральниці — тітка Шура захворіла й пішла. І Надія подалася туди працювати. Віра не могла цього збагнути. У матері була хороша пенсія, за життя вона працювала на керівній посаді — і раптом оце! Віра наводила аргументи, відмовляла, пробувала втрутитися, але все марно: мати вперлася — буду працювати прибиральницею саме тут. Віра, звичайно, розуміла: це така її спокута за Костині гріхи, але ж не можна отак…

Надія не піддалася вмовлянням і пропрацювала там понад рік. Звикла, навіть підміняла Галю за прилавком, ставала на її захист перед вечірніми покупцями, які були напідпитку. Магазин продавав алкоголь, тож іноді було небезпечно для молодої дівчини. А погляд Надії вмів поставити на місце.

— Тобі б роботу змінити, Галя. Не місце це для юної дівчини. Або вже заміж виходь швидше, щоб був захисник.

— Можливо, — загадково усміхалася Галина. Вона була напрочуд світлою, позитивною.

Одного разу всі в магазині підхопили вірус. Спершу занедужала Галя, потім друга продавчиня, а далі вже й Надія з високою температурою злягла. Віра залишала їй ліки та продукти під дверима, щоб не заразитися — тоді так робили багато хто.

Якраз у той час із в’язниці повернувся Костя. Віра, звичайно, знала, але матері вирішили не казати. Він відчинив двері своїм ключем і з пакетом продуктів з’явився на порозі. Костю приголомшило: перед ним стояла старенька. Вона постаріла, посивіла, виглядала зовсім нездоровою. Надія не чекала. Коли син підійшов і обійняв її, у неї від слабкості та раптової хвилі радості підкосилися ноги.

Костя посадив матір на ліжко, сам опустився навколішки й притулив голову до її колін.

Надія підняла руки й застигла в цій позі. Ось він — син. Той, кого вона любила всім серцем і водночас карала своєю мовчанкою. Той, хто завдав болю, перекреслив їхні з чоловіком сподівання, їхню працю. Вони робили все, щоб виростити в ньому порядну людину, гідного чоловіка. Вони говорили, мріяли, були впевнені, що впоралися. А він…

Та руки самі опустилися на його голову.

— Мамо, пробач… — вирвалося в нього.

Син плакав. І Надія теж. Хвороба зламала її твердість, розтопила останні крижини.

Костя вклав її в ліжко.

— Ти заразишся, Костю… — прошепотіла Надія.

— Та мені й треба, мам, — всміхнувся він крізь сльози. — Не хвилюйся, я вже пережив цю заразу в колонії.

— Ти що, втік? — Надія навіть усміхнулася.

— Достроково… Мам, пробачиш мене? Я так винен…

— Я пробачила, сину. Хай тепер тебе Бог простить, і той, кого ти скривдив.

— Вона вже пробачила.

— Хто?

— Галя. Ми з нею вже рік листуємося. Вона у Віри адресу дізналася, сама ж, перша й написала. І телефонували одне одному. Вона пробачила, мамо. А ще вона багато про тебе розповідала, вона вірить, що і ти мене пробачиш. Каже, що серцем ти вже пробачила.

— Галя?

Надія була і здивована, і рада. Може, саме тому Бог і повів її такою дорогою? Адже вона останнім часом пробачити не могла не тільки сина — себе теж, усе карала й карала. А тепер… усе на своїх місцях.

— А я ось захворіла. Галя там сама, і прибирання на ній, і вечірні «герої». Працювати треба, а я злягла. Хвилююся.

— Не хвилюйся, я зараз туди. Обіцяю — підлога блищатиме! Чого-чого, а цього мене вже добре навчили! Поки ти лікуєшся, я за тебе попрацюю. А далі — видно буде. Ти тільки одужуй, мамо.

А потім син помовчав і так серйозно додав:

— Я більше ніколи тебе не підведу. Обіцяю, мамо.