— Наречений, назвіть ваше ім’я та прізвище! — Дмитро Коломієць. — Наречена, тепер ви. — Дарина Коломієць. — Дарино, назвіться вашим дівочим прізвищем! — Дарина Коломієць. — Дарино, ви не розумієте мене? — Та розумію, ми просто однофамільці!
День нашого весілля мав стати найурочистішим моментом у житті, проте перетворився на справжню комедію положень ще на етапі підтвердження даних. Ми з Дмитром сиділи в затишному кабінеті ДРАЦСу перед поважною працівницею, яка тримала в руках наші документи й суворо дивилася поверх окулярів.
— Так, молодята, перевіряємо дані перед внесенням до електронного реєстру, — промовила жінка, поправляючи зачіску. — Наречений, назвіть ваше ім’я та прізвище.
— Дмитро Коломієць, — чітко й з гордістю відповів мій коханий.
— Чудово, — кивнула працівниця й повернулася до мене. — Наречена, тепер ви.
— Дарина Коломієць, — посміхнулася я.
Жінка на мить замислилася, подивилася в паспорт, а потім знову на мене: — Дарино, назвіться вашим дівочим прізвищем.
— Дарина Коломієць, — повторила я повільніше.
Жінка зітхнула, зняла окуляри й поклала їх на папку з паперами: — Дарино, ви не розумієте мене? Я запитую ваше прізвище ДО шлюбу! Те, яке вам дали батьки при народженні.
— Та розумію я вас чудово! — не втрималася я від сміху. — Ми просто однофамільці! Я була Коломієць і залишаюся Коломієць. Мені навіть документи після весілля змінювати не доведеться!
Дмитро поруч тихенько засмикався від сміху, а працівниця ДРАЦСу кілька секунд мовчки переводила погляд з мого паспорта на паспорт Дмитра.
— Тобто як це — однофамільці? — перепитала вона, знову одягаючи окуляри. — А ви бува не далекі родичі? У нас це суворо перевіряється!
— Та ні, — включився в розмову Дмитро. — Мої батьки з Чернігівщини, а Даринині — з Полтавщини. Ми перевіряли генеалогічне дерево аж до п’ятого коліна, жодного спільного прадідуся не знайшли. Просто дуже поширене козацьке прізвище!
— Треба ж таке, — похитала головою працівниця, нарешті всміхнувшись. — Оце так економія на заміні документів! Перший раз у моїй практиці така пара.
Історія нашого знайомства взагалі була сповнена кумедних збігів. Коли ми з Дмитром уперше зустрілися в компанії спільних друзів, ніхто й гадки не мав, чим це закінчиться.
— Привіт, я Дмитро Коломієць, — відрекомендувався він тоді, простягаючи руку.
— Дуже кумедно, — відповіла я. — А я Дарина Коломієць. Це що, якась розіграшна акція від друзів?
Ми довго сміялися, порівнюючи документи, а пізніше це стало нашою фірмовою шуткою. Проте справжній цирк розпочався тоді, коли ми вирішили познайомити наших батьків.
Зустріч призначили у затишній сімейній ресторації. Мої батьки, Оксана Петрівна та Сергій Васильович, приїхали першими й дуже хвилювалися.
— Даринко, ну як це так? — допитувалася мама, дзеркалячись у дзеркальці. — Ну от уяви, будуть кликати: «Пані Коломієць!», а ми з його мамою обидві будемо повертатися!
— Мамо, це ж весело! — заспокоювала я її.
У цей момент до залу зайшли батьки Дмитра — Ганна Іванівна та Микола Григорович.
— Доброго дня! — гучно привітався тато Дмитра. — Ми родина Коломійців!
— Доброго дня! — відповів мій тато, піднімаючись із-за столу. — А ми… теж родина Коломійців!
Усі четверо батьків застигли на секунду, а потім вибухнули щирим сміхом. Крига була зламана миттєво. За вечерею з’ясувалося, що обох татів звати майже однаково, обидва люблять риболовлю й мають однакові вподобання щодо авто.
— Знаєте що, свате? — вигукнув тато Дмитра, піднімаючи келих із соком. — Здається, наші діти вирішили не просто створити сім’ю, а об’єднати два великих клани Коломійців!
Після весілля ми оселилися в затишній новій квартирі. І тут наше спільне прізвище почало створювати нові побутові пригоди, особливо з поштою та кур’єрами.
Одного разу до нас завітав новий поштар, який приніс рекомендований лист.
— Дмитро Коломієць тут проживає? — запитав чоловік, розглядаючи квитанцію.
— Так, це мій чоловік, але його зараз немає вдома, — відповіла я через двері. — Я можу розписатися, я Дарина Коломієць.
— А ви хто йому будете? — підозріло запитав поштар.
— Дружина.
— Дружина? А чому прізвище однакове? Ви що, сестра?
— Та ні, дружина! — засміялася я. — Ми однофамільці, одружилися й тепер у нас однакові прізвища.
Поштар хвилин п’ять чухав потилицю, намагаючись звести дебет з кредитом у своїй голові, але все ж видав лист під мій підпис.
А ще через тиждень сталася пригода з кур’єром інтернет-магазину. Дмитро замовив собі новий набір інструментів, а я — комплекти постільної білизни. Кур’єр привіз усе одночасно.
— Так, замовлення для Дмитра Коломійця та Дарини Коломієць, — зачитав хлопець зі списку. — Ви разом замовляли, чи це просто збіг?
— Ми чоловік і дружина, — пояснив Дмитро, підписуючи чек.
— А-а-а, зрозумів! Ви взяли прізвище чоловіка! — зраділа здогадці людина.
— Ні, я мала це прізвище й до весілля, — посміхнулася я.
Кур’єр трохи завис, подивився на нас із подивом, а потім промовив: — Оце так доля! Це ж треба було серед мільйонів людей знайти людину з таким самим прізвищем!
Минуло пів року від нашого весілля. Наш дім завжди був сповнений тепла, затишку та дружніх зустрічей. Батьки тепер регулярно їздили один до одного в гості, спільно вибиралися на риболовлю й жартома називали свою велику родину «Синдикат Коломійців».
Одного суботнього вечора ми зібралися всі разом за великим обіднім столом у нас удома. Мама готувала свій фірмовий пиріг, а тати обговорювали нові снасті для ловлі коропа.
— Діти, — мовила мама Ганна, ставлячи на стіл чайник. — А ми ось із Оксаною думали… Коли у вас будуть дітки, яке прізвище ви їм дасте?
Ми з Дмитром перезирнулися й одночасно засміялися.
— Ну як яке? — відповіла я. — Коломієць, звісно! Тут без варіантів. Жодних суперечок, чиє прізвище звучить краще чи чиє рід продовжувати.
— Це точно, — підхопив Дмитро, обіймаючи мене за плечі. — У нашій родині повна гармонія й консенсус за замовчуванням!
— І головне, — додав мій тато з посмішкою, — у дитини буде подвійна гордість за своє прізвище, бо воно дісталося їй і від мами, і від тата одночасно!
Вечір минув у теплій, щирій атмосфері. Ми знову й знову згадували той кумедний випадок у ДРАЦСі та дивувалися, як чудово й гармонійно все склалося. Доля іноді має дивовижне почуття гумору, але саме такі дрібні курйози роблять наше сімейне життя яскравим, неповторним і дуже щасливим.
Минув рік з дня нашого весілля. Наша «подвійна» родина Коломійців стала настільки дружною, що будь-яка подія перетворювалася на спільне свято. Восени батько Дмитра, Микола Григорович, вирішив відреставрувати стару дідівську хату на Чернігівщині, яка роками стояла зачиненою.
На вихідні ми всією великою родиною вирушили туди — допомагати з прибиранням та розбиранням горища.
На старому горищі, серед павутиння, сухої духмяної м’яти та заплетених у коси сухоцвітів, тато Микола натрапив на масивну дерев’яну скриню, ковану залізом, яка була заперта на старий іржавий замок.
— Оце так знахідка! — вигукнув мій батько, Сергій Васильович, піднімаючи ліхтар. — Свате, це ж скриня твого діда Остапа?
— Еге ж, діда Остапа Коломійця, — кивнув тато Микола, збиваючи молотком замок. — Він був чоловік поважний, коваль. Казав завжди, що там зберігаються найцінніші сімейні папери.
Замок нарешті піддався, і важка кришка з рипінням відкрилася. Всередині лежали старовинні вишиті рушники, фотографії в дерев’яних рамка та перев’язаний мотузкою пакунок зі старими жовтими документами початку XX століття.
Ми зібралися довкола скрині. Тато Микола обережно розв’язав мотузку й почав розгортати пожовклі метричні книги та церковні свідоцтва про народження.
— Так, дивіться, — читав він вголос. — «Родовід Коломійців. 1912 рік…» Чекайте, а це що таке?
Він витягнув старовинний свідоцтво про шлюб 1908 року й раптом застиг, кліпаючи очима. Його обличчя виражало повне здивування.
— Що там, Миколо? — стурбовано запитала мама Ганна.
— Свате… Сергію… — повільно мовив тато Микола, дивлячись на мого батька. — А як звали твого прадіда з Полтавщини?
— Ну як як… Григорій Степанович Коломієць, — відповів мій тато. — У нього ще був брат-близнюк Василь, який перед Першою світовою війною зник, виїхав кудись на північ і зв’язок із ним втратився.
Тато Микола мовчки простягнув моєму батькові старовинне свідоцтво.
— Читай, — тихо мовив він.
Мій батько взяв документ, придивляючись до виведених чорнилом літер: — «Свідоцтво про вінчання… Наречений: козак Василь Степанович Коломієць… Полтавська губернія… Переїхав до селища під Черніговом…»
Усі на горищі завмерли. Повітря ніби застигло.
— Зачекайте… — вигукнув Дмитро, переводячи погляд з одного тата на іншого. — Тобто прадед Дмитра — це той самий рідний брат-близнюк прадіда Дарини, якого вважали зниклим?!
— Виходить… ми не просто випадкові однофамільці? — тихо запитала я, стиснувши руку Дмитра.
— Виходить, що ваші прадіди були рідними братами! — вигукнула мама Оксана, сплеснувши в долоні. — Боже мій! Вони втратили зв’язок понад сто років тому через буремні часи, а через століття долі їхніх правнуків перетиналися в зовсім іншому місті!
— А як же наші генеалогічні дерева, які ми перевіряли до п’ятого коліна? — здивовано запитав Дмитро.
— Так ми ж шукали за прямими лініями й поміж місцевими архівами, — мовив мій тато, витираючи сльозу родинного зворушення. — Хто ж знав, що Василь змінив місце проживання й опинився саме тут!
Ми з Дмитром подивилися одне на одного й одночасно засміялися.
Виявилося, що наше «випадкове» знайомство, однакові прізвища, економія на заміні документів та кумедна плутанина в ДРАЦСі були зовсім не випадковістю. Це була неймовірна родинна історія, яка чекала ціле століття, щоб об’єднати дві гілки одного давнього роду, які колись розгубилися у вирі історії.
— Ну що, Коломійці? — вигукнув тато Микола, обіймаючи мого батька. — Тепер ми не просто свати. Ми — справді одна єдина родина!
