— Вам неймовірно йде. Це просто ваш колір! — Продавщиця салону весільної сукні посміхалася щирим захопленням, дивлячись на клієнтку. А та нарешті змогла задоволено зітхнути. Та сама сукня знайшлася, і вона було бездоганною.
Важкий сливово-синій атлас з якимось неможливим космічним відливом нагадував англійську моду XIX століття. А попереду сукні повторювало сміливі модні силуети дев’яностих років — XX століття. Оскільки спідниця була подвійною, то тут вона могла бути і довгою, і короткою одночасно. Ліф сукні був щедро прикрашений сріблястим склярусом, а пишні рукави, стягнуті на зразок венеціанської моди епохи Відродження нитками перлів, були з тонкого сірого мережива.
— Який несмак! — скрикнула майбутня свекруха, яка знаходилася в цей момент в салоні.
Марина закатила очі. Це ще не були найгірші слова, якими Тамара Миколаївна, тобто її майбутня свекруха, відгукувалася про її вибір сукні та багато чого іншого, що стосувалося майбутнього весілля. Але Марина, будучи людиною, по-перше, від природи дуже терплячою, а по-друге, жінкою, готовою миритися з дрібними недоліками нової родини, досі все це ігнорувала.
— Ні, ми це брати не будемо, — твердо сказала свекруха.
— Будемо, — спокійно відповіла Марина.
Вона посміхнулася дівчині-консультантці.
— Можна ж відкласти до завтра. Якраз зарплата прийде, і я одразу викуплю.
— Так, звичайно, — відповіла продавчиня.
— Ні, це ж просто неможливо, — Тамара Миколаївна підвелася з диванчика, на якому до того чекала, і, почекавши ще трохи, поки невістка не повернеться з примірочної, змінивши наряд на звичайний одяг, стала повторювати те, що вже говорила.
— Ну чому ти така вперта? Ти хоч уявляєш, що люди скажуть? Хто взагалі в такому заміж виходить?
— А ви озирніться навколо, — здержуючись, що є сили, відповіла Марина. — Кольорові весільні сукні на піку моди вже який сезон.
— Ось є ж нормальні біленькі, — Тамара Миколаївна струснула поділ найближчої сукні. — Хоча, — додала вона багатозначно, — ти то вже не дівчинка. Розлучена була. Тобі он така б личила. Не чисто біла, звісно, а молочна, кремова. І головне, щоб дорого виглядала, — закатила очі свекруха.
Марина стиснула руки. Вона просто не могла визначитися, що її дратує більше — це «дорого», чи ж постійні згадування того факту, що вона вже була заміжньою. Так, був у її житті такий період, не зійшлися характерами й розійшлися спокійно й мирно. Андрій, тобто теперішній наречений, між іншим, з самого початку знав про це. І нічого. Але в Марини складалося враження, що вона в очах свекрухи через це ніби була якоюсь неповноцінною, неякісною, другою.
— Давайте вже підемо, — нарешті понуро сказала Марина. На цей день настрій було зіпсовано остаточно. — Мені до своїх батьків ще потрібно заїхати, а ввечері ми з Андрієм у гості йдемо.
— Ну гаразд, — кивнула свекруха.
Частина дня, що залишилася, пройшла, так би мовити, без пригод. Марина заїхала до своїх батьків. Вони були раді бачити доньку. Хоч жила Марина в тому ж місті, просто з’їхала спершу в гуртожиток, а з тих пір, як вийшла на роботу, на орендоване житло й навідувала їх щонайменше раз на тиждень.
Розмова на рідній кухні, само собою, пішла на тему майбутнього весілля.
— Ви вже вирішили, куди відправитеся в весільну подорож? — запитала мама.
— У Карпати, — мрійливо усміхнулася Марина. — Я вже все-все вибрала: і готель, і екскурсії. Це буде просто чарівно.
— А жити точно у нього будете? — запитав тато. — Могли б і з нами, у тісноті, та не в образі, як то кажуть.
— Дякую, тату, але я Андрію вже пообіцяла, — зніченийно посміхнувшись, відповіла Марина. — Це у нас такий компроміс з ним. Я поступаюся тим, що ми живемо з його мамою, а він згоден взяти в іпотеку не квартиру.
— Як, до речі, майбутня свекруха? — мама підлила чаю в чашку доньки. — Ладнаєте, не ображає?
— Не ображає, — відповіла Марина і майже не збрехала, бо те, що витворяла останнім часом Тамара Миколаївна, важко було охарактеризувати як «ображає». Швидше вже це були інтриги, гідні якогось королівського двору. І, чесно кажучи, Марина порядком від цього вже втомилася.
— Ото й славно, — сказала її мама. — Головне, що ви з Андрійком любите одне одного.
Нарешті Марина зібралася до себе. До весілля вона жила ще на орендованій квартирі. Поки їхала в автобусі, почався дощ, і Марина почала дрімати. А паралельно в голові закрутилися дуже непрості думки. Чи любили вони з Андрієм одне одного? Ну, ще чотири місяці тому вона готова була б поклястися, що він — чоловік усього її життя, прекрасний принц, ідеал. Два місяці тому Марина ще була цілком впевнена в тому, що людей без недоліків не буває. І в цілому Андрій дуже навіть симпатичний їй. Він підходить у чоловіки, надійний, здається.
Однак загалом останнім часом Марина все більше почала помічати в ньому такі риси й особливості поведінки, які змушували її починати сумніватися в тому, що вона хоче провести з ним все життя, що лишилося.
Але гості вже були запрошені. Ресторан заброньований, сукня вже завтра мала бути куплена. І взагалі, — повторювала собі Марина, — принців, про яких пишуть в любовних романах, не існує в реальному житті, а значить, якщо не хочеться лишитися самій, треба вже виходити заміж. І крапка.
Вона так заглибилася в невеселі ці роздуми, що ледь не проїхала свою зупинку. Поті́м ледь прийшла додому — подзвонили ті самі друзі, до яких вони з Андрієм збиралися в гостину, і все скасували. Їх затопили сусіди, тож не до веселих посиденьок з суші їм було. Марина співчувала друзям, але рада була, що не довелося нікуди йти. Вона втомилася сьогодні й просто хотіла лягти спати.
— Як це сукню купили?
Марина ледь не знепритомніла. Отримавши зранку зарплату, вона відпросилася з роботи й побігла у салон. А там їй преподнесли неприємну новину.
— Так ви ж самі просили передати, що не будете викупати її, — збентежено сказала та сама вчорашня продавчиня. — Ми її й повернули в залу, і її купила дівчина одна.
— Я нічого не просила передати, — Марина ледь не плакала. — Що ви таке говорите?
На піднятий шум вийшла адміністратор салону, і далі з’ясувалося наступне. Виявилося, що рано вранці в салон прийшла Тамара Миколаївна й сказала, що невістка її не буде купувати ту яскраву сукню, а візьме кремову, іншу. Марина вчора дійсно приміряла одну таку. Вся в мереживах. Вона так зробила, щоб довести Тамарі Миколаївні, що їй таке взагалі не личить. Але це вже зовсім… — прошипіла собі під ніс Марина, виходячи з магазину.
Дівчина набрала номер свекрухи й, не влаштовуючи сцену, сказала їй усе, що думає про такий от вчинок.
— Ви не мали права, — крізь сльози говорила Марина. — Це нечесно. Це я заміж виходжу, і мені вирішувати.
— Тамара Миколаївна на це відповіла, що Марина повинна бути їй вдячна — врятувала від ганьби, а то б усі гості пальцем тикали.
— Я її тобі взагалі дарю, врешті додала свекруха. — Вважай, з пенсії своєї тобі її купила. Інша б подякувала, а тобі все не те.
— Я більше не можу з вами розмовляти, — обурилася Марина й завершила розмову.
Майже хвилину вона стояла біля перехрестя, витираючи сльози, не бачила через них, яки там мерехтів зелений. Вона не стала поспішати через переходити дорогу. Жінка полізла в сумочку за дзеркальцем і косметичкою, щоб поправити макіяж. І раптом помітила, що забула завершити виклик і розмова зі свекрухою продовжується. Марина взяла смартфон у руку — й ще раптом почула з нього голоси. Один належав Тамарі Миколаївні, а інший — Андрію.
Марина насупилася. Виходить, Тамара Миколаївна теж так занервувала, що не завершила дзвінок, тому тепер вона випадково може слухати, про що говорять ці двоє. І взагалі-то Марина ніколи не стала б підслуховувати, не такі в неї моральні принципи. Але тут вона їм зрадила, піднесла смартфон до вуха й стала слухати.
Тамара Миколаївна й Андрій обговорювали його задум про те, щоб не поспішати брати іпотеку. Точніше кажучи, Андрія, виявляється, уже підвищили, але він не збирався говорити про це Марині. Більше того, він мав намір брехати, що зарплата в нього стала меншою. І так він збирався економити й збирати гроші на трикімнатну квартиру, яку хотів взяти в іпотеку, проте оформити на матір. Марина просто аж повітрям подавилася від обурення. Вони ж з ним зовсім про інше домовилися, що не будуть збирати гроші на трикімнатну, з’їдуть у свою й хай двушку, але швидше. Але Андрій, судячи з усього, вирішив зробити все по-своєму.
Однак це було ще не все. Крім обговорення житлового питання, Марина також почула, що Андрій, виявляється, й не бронював готель в Карпатах, як просила його зробити Марина. Замість цього узяв путівку в Трускавець, де працювала його колишня Світлана. Серце Марини стиснулося, коли вона почула про те, чим Андрій ділиться зі своєю мамою.
— Я взагалі часто Свєту згадую. Вона була з вогнем.
— А ти, сину, поки відпочиватимете, придивись до неї краще, може й вийде, що ти…
— Що, мам, пропонуєш мені потім швиденько розлучитися й на Свєті одружитися? — зі смішком запитав він.
— Як піде, сину. А якщо й не одружишся, то погуляти точно можна. Марина наївна й дурна, вона ні про що не здогадається. Ти головне — їй побільше всякої романтичної дурниці говори.
Марина завершила виклик. Повз пронеслося авто, і її забризкало водою з калюжі. Всю ніч лив дощ. Їй було так важко. Але тут сталося дещо дивне. Марина раптом розсміялася. Це був такий сміх, який важко було зупинити. А з-за хмар, що зранку затягували небо від обрію до обрію, раптом виглянуло сонце.
— Дівчино! — біля неї зупинився автомобіль, який її забризкав. — Перепрошую, я вам всю куртку зіпсував, — сказав водій.
Це був симпатичний чоловік. Він вийшов з салону.
— Зараз я все оплачу, — він поліз за гаманцем.
— Не треба, все в порядку, — відповіла йому, переставши сміятися й плакати, Марина.
— У вас щось трапилося? — стурбовано запитав чоловік. — Мене Семеном звати. А вас?
— Марина, — усміхнулася вона йому. — Так от весілля скасовую, але це на краще.
— Та-а-к… — він здивувався. — А можна тоді пригостити вас кавою? — запитав він. — Якщо грошей не треба, хочеться якось компенсувати збиток. Ну і… — він знітився, — підтримати вас морально.
— А знаєте, — вона зустрілася з ним поглядом, — можна й кави випити.
Усього через два місяці Марина й Семен одружилися, і з них вийшла дуже щаслива й дружня сім’я. Що ж до Андрія й Тамари Миколаївни, загалом, кремова сукня так і валялася без діла. Світлані виявився давно не потрібен Андрій. А нову жінку, яка б йому повірила, він чомусь так і не зміг знайти.
