Ой, дорогенька, сідай, бо в ногах правди нема, а ця історія така, що її і згадувати гріх! Ти ж знаєш мою Любку?
Ну, ту, що вічно ніс задирає, ніби вона не в нашому Сільпо на касі сиділа. Так от, видавала вона заміж свою Альонку.
Наречений — господи, прости й помилуй — той Віталик. Мало того, що в нього очі вічно як у переляканого зайця, так він ще й з тих «тихонь», які в тихому болоті цілі дискотеки їм влаштовують!
Весілля справляли в «Золотому фазані».
Ну, знаєш, там ще люстри такі висять, ніби з кришталю, а насправді — звичайне скло, яке від кожного «Гірко!» дрижало. Любка вирядилася в сукню кольору «шалена фуксія», туфлі на шпильках — ледь не падає, але марку тримає.
Мій Іван каже: «Дивись, куме, зараз почнеться». І як у воду глядів!
Батько Альонки, Петро — ну, ти його знаєш, чоловік як гора, двічі не каже, одразу в лоб дає — вже після третьої чарки почав на Віталика косо дивитися. А Віталик, бачте, вирішив показати, що він тепер «голова сім’ї».
Слово за слово, Петро йому каже: — Ти, соп ля че, мою доньку бережи, бо я з тебе відбивну зроблю. А той Віталик, чи то від біленької сміливий став, чи то в нього клепки в голові перемкнуло, і видає:
— Та ви, тату, краще за своєю жінкою дивіться, бо вона на кухаря вже піввечора оком накидає!
Ой, що тут почалося! У Петра обличчя стало як той буряк у борщі. Він як встав — стіл підстрибнув, холодні закуски полетіли на підлогу. — Що ти сказав?! — кричить Петро.
І не встигла Альонка пискнути «мама!», як Петро замахнувся.
Але Віталик — от же ж — пригнувся, і кулак тестя влетів прямісінько у величезний триярусний торт, який якраз офіціанти підкотили! Крем —чуть не на стелі, вишні — на Любчиній фуксії, а Петро стоїть весь у білому масляному кремі.
Віталик не розгубився, схопив пластикову пляшку, та як оперіщить тестя по плечу! Вони качалися по підлозі, збиваючи вази з квітами. Любка верещить, Альонка плаче, туш тече по щоках чорними ріками, а гості… гості замість того, щоб розбороняти, почали йойкати.
Весілля закінчилося о дев’ятій вечора приїздом двох нарядів. Петро сидів з синім оком і доїдав шматок торта, який прилип до його піджака, а Віталика виводили двоє хлопців, бо він ще й поліцейському встиг наступити на ногу.
Любка тепер у магазин ходить лісами, аби на очі не потрапляти, бо кожна сусідка питає: «Ну що, як там зять?»
Альонка з Віталиком розлучилася через місяць, але кредит за те весілля вони з мамою виплачують досі.
Досі, як хтось у селі збирається одружуватися, перший тост кажуть: «Ну, головне, щоб без крему на піджаку!» Отаке то, дорогенька. Хотіли по-багатому, а вийшло по-смішному.
Ой, дорогенька, то ж тільки верхівка айсберга була! Ти слухай далі, бо там такий цирк почався, що жоден серіал не зрівняється.
Коли Альонка через місяць подала на розлучення, Віталик заявив: «Я дурнем не буду, повертайте мені половину грошей за весілля!». А яких грошей, господи? Тих, що Любка в кредит під скажені відсотки взяла?
Він приїхав до них додому забирати речі. Так цей «герой» не просто шкарпетки забрав — він викрутив усі лампочки в коридорі й намагався зняти унітаз, який вони з Петром разом ставили за тиждень до весілля! Петро як побачив Віталика з розвідним ключем біля білого друга, ледь в лікарню не попав…
«Ти мені, весілля зіпсував, а тепер ще й хочеш, щоб я в город до вітру ходив?!» — ревів Петро на всю вулицю.
Бійки цього разу не було, бо Віталик, як побачив Петра з лопатою, дременув через паркан так, що тільки п’яти виблискували. Але ж клята натура — він таки вкрав у Любки з мотузки її парадні панталони з мереживом! Мабуть, на згадку про тещу, бо Любка потім три дні на заспокійливих сиділа…
А Любка? Ой, та вона ж тепер як виходить на ринок, то вдягає такі великі окуляри, ніби вона зірка з Голлівуду, а не жінка, у якої зять тестя тортом нагодував. Але наше село — то ж не столиця
Тільки вона підходить до яток з м’ясом, як Ганька-м’ясничка кричить: — Любцю, бери вирізку! М’якенька, якраз для твого Віталика, щоб зуби не зламав, коли наступного разу з тестем чмокатись буде!
Любка червоніє, синіє, хапає той пакет і біжить. А в церкві на Великдень? Стоїть вона з кошиком, а люди шепочуться: «Дивись, ото та, у якої на весіллі замість феєрверків зуби летіли». Вона вже й батюшку просила молитву прочитати «від злих язиків», а батюшка сам ледь сміх стримує…
Найцікавіше знаєш що? Минулої суботи бачили ми того Віталика в сусідньому селі. І що б ти думала? Стоїть, квіти тримає, біля під’їзду якоїсь дівчини. І знову такий тихий, прилизаний, сорочечка напрасована.
Я Івану своєму кажу: «Дивись, ще одна нещасна сім’я скоро на торті економитиме».
А Альонка… Альонка тепер каже, що заміж не хоче.
Петро ж тепер кожен вечір на порозі сидить і каже: «Нехай тільки ще один зять з’явиться — я йому одразу меню покажу, де першою стравою йде мій правий хук!»
Ой, дорогенька, ти ж знаєш нашу Любку — вона як за щось береться, то ховайся в жито! Коли вона зрозуміла, що вони прославилася на все село то стала діяти.
Віталик, мабуть, відчувши, що в селі йому скоро навіть хліба не продадуть, вирішив діяти «шляхетно». Замість того, щоб прийти по-чоловічому з пляшкою, він зателефонував у районну радіопередачу «Вітаємо та бажаємо». Ну, знаєш, ту, де по три години поспіль крутять одне і те саме і вітають кумів з ювілеями.
І от неділя, ранок. Усе село відпочиває, радіоприймачі на всю котушку горлають на стовпах. І тут дикторка таким солодким голосом, наче медом по губах, каже: Щиро вітаю…
Але ж Віталик — телепень, він не врахував одного: радіовузол знаходиться в сусідньому селі, а там працює Любчин колишній залицяльник, Степан.
Любка, не довго думаючи, хапає свій старий велосипед «Україна» і летить до Степана.
Що вона йому там пообіцяла — чи пиріжків з лівером, чи просто згадала «стару любов» — ніхто не знає, але через десять хвилин ефір перервався напівслові. Хвилину була тиша, а потім на весь район залунав голос Любки, яка думала, що мікрофон ще вимкнений: — Стьопа, ти Віталика заблокуй назавжди, а ввімкни мені щось таке, щоб у нього вуха пов’яли
Зараз у селі тиша, але така… передгрозова.
Віталик зник. Кажуть, поїхав десь на заробітки, чи то в Польщу, чи то на Місяць — подалі від Петрового гніву і Любчиного «радіомовлення»
