У селі Вишневе субота починалася як у казці. Вишиті рушники на брамах, запах свіжоспеченого короваю на три вулиці та блискучі іномарки, прикрашені стрічками. Ніхто й подумати не міг, що до опівночі головним героєм вечора стане не наречена в пишній сукні, а розлючений наречений та вигнаний у повній темряві гурт «Веселі ритми».
Весілля Оксани та Михайла мало стати подією року. Столи ломилися від холодцю та домашніх ковбас, а запрошений гурт із району так «вжарив» першу польку, що навіть старий дід Панас забув про свою спину.
Але ближче до вечора, коли градус напоїв та емоцій зрівнявся, музиканти вирішили, що вони не просто виконавці, а «душа компанії». Клавішник Валєра почав занадто часто піднімати «за здоров’я молодих», а соліст Ігор вирішив, що його репертуар 90-х — це саме те, чого хоче серце нареченого.
Конфлікт спалахнув миттєво. Михайло, який весь вечір терпляче чекав на замовлену пісню для першого танцю з тещею, раптом почув у мікрофон щось зовсім недоречне.
— Та що ви граєте?! Я вам гроші за що платив? Де «Мій рідний край»? — крикнув наречений, підходячи до імпровізованої сцени.
Соліст Ігор, похитуючись, відповів увімкнений мікрофон на все село:
— Чуєш.. Митці самі знають, що народу треба. Твоя теща вже під «двіжове» танцює, бачиш? Не заважай творчому процесу!
Михайло: — Творчому процесу? Ти ледве на ногах стоїш! Ану згортайте свої дроти, поки я їх вам сам не намотав!
Музикант: — Та ти хто такий? Ти знаєш, на скількох весіллях ми співали? Нас сам голова району хвалив! Михайло: — Зараз тебе хвалитимуть хлопці в білих халатах! Хлопці, вимикайте світло. Музики не буде. Гроші повернули і геть з подвір’я!
Наречена Оксана намагалася втрутитися: — Міша, сонечко, ну хай дограють, гості ж хочуть танцювати! — Оксано, вони назвали твою маму «класною чувіхою» і переплутали твоє ім’я, а ще й по сільському нас обізвали! Досить це слухати! — відрізав наречений.
Наступні пів години Вишневе спостерігало небачену картину: троє кремезних дружбів під керівництвом нареченого виносили колонки та синтезатор за ворота. Музиканти, намагаючись зберегти гідність, вигукували про «неосвічену публіку» та «відсутність культури», поки їхні інструменти завантажували в старенький бус.
Весілля закінчувалося під акомпанемент сільських цвіркунів та гучного обговорення сусідів. — Оце Мішка дав! — шепотілися куми під тином. — Оце господар буде в хаті! Такого характеру в нас ще не бачили.
На ранок село гуділо більше, ніж голова музиканта Валєри. Хтось засуджував нареченого за надмірну суворість, а хтось — переважна більшість — вихваляв за те, що «навів порядок». Весілля Михайла та Оксани тепер офіційно вважається найкоротшим, але найгучнішим в історії району. Кажуть, музиканти з того часу Вишневе об’їжджають десятою дорогою, а Михайло з Оксаною живуть душа в душу — бо тепер усі знають, що останнє слово в цій хаті завжди за господарем.
Неділя у Вишневому зазвичай проходить тихо, але не цього разу. Вже о сьомій ранку біля магазину «Світанок» зібралися люди. Головне питання на порядку денному: чи вважається весілля дійсним, якщо музикантів вигнали до «перетанцю»?
— Я вам так скажу, — гарячкувала баба Галя, поправляючи хустку, — якщо Михайло солісту мікрофон ледь об голову не зламав, то й порядок у хаті буде. А музиканти ті… Ви бачили? У клавішника штани в шкарпетки були заправлені! А говорив, що попало..
Хіба то артисти? То сором районного масштабу!
Тим часом у дворі молодят панувала напружена тиша. Теща, пані Марія, та сама «класна чувіха» за версією вигнаного гурту, сиділа на веранді, розглядаючи недоїдений коровай. Михайло, вже спокійний, але непохитний, рубав дрова — найкращий спосіб зняти стрес після вчорашнього.
— Мішо, — нарешті озвалася теща, — ти хоч розумієш, що ми тепер зірки на всю країну? Кум Василь каже, що встиг зняти, як ти соліста за комір до буса тягнув. П’ять тисяч переглядів за ніч!
— Мамо, — Михайло зупинив сокиру, — хай хоч мільйон. Я не дозволю, щоб на моєму весіллі моїх гостей «селюками» обзивали під фанеру 90-х. Якщо треба буде, я сам вам на гармошці заграю, а цих «зірок» у нашому селі більше не буде.
Раптом біля воріт загальмувала знайома стара «Газель». З неї боязко визирнув соліст Ігор. Він був уже без сценічного піджака з паєтками, зате з величезним знаком під оком і… тортом у руках.
— Пане Михайле… ми це… вибачитися приїхали. Валєра вчора зайвого хильнув, а в мене мікрофон заклинило від емоцій. Ось, гроші за вечір повертаємо. Повністю. Тільки відео з мережі видаліть, бо нас тепер нікуди не кличуть!
— Гроші залиш собі на лікування професійної етики. А торт… торт віддай бабусі Галі біля магазину, вона солодке любить. І щоб я вашу машину в радіусі десяти кілометрів не бачив. Зрозумів?
— Зрозумів! Зрозумів! Щастя молодим!
Бус рвонув з місця так, що пил стояв до самого собору.
Вечеря в неділю була вже спокійною. Оксана, притулившись до плеча чоловіка, тихо запитала: — Міш, а ми ж так і не потанцювали під нашу пісню…
Михайло нічого не відповів. Він просто дістав телефон, знайшов той самий «Мій рідний край» і виніс на подвір’я старий програвач, який дивом зберігся в коморі. Під чистий голос легендарного артиста, без жодної фальші та п’яних вигуків, молодята танцювали посеред порожнього двору.
А за парканом сусіди витирали сльози. Бо виявилося, що для справжнього свята не потрібні дорогі гурти та гучні колонки. Потрібен просто характер і людина, яка за свою сім’ю стоїть горою.
У понеділок Вишневе прокинулося — від слави.
Кум Василь, як справжній продюсер районного масштабу, вже зранку сидів на лавці під магазином “Світанок” і гортав телефон так, ніби керує космодромом.
— Дивіться, — шепотів він людям, — вже дванадцять тисяч. ДВАНАДЦЯТЬ! Це ж більше, ніж у нашого клубу стільців!
— Та які стільці, — пирхнула баба Галя. — У нашому клубі тільки павуки живуть. А це… це національне кіно. “Наречений проти фанери”!
Пані Марія — теща, яка ще вчора була “класною чувіхою”, — вийшла до магазину гордо, як на сцену.
— Я вам одне скажу, — підняла підборіддя, — якщо мене вже назвали “класною”, то нехай хоч правильно. Бо вчора у коментарях хтось написав, що я “чувіха з села”. Та я не з села — я з Вишневого! Це, між іншим, статус!
— Маріє, — зітхнув дід Панас, — ти як завжди. У тебе навіть образа культурна.
А тим часом Михайло з Оксаною сиділи вдома. У хаті було тихо, аж надто. Не та тиша, коли “все добре”, а та, коли люди не знають, з чого почати розмову, щоб не луснула тарілка.
Оксана крутила в руках виделку і, не дивлячись на чоловіка, сказала:
— Міш… ти вчора був, як трактор: важкий, голосний і зупинити неможливо.
Михайло підняв очі
— А ти хотіла, щоб я був як чайник? Щоб кипів мовчки?
— Я хотіла… — Оксана ковтнула повітря, — щоб ти не робив із мого весілля “розбірку століття”.
— А я хотів, щоб у нас було весілля, а не концерт “ фантазії Валєри”, — сухо відповів він. — І щоб тебе не називали як попало. І маму твою теж.
Оксана зітхнула. Потім підсунулася ближче і тихо, вже без образ:
— Ти мене захистив. Це я розумію. Просто… мені страшно, що тепер усі будуть думати: “О, то та пара, де Михайло гурт вигнав”.
Михайло помовчав секунду. А потім сказав так, як є:
— Хай думають. Зате ніхто не думатиме, що з нами можна як з килимом: витер ноги і пішов співати дальше.
І от тільки-но вони це сказали — у ворота так постукав, ніби хотів забити цвяхи в совість.
Михайло вийшов — а там листоноша Люба, вся в емоціях, як серіал у прайм-тайм.
— Михайле! Оксано! Там… там вас шукають! З району дзвонили! І ще якісь люди… з міста… кажуть, “журналісти”!
— Журналісти? — Оксана зблідла. — За що?!
— Та не знаю! — Люба махнула рукою.
Михайло скривився:
— Господи… Я ж просто порядок навів.
Через годину біля “Світанку” з’явилася машина, чиста, як совість того, хто ніколи не був на весіллях. З неї вийшла дівчина з мікрофоном і хлопець із камерою. Обоє виглядали так, ніби вперше ступили на землю, де корови не для фотосесій.
— Добрий день! — солодко усміхнулася дівчина. — Ми з обласного каналу. Можна кілька питань? Ви — Михайло?
— Я, — відповів Михайло. — А ви хто? Податкова? Бо якщо податкова, то я одразу скажу: ковбаса домашня, але не на продаж.
Баба Галя аж підскочила:
— Та яка податкова, Мішо! То телевізор! Тримай спину рівно, бо покажуть на всю область!
Оксана шепнула чоловікові:
— Будь ласка, тільки без “вимикайте світло”.
— Я постараюсь, — буркнув він. — Але як вони почнуть про Валєру — я не обіцяю.
Журналістка включила запис:
— Скажіть, будь ласка, це правда, що ви вигнали гурт посеред весілля?
— Правда, — спокійно сказав Михайло. — Бо вони були не в собі.
— А ви не вважаєте, що це… не правильно?
Михайло подивився на неї так, ніби вона щойно запропонувала йому зберігати борщ у пральній машині.
Баба Галя, яка стояла поряд, не витримала і встряла:
— І правильно! Бо я вам так скажу: музика має грати, а не базарити. У нас у селі навіть півень знає, коли йому кукурікати!
Оператор захихотів, камера трошки здригнулася. Журналістка спробувала повернути пафос:
— А як ви плануєте… як сказати… “реабілітувати” свято?
Оксана вже хотіла щось м’яке сказати, але Михайло несподівано відповів:
— А ніяк. Свято вже реабілітоване. Ми вчора танцювали удвох. Без шуму. І знаєте що? То був найкращий танець за весь уїк-енд.
Оксана глянула на нього і вперше за два дні нормально усміхнулася.
І саме в цей момент із-за рогу з’явилася “Газель” гурту “Веселі ритми”.
Бус їхав повільно, як думка в голові після третього тосту.
Михайло прижмурився:
— Тільки не це…
Двері відчинилися, і з машини виліз Валєра-клавішник. На ньому була чиста сорочка. Це вже виглядало підозріло.
— Михайле… — почав він тихо. — Ми… ми хочемо загладити.
— Ти мені не килим, щоб тебе гладити, — відрізав Михайло.
Ігор-соліст визирнув слідом. Тепер у нього був не торт, а… велика колонка.
— Ми привезли нормальну апаратуру. І… — він прокашлявся, — і репертуар без 90-х. Реально. Тільки українське.
Баба Галя хмикнула:
— Ой, почалось. Зараз буде “ми змінились”.
Журналістка аж засвітилася:
— О! Це продовження історії! Камера, камера!
Оксана тихо сказала Михайлові:
— Міш… якщо ти їх зараз знову виженеш — це точно піде в новини як серіал. Але… якщо ти даси їм шанс… це буде красиво.
Михайло перевів погляд на гурт, потім на Оксану, потім на камеру. І зробив паузу рівно на секунду — таку, що у Вишневому навіть мухи перестали літати, щоб не заважати драмі.
— Добре, — сказав він. — Один шанс. Але правила прості.
Він підняв палець.
— Перше: жодної “душі компанії”. Ви — музиканти. Граєте і мовчите, як риба в ставку.
Друге:
— Жодних тостів від вас. Захочете випити — п’єте воду. Хочете “за молодих” — п’єте компот.
Третє:
— Пісня “Мій рідний край” — першою. І так, щоб аж у баби Галі сльоза, а не сміх.
— Зрозуміли! — хором випалили вони.
— І четверте, — Михайло глянув на камеру, — якщо хоч один раз почую слово “селюки” — ваш бус поїде додому без коліс. Я інформую.
Оператор знову хихикнув. Журналістка ковтнула і зробила вигляд, що це “дуже цікавий поворот”.
…Увечері біля двору молодят зібралися майже всі, хто вчора ще сперечався, “хто винен”. Бо люди в селі такі: їм головне не правда — їм головне, щоб було що згадати.
“Веселі ритми” почали з “Мого рідного краю” — і, хоч як дивно, зіграли пристойно. Валєра натискав клавіші так обережно
Оксана й Михайло вийшли танцювати. Не для показухи. Для себе.
А баба Галя витерла очі і буркнула:
— Ну от. Можуть же, коли бояться.
І вже коли гості розходилися, пані Марія підійшла до Михайла, подивилася йому просто в очі й сказала:
— Слухай, господар… я вчора на тебе сердилась. А сьогодні думаю: добре, що ти такий. Бо чоловік має бути чоловіком. Тільки одне запам’ятай.
— Яке? — насторожився Михайло.
— В цій хаті останнє слово — за тим, хто миє посуд після гостей.
Михайло повернув голову на Оксану. Оксана вже стояла з мискою і усміхалася так мило, що аж страшно.
І він зрозумів: у Вишневому може бути будь-яка музика, але справжній “перетанець” починається на кухні.
Валентина Тодоренко
